— «Шансон» тут не слухають, — нарешті відповів бармен.

Після чого Бойко вирішив називати його про себе не інакше, як Джо Кокер, навіть не здогадуючись, як точно він угадав тутешнє барменові прізвисько.

— Та тут же нікого зараз нема, — вперся Максим. — Нікому не заважатиме.

— Мені заважатиме, — коротко відповів Джо Кокер.

— А ви знаєте, що клієнт завжди правий? — поцікавився Бойко.

— А ви знаєте, що тут не дискотека? І нема музичного автомату, аби виконувати музичні замовлення клієнтів.

— Тоді ще сто грамів коньяку, — миролюбно промовив Максим і підсунув до нього пузатий бокальчик.

Джо Кокер зміряв його уважним поглядом.

— Це, звичайно, не моя справа, — сказав нарешті він.

— Що — «це»? — не зрозумів Максим.

— Ваші проблеми. Чомусь у першій половині дня люди останнім часом почали заходити до барів із поганим настроєм, а вечорами настрій не стає кращим.

— Ви філософ? — вирвалося в Бойка.

— Я — бармен, — пояснив той. — А ви клієнт, ви платите. Нема проблем, я наллю вам сто грамів коньяку, — він трошки помовчав, а тоді додав: — Тільки, по-моєму, вам уже досить.

— Вам шкода?

— Мені нічого не шкода. Просто такий момент, — Джо Кокер змовницьки нахилився до Бойка. — Тут ментовка зовсім поруч. Тому довкола від них чорно. Дуже люблять п'яних забирати, а вам воно треба?

Після такого попередження Максим проникся до цього бармена несподіваною симпатією.

— Мені треба ще сто грамів коньяку, — вперся він. — І послухати «Владимирский централ».

— Мені правда легше налити, — визнав Джо Кокер і за мить Максим отримав свій коньяк.

— Собі теж налийте, — сказав Бойко. — Я тут через те, що не хочу пити вдома і не хочу пити сам. Лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав?

— Ви правильно сказали, — кивнув бармен. — Але, на жаль, я не п'ю на роботі. Хоча в кінці робочого дня я міг би зробити виняток і дозволити собі якусь чарку-другу. Зараз же нема навіть полудня.

Справді — годинник показував одинадцяту п'ятдесят.

— Одинадцята п'ятдесят. Як там? — запитав у рації майор Петро Швидкий.

— Поки що все в порядку, — про шурхотіла рація у відповідь, і якби Шалений Майор не знав, що з ним на зв'язку Немирович, ніколи б не розпізнав спотвореного радіохвилями голосу.

— Об'єкти є на місці?

— Нема. Ані Банкіра, ані Космонавта.

Банкіром, ясна річ, оперативники зашифрували Семена Котовського. Яке кодове ім'я дати його спільнику на прізвисько Муса, вони не знали. Довго ламали голови, і тут Данченко запропонував наректи його Космонавтом. Коли Швидкий здивовано запитав, чому саме космонавтом, а н, наприклад, марсіанином, отримав ще біль несподіване пояснення: виявляється, Данченко ще пам'ятав такого радянського космонавта — Мусу Манарова. Не маючи, чим крити, Швидкий пристав на подібний аргумент. Так Муса, сам того не знаючи, став Космонавтом.

І якби він, цей самий Муса, якимось чином дізнався, що сищики нарекли його саме так, то повірив би в існування телепатії. Адже чоловік на прізвисько Муса в дитинстві мав нездійснену мрію — стати космонавтом і полетіти в космос, як Юрій Гагарін або індус Ракіш Шарма. Був колись і такий підкорювач космічних просторів. Та не склалося…

— Може, кур'єри вже там, просто ми їх не знаємо, — припустив Шалений Майор.

— Може й так, — погодилася рація.

— А наша солодка парочка з'явиться рівно о дванадцятій. З боєм годинника, так би мовити.

Швидкому дуже хотілося в це вірити. Бо коли за десять хвилин до призначеного початку операції основні фігуранти не виринали на обрії, це могло означати початок збоїв у старанно складеній програмі. Скреготнувши зубами від напруження, майор глянув на годинник.

Одинадцята п'ятдесят п'ять.

Об одинадцятій п'ятдесят, практично під акомпанемент фрази бармена, до прохолодного приміщення бару зайшов ще один відвідувач.

Це був молодий хлопець, котрий старанно поголив свій череп. Або таким чином боровся зі спекою, або просто вважав лисий череп частиною свого іміджу. Так само, як зелені армійські штани з безліччю кишень та блискавок, відкриті сандалети, камуфляжну футболку навипуск і темні окуляри. Окуляри він зняв лівою рукою, бо права стискала прямокутну і досить об'ємну спортивну сумку. Швидко оглянувши приміщення і переконавшись, що крім бармена і явно підпилого клієнта тут більше нікого нема, лисий пройшов до одного з центральних столиків, запхав сумку носаком під стіл і примостився на стільці.

— Можна одну еспресо? — голосно попросив він.

— Так, звичайно, — відповів Джо Кокер.

— А мені ще коньяку, — промовив Максим.

— Почекайте, — терпляче відповів бармен. — Бачте, у мене клієнт.

— А я хто? — трошки образився Бойко.

— Ми з вами вже познайомились, — бармен говорив до нього, наче до малої дитини. — Тепер я хочу приділити увагу новому клієнту.

— А мені?

Поки вони гарикалися, час невпинно рухався, спливло ще п'ять хвилин, і об одинадцятій п'ятдесят п'ять до бару зайшов ще один відвідувач.

Зовнішність у нього не була такою яскравою і прикметною, як у того лисого камуфляжника. Правда, кидалася в очі нехай легенька, та все ж таки — куртка, яку хлопець, трошки старший за голомозого, накинув поверх білої футболки, не зважаючи на спекотну липневу погоду.

Бармен, байдуже зиркнувши на нового відвідувача, повернувся спиною до залу, заходився чаклувати біля кавового автомату.

Випитий десять хвилин тому коньяк додався до випитих раніше