Хоч з опізненням, але делегати виїхали. Гроші на подорож по сотику зібрали самі Українці між собою, а документи без ніякого дозволу виписано в штабі одної з дивізій.

Повернення делегатів наробило багато шуму. Хоч деяких з повертаючих, як нпр. рядового 32. Сибірського полку Телушенка, заарештували, все-ж таки, хоч і з запізненням, всі від живої людини довідалися про вигляд революційного Києва та про непереможно зростаючий український національний рух.

Бажання захистити себе від сваволі, забезпечити собі мінімум прав, позбавити себе ролі упослідженних, яку хотіли відмежувати нам у святі революції, викликало потребу утворення своїх центрів і військових об'єднань.

Увесь червень та липень 1917 року, в частинах ІІІ. Сибірського корпусу, проходить під знаком цієї боротьби за відокремлення. Вона йде на підклалі все зростаючого розкладу армії та прірви між вояцтвом та командним складом.

Кожна з політичних партій Росії пробувала найти вірну тільки для неї частину. Реакція відокремлювала найбільше запоморочених, чи пак реакційно настроєних старшин та рядовиків у "штурмові" георгіївські та інші частини, основувалися "офіцирські професіональні союзи", в яких не було професіоналів, тільки самі "прапорщики" та воєнні старшини. Революційні партії будували свої твердині по частинах: так, 2 Туркестанський полк був під впливом агітації С-Р-ів, 12 Туркестанський під впливом большевнків, 25 Сибірський і 32 С. Децький і т. д.

Але всі ці напрямки рішучо відмахувалися від Українців та їхніх змагань, називаючи це мазепинством, ножем у спину революції, "ізмєной родінє"...

Большевики молили не робити вилому в їхній програмі: "бо само-опредєлєніє вплоть до оддєлєнія" має наступити негайно по захопленні ними влади, тому просили почекати до тої пори і поки що їм допомагати.

СР-и переконували, що Всеросійські Установчі Збори, в яких більшість обов'язково буде належати до їх партії, ухвалять безумовно волю всім народам Росії, але до того часу просили остати в загальноросійських рядах, допомагаючи своїми баґнетами СР-ам.

В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою ставились до всяких "офіцирських союзів" і працювали тільки в своїх українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня національна єдність була для одних большевизмом, для інших контрреволюцією.

Носити це ярмо надокучило, і в кінці червня нотуємо вже перше відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де командантом був етнографічний Українець, де більшости тої чи іншої партії в комітеті не було, де соціяльний розклад був у межах самого полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв. "уговорів" після кожного нового наказу.

Курінь відокремився за згодою, мовляв, місцевої влади, але скільки сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!

Начальство ніяк не хотіло віддати того "на общественнія русскіє дєньґі" набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих "дєньґах" українського гроша-крівавиці.

З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала другу точку опори (першою була охоронна сотня).

Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках ІІІ. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Ґренадирськім корпусі.

Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках, за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному куріні в одну "роту" чи "полуроту", а потім ці "роти" революційно зійшлися і утворили курінь.

В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити більше об'єднання.

У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один з курінів 32. полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув сотник Василь Тютюнник (брат відомого отамана повстанців, який опісля командував армією У.Н.Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в Рівнім) [2].

У 12 Туркестанському полку, що вигнав вже майже все начальство, довелося Українцям вжити рішучих заходів.

Ніякі спроби полагодити в спокійний спосіб не вдавалися і викликали лише дратуючі та ображуючі закиди в контрреволюції, мазепинстві і т. д.

І так, умовившись наперед з сусідніми українськими частинами та дивізійною радою, Українці 12 Туркестанського полку, одного дня, в певну годину, раптом всі в повному озброєнні, захопивши до своїх рук скоростріли та необхідні вози, вийшли на майдан біля розташування полку, швиденько вирядились у три сотенні лави з пів сотнею скорострілів й надіслали до команданта та полкового комітету повідомлення, шо Українці вже сформували трьохсотенний курінь і не розійдуться, поки їм не призначать помешкання (землянок, звичайно).

Комітет підняв страшенний галас, наказував розійтися, загрожував ужити зброю, але в той час надійшли зв'язкові дозори (стежі) від сусідніх українських частин, які повідомили, що їх частини вже стоять під зброєю та готові допомогти своїм братам. Комітет 12 полку поставив під зброю "учебну команду", штурмові (пробоєві) сотні та всі скоростріли.

Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав телеграму до корпусного та армійського комітету.

Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодження справи. Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку озброїли скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім кінці майдану скупчилась решта полку.

В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній той розклад, що стався.

За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про необхідність задовольнити українські вимоги.

Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена, і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.

У ночі була спроба в 12 полку розброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради, та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.

Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там Українців небагато й дуже пильно за ними слідкували.

Щоби якось відокремитись, нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивізії з'явилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.

Погано було, що довелося піти до частин, що мали контрреволюційну закраску; та не було іншої ради.

А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ у тому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.

Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладеннй, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві, мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.