— Ти вже когось питала? Вони виділили тобі місце на твій квітник? — спитала.

— Та ні, ще нікого не запитувала, — вагаючись, відповіла Мері.

— Гм, певно, варто питати когось з простих садівників, а не головного. Дуже вже він поважний, цей містер Ровч, годі ся підступити, — щиро радила Марта.

— Я його ніколи й не бачила, не те щоб питати щось, — сказала Мері. — На городах можна побачити хіба його помічників і Бена Везерстафа.

— Ото Бена і спитай, — рішуче мовила Марта. — Не бійся, він тілько на вигляд такий похмурий, а так чоловік добрий. Він все що хоче може робити в садах, хоч і не головний. Містер Крейвен йому все дозволяє, бо його любила місіс Крейвен — він ще тоді в них був. Хто-хто, а він напевно знайде для тебе якийсь клаптик. Ту’ землі доста.

— Слухай, то якщо якийсь клаптик, якийсь закуток роками ніхто не обробляє — він може бути моїм, правда? — схвильовано спитала Мері.

— А чо’ ж нє? — добродушно відповіла Марта. — Хто б тобі шкодував?

Мері швидко доїла обід і вже було встала з-за столу, збираючись забігти до сусідньої кімнати за капелюшком і пальтечком, проте Марта її зупинила.

— Гей, маю щось тобі сказати, — мовила вона. — Тілько чекала, поки скінчиш їсти. Слухай: нині рано ся вернувся господар, містер Крейвен. Думаю, він нарешті схоче тебе зобачити.

Мері зблідла на виду.

— Ой! — вигукнула вона, прикро вражена. — Чого йому від мене треба? Коли я приїхала, він зовсім не хотів мене бачити. Містер Пітчер так казав, я чула.

— Чекай, не гарячкуй. Місіс Медлок вважає, що то наша мама йому порадила. Сам би він ще довго збирався, — пояснила Марта. — Вона йшла по Твейту і зобачила його. Містер Крейвен колись бував у нас вдома, то мама і відважилася з ним заговорити. Що вона йому казала — того не знаю. Але не інакше як після тої бесіди він вирішив тебе закликати. А завтра знов поїде.

— Ага, він завтра їде? — з надією спитала Мері.

— Так, і то надовго. Певно, появи’ся ту’ аж восени або взимі. Вибирає’ся десь в далекі краї, як все, — розповіла їй Марта.

— Як добре, як добре! — радісно вигукнула дівчинка. Вона навіть не намагалася вдавати, що та зустріч з дядьком її тішить.

Якщо він повернеться у маєток щойно взимку чи навіть восени, то однак цілу весну і ціле літо вона матиме змогу допомагати садові — засадити його новими квітами, доглянути троянди і побачити, як вони зацвітуть. Гаразд, якщо містер Крейвен колись це виявить і йому забагнеться відібрати у неї ключа, то у неї все одно буде досить часу, аби натішитися своїм милим садом. А там, може, ще щось з’явиться.

— Не знаєш, коли він мене покличе? — спробувала з’ясувати дівчинка.

Ледве вона скінчила фразу, як двері відчинилися і на порозі постала місіс Медлок. На ній було її найкраще чорне плаття і капелюшок, а комір прикрашала велика брошка із портретом чоловіка. Це було зображення її чоловіка, містера Медлока. Він давно помер. По його смерті місіс Медлок замовила собі цю брошку і вдягала її лише за особливих нагод. Місіс Медлок була піднесена і схвильована.

— Ти геть розкудлана, — швидко промовила вона, прискіпливо оглянувши дівчинку. — Йди зачешися. Марто, піди поможи їй. Нехай вдягне найліпше плаття. Я маю завести її до містера Крейвена.

Увесь рум’янець зійшов з лиця Мері. Серце часто забилося у грудях. Вона знову почувалася незграбною, незугарною і невдоволеною всім на світі. Проте місіс Медлок не почула він неї ані слова. Стиснувши губи, Мері пішла до своєї спальні, де Марта допомогла їй перевдягтися у святкове плаття і чепурно зачесала волосся. Потім Марта передала дівчинку місіс Медлок. Та взяла її за руку і повела довжелезними коридорами. Мері розуміла: якщо вже містер Крейвен захотів її побачити, доведеться змиритися. Хоча, звісно, вона б воліла зараз працювати у саду разом з Дікеном. Машинально крокуючи побіч місіс Медлок, дівчинка думала: «Гаразд, судячи з усього, що я досі про нього чула, мій дядько — не надто симпатичний чолов’яга. Тим ліпше. Я йому, певно, не сподобаюся. Ото подивиться на мене — і знов забуде, що я існую. Нехай тільки швидше їде собі».

