Першими мусіли йти Українці, і вони пішли негайно, але в мент, коли виступили, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.
Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.
Ця справа зробила на начальників російських частин, що були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх організованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.
З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, – в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.
Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.
Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях ІІІ. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50% своїх людей у резерві.
Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.
Якраз у той час проектувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже, корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужоземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та 1920 р. погиб у боях).
Був проект просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проект дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного "прапорщика" військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.
Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.
Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, щоправда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Києва.
Після цього корпусній раді вияснено, що для проектованого українського полку немає "кадрового" старшини на команданта. Цікаво, що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб. п. – "підпрапорщик" воєнного часу, 32 Сиб. "підпрапорщик", 12 Турк. "прапорщик", що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не здавалося дивним [3].
Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових старшин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.
Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник штабу і обов'язки його виконував там поручник воєнного часу.
Тимчасом наспіло розпорядження центральної російської влади про виборність начальників.
Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня (29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.
На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.
І я мав там бути як член дивізійного комітету, а задержаний працею в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився майже на годину.
Коли я верхи під'їхав до юрби, то мене поінформували, що я вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мав би я бути затверджений тільки після вияснення мойого політичного "вірую", яке я повинен перед зборами виявити.
Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив, що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди, і що я тепер не маю обов'язку лишатись на якій-небудь посаді, яку я займав перед революцією і тим більше, що, як громадянин України, не можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.
Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців, здається, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками "Слава".
Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди розвідчиків штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм ординарцем (кінний джура) та "денщиком" з тим, що він допомагатиме новому начальникові штабу в його праці.
Таким робом усунено перешкоду необхідности обсадити посаду начальника штабу дивізії тим, хто вже був командантом українського полку.
Це сталось і проти постанови начальників, які наказували покоритися виборному принціпові.
Далі пішло вже краще, мене як "товариша стрєлка" без трудів приділили розпорядженням корпусного комітету до корпусної ради для технічної праці. Коли ж виявилось, що "стрєлок" має повну освіту Генерального Штабу та службовий степень, незручно було відкликати розпорядження, над яким глумилися "товариші старшини", тому тільки додано, що "товариш стрєлок" має дальше допомагати співпрацею і в штабі 7 дивізії.
Отже, довелося їздити з Миру до своєї мисливні (півтора кільометра від озера Кромань) і назад; бути два дні в українській раді, 3 дні в штабі дивізії, а до того добу та ще кілька годин з інших діб присвятити праці в корпусному комітеті, де кваліфікованих сил теж не було і де корпусному начальству не вірили, бо воно все було контрреволюційне, тобто складалося з кадрової старшини на чолі з Ґенерал-лейтенантом з французьким прізвищем та "істинно-русскою душою", монархічною, звичайно.
Це було, безумовно, на користь Українців, бо під час їзди доводилося проїздити вздовж фронту двох з трьох дивізій корпусу, тобто бути живим зв'язком всіх українських частин на тому фронті, а працюючи в комітетах і в штабі, бути поінформованим в усіх чисто російських справах.
А тут швидко посувалися події. На фронті йшло братання з Німцями. Прийшли мирові переговори, які велися майже кожним комітетом на власну руку, а в яких довелося й мені взяти участь як експертові при делегації Комітету 7 Туркестанської дивізії.
На скільки цей епізод пояснює взагалі відносини на фронті, а головно дає певні дані про трактування справи з боку німецького командування та його поінформованости в українському русі, доцільно буде згадати і про нього, тим більше, що з тими німецькими чинниками, з якими я зустрівся на російському фронті, довелось мені ще раз зустрічатися вже як з нашими спільниками у 1918 році під час операцій між Лубнами та Полтавою.
"Савєт раб. і сал. дєп.", заволодівши армією та призначивши "главковерхом" "прапорщика" Криленка, видав наказ: шукати замирення з Німцями і почати пертрактації, до яких були уповноважені навіть сотенні комітети.
На підставі цього розпорядження виборний командант 12 Туркестанського полку Жидаєвський, "прапорщик" (потім провадив свій полк на Київ у рядах армії Муравйова) відправився до Німців із двома рядовими та, побувши там два дні, прислав одного з вояків із запискою, що Німці радо почнуть пертрактації та на другий день після одержання через нас цієї записки, вишлють ранком делегацію на наш відтинок на правому крилі дивізії та вимагають висилки відповідної делегації з нашого боку, в якій мусить бути обов'язково якийсь старшина генерального штабу.
