Лікар більше не мав що сказати і вийшов з кімнати.

Коли він зачинив за собою двері, Мері пильно подивилася на хлопця. Проте той навіть не здогадувався, наскільки своєю поведінкою ображає людей, які про нього піклуються. Колін ціле життя жив наче на острові, де сам був королем і міг чинити все, що заманеться. Хлопець ніколи не ставив себе на місце інших, не розумів, як вони себе почувають після слів, що їх він виповів, наприклад, лікарю Крейвену. А ось Мері добре пам’ятала, якою була вона сама раніше і як змінилася, потрапивши до Мізелтвейту. Вона також згадала, як їй допомогли відверті слова Бена Везерстафа: дівчинка тоді чи не вперше замислилася над своєю поведінкою і своїми манерами. І тепер Мері вирішила: Колін також повинен почути правду про себе, інакше про жодні зміни не може бути й мови. Проте вона лише вимогливо дивилася на хлопця: їй хотілося, щоб Колін сам розпочав розмову. Так воно й вийшло.

— Чого ти так на мене дивишся? — спитав він здивовано.

— Знаєш, мені шкода лікаря Крейвена, — стримано відповіла йому Мері.

— Гм, мені також, — зловтішно проказав Колін. — Тепер, коли мені краще, не бачити йому Мізелвейту як власних вух без дзеркала.

— Що ж, його можна зрозуміти, — спокійно мовила Мері. — Але найбільше мені його шкода не через це.

— А через що? — підняв брови Колін.

— Через що? А ти думав, як це важко — роками піклуватися про хлопця, який тільки те й робить, що гне кирпу і показує свою зверхність і невихованість?

— Я — зверхній? Я — невихований? — здивовано перепитав Колін.

— Ще й який! Ти нікого не поважаєш, не вмієш вислухати людину, не подякуєш за те, що для тебе роблять. Думаю, якби лікар Крейвен був твоїм батьком, то за те, що він щойно від тебе почув, ти дістав би добрячого прочухана, — сказала Мері.

— Куди йому? Він і слова мені сказати не зважиться, — впевнено відповів Колін.

— Ну звісно, не зважиться, — похитала головою Мері. — Тут ніхто не сміє тобі перечити, бо досі всі вважали, що скоро помреш. Тому й жаліли тебе і потурали у всьому.

— Але я не хочу, щоб мене жаліли, — рішуче заявив Колін. — Хочу бути звичайним… таким, як усі. Я ж сьогодні встав на ноги… і копав землю.

— Знаєш, тебе просто зіпсували, тому що ніколи не казали правди і лише старалися догодити, — вела далі Мері як доросла.

Колін нахмурився.

— То ти хочеш сказати, що я — зіпсований і розбещений? — з притиском запитав хлопець.

— Ще й який! — не вагаючись відповіла йому Мері. — Послухай, я й сама була неґречна і вперта… Це мені Бен Везерстаф сказав… бо він теж такий буває… — намагалася пояснити йому дівчинка. — Але відколи заприязнилася з малинівкою, і з Беном, і з Дікеном… а потім іще знайшла сад, то трохи змінилася… Розумієш?

— Мері, я більше не хочу бути неґречним упертюхом, — стурбовано мовив Колін. — Я хочу змінитися, — рішуче ствердив він.

Хлопець замовк, ніби обдумуючи, як цього досягнути, а тоді посміхнувся.

— Знаєш, якщо я щодня ходитиму у сад, то напевно змінюся, — мовив він. — Той сад — чарівний, Мері. У ньому мені все вдасться, правда?

— Правда, — відповіла Мері і також посміхнулася.

— Ну, навіть якщо там і нема таких чарів, як у книжках, то ми будемо бавитися, ніби вони є. Бо все-таки там є якась сила, — сказав Колін.

— Це добра сила, — мовила Мері. — І вона тобі допоможе, побачиш.

Справді, те, що діялося о тій порі у саду, інакше як дивом годі було назвати. Але це зрозуміє лише той, хто сам має сад і вміє у ньому працювати. Спершу дітям здавалося, що насіння, яке вони висіяли, ніколи не зійде — так довго треба було чекати. Та потім усе кинулося у ріст і навіть у тріщинах муру зазеленіли молоді листочки. Тоді з’явилися пуп’янки — і невдовзі око милували стільки барвів і відтінків, що жодна книга і близько не могла цього передати. Іриси, лілеї, живокіст, дзвоники, орлики творили барвистий килим, що тішив серце кожного, хто приходив у потаємний сад.

Стіна — і та зазеленіла. Це диво вчинив Бен Везерстаф: він насипав у щілини поміж цеглинами землі і посадив там плющ, який невдовзі геть обснував мур.