Вони зайшли у ту частину будинку, де вона ще не бувала. Ще трохи пройшли по коридору, тоді місіс Медлок постукала у двері. Звідтам почулося:

— Заходьте.

Вони зайшли.

— Ось міс Мері, сер, — промовила місіс Медлок, звертаючись до чоловіка, що сидів перед каміном.

— Можете залишити нас самих. Я задзвоню, коли треба буде завести її назад, — сухо проказав містер Крейвен.

Економка вийшла і зачинила за собою двері. Мері стояла, не знаючи, де подіти руки, і з цікавістю розглядала свого дядька. Вона відразу завважила, що горба у нього не було — просто плечі мав зігнуті. Поміж чорного волосся прозирала сивина. Дядько повернувся.

— Підійди сюди! — мовив він.

Мері підійшла.

Тепер вона бачила його обличчя. Воно було навіть вродливе, тільки страшенно сумне. Здавалося, чоловік сам почувався непевно у її присутності і не знав, як почати розмову.

— Ти добре тут почуваєшся? Все гаразд? — спитав він нарешті.

— Так, — відповіла Мері.

— Про тебе тут дбають?

— Так.

Містер Крейвен знову замовк і потер чоло, ніби не знаючи, що робити далі.

— Ти дуже худенька, — мовив він, роздивляючись її.

— Я вже погладшала, — відповіла Мері. Вона також не знала, як поводитися з цим дивним чоловіком.

Та поволі серце дівчинки тануло. Вона дивилася на свого дядька і бачила, що він страшенно нещасливий. Чорні очі дивилися мовби повз неї, мовби за нею бачив якийсь інший образ, що не давав йому зосередитися.

— Дитино, ти вже вибач мене, я геть про тебе забув, — глухо вимовив він. — Збирався знайти гувернантку чи няньку, але забув.

— Будь ласка, будь ласка… — благально вимовила Мері, однак до горла їй підступив клубок і вона не змогла закінчити.

— Що ти хочеш? Кажи, — стурбувався він.

— Я вже велика, мені не треба няні, — сказала Мері, трішки себе опанувавши, — і будь ласка… будь ласка… не призначайте мені гувернантки.

Він знову розгублено потер чоло і пильно глянув на неї.

— Гм, і місіс Совербі мені так говорила, — промовив собі під ніс.

Почувши це, Мері відчула у собі більше певности.

— Ви… ви про Мартину маму? — вимовила вона.

— Так, я бачився з нею недавно, — відповів він.

— Хто-хто, а вона все про дітей знає, — зовсім осміліла Мері. — Має їх дванадцятеро, то мусить знати. Її варто послухати!

Рішучість дівчинки справила враження на містера Крейвена. Він ледь помітно усміхнувся і спитав:

— То що ти хочеш? Що тобі потрібно?

— Хочу бавитися надворі, — відповіла Мері, з усієї сили намагаючись опанувати хвилювання. — В Індії я ніколи не хотіла бавитися чи гуляти, тому й апетиту не мала, ні сил не було. А тут я стала більше їсти і вже трішки погладшала.

Ця дівчинка все більше його цікавила. А цей її розсудливий тон… Геть як у дорослої.

— От бачиш, те саме казала мені місіс Совербі. Вона вважає, що тобі треба якомога довше гуляти надворі, щоб набратися сили. Це для тебе найліпше, казала вона, — мовив він приязно. — Ну а потім можна буде подумати і про гувернантку, бо вчитися також треба, — додав наостанок.

— Так, після забав надворі я почуваюся набагато ліпше, — переконувала його Мері. — Я вже он яка сильна стала.

— А де ти гуляєш? Чим бавишся? — розпитував далі містер Крейвен.

— Та скрізь, по всіх садах і городах, — обережно вимовила Мері. — Знаєте, Мартина мама передала мені скакалку. То я собі з нею скачу скрізь… дивлюся, як паростки появляються зі землі. Ви не думайте, я не роблю жодної шкоди у садах, тільки дивлюся.

— Та що ти таке кажеш? — вимовив він стурбовано. — Яку іще шкоду ти могла б тут заподіяти? Можеш робити що тобі хочеться. І перестань мене боятися.

Мері закрила рукою рот, щоб стримати радісний вигук. Вона ступила ближче до дядька і зазирнула йому в очі.