— Вона би ся тішила, ая’, — розчулено говорив старий. — Вона так любила ся дивити, як ту’ зі землі все тягне’ся до неба… Годинами могла ту’ сидіти і ся дивити… Любила вона земленьку, любила. І небо любила, і сонце. Вміла ся тішити, то правда.

Квіти, що їх посіяли Дікен і Мері, чудово зійшли, немовби добра фея торкнулася їх своєю паличкою. Багряні маки радісно кивали голівками квітам, які жили в саду вже упродовж багатьох років і, певно, з цікавістю перешіптувалися між собою, запитуючи, звідкіля тут могли з’явитися такі пишні гості. І троянди, в’юнкі троянди! Вони розрослися скрізь і всюди, мандруючи по саду за сонцем, обснувавши стовбури дерев, зачепившись за гілки, зіп’явшись на стіну, творячи розмаїті гірлянди і хвилі — троянди оживали з дня на день, з години на годину. Насамперед з’явилися молоденькі листочки, тоді пуп’янки — спершу маленькі, потім щораз більші, аж доки диво не сповнилося і пуп’янки не вибухнули всіма барвами, перетворившись у запахущі квіти, ніжний аромат яких переливався через край і сповнював увесь сад.

Колін бачив усе, що відбувається, бачив кожнісіньку зміну. Хлопець приходив сюди щоранку і, якщо не було дощу, то цілісінький день проводив у саду. Та навіть коли випадала похмура сіра днина, йому однак подобалося тут бувати. Він лягав на траву, «щоб бачити, як вона росте», як казав сам. Якщо довго дивитися на рослини, стверджував Колін, то бачиш, як розкриваються пуп’янки. А ще можна запізнатися з комахами, які заклопотано снують довкруж, вочевидь виконуючи якісь напрочуд важливі завдання. Наприклад, тягнуть у своїх крихітних лапках соломинку, пташине перо або якусь їжу. А інколи комашки вилазять на стеблинку трави, звідки, зрозуміло, можуть добре роздивитися свої володіння.

Якось увагу хлопця прикував до себе кріт, що пробивав собі шлях із-під землі: просто на очах росла кротовина, врешті звідтам виглянули кротячі лапки з довгими гострими кігтиками, схожі на ручки ельфів.

Спостереження за мурашками, розмаїтими жуками, бджолами, жабами, пташками, рослинами відкрило Коліну цілий світ. Дікен йому усе пояснював, а ще розповідав про лисів, видр, тхорів, білок, пстругів, ондатр і борсуків, які живуть на пустищі, отож хлопцям завжди було про що поговорити.

Але й це ще не все. Від Мері Колін довідався, що коли він устав з візка, вона увесь час повторювала: «Ти можеш… можеш!» — щоб допомогти йому втриматися на ногах. Хлопець ніяк не міг цього забути — бо ж і справді вдалося: він встав на ноги, зміг пройти до дерева.

— Думаю, що у світі багато див. Люди їх не розуміють і часом бояться. Але коли хочеш, аби щось сталося, треба спочатку це собі сказати. І повірити — тоді все вийде, — якось мудро завважив він. — Знаєте, я спробую. Це буде мій експеримент.

Наступного ранку, коли вони прийшли у потаємний сад, Колін відразу послав за Беном Везерстафом.

— Доброго ранку, Бене, — врочисто привітав він старого, коли той прийшов. — Бене, будь ласка, станьте поруч із Дікеном та Мері, бо маю щось важливе вам сказати.

— Ая’, ая’, сер, — відповів Бен Везерстаф, приклавши пальці до лоба. У юності Бен був моряком і ходив у плавання, тим-то і звик віддавати честь по-моряцькому.

— Зараз я проведу науковий експеримент. Коли виросту, то напевно здійсню багато важливих відкриттів, але почати хочу зараз, з оцього експерименту.

— Ая’, сер, ая’! — проказав Бен Везерстаф, хоча йому вперше доводилося чути про наукові відкриття.

Мері також ніколи не брала участи у жодних експериментах, проте вона пильно слухала, що казав Колін. Дівчинка розуміла: Колін багато читав, тому справді багато знає. Зрештою, хлопець говорив так захоплено, що йому не можна було не вірити. Не знати звідки у нього з’явилися геть дорослі нотки.

— Разом з вами я хочу дослідити Магію Слова, бо це мене найбільше цікавить, — провадив далі Колін. — Мері, мабуть, знає, що це таке. Вона жила в Індії і бачила там факірів. Дікен також володіє Магією Слова, бо як інакше він міг би розмовляти зі звірятами і птахами? Взагалі нас скрізь оточують дивні речі, які ми не можемо пояснити. Раніше так само було з електрикою — люди не знали, звідки вона походить і як її використовувати. Але тепер навчилися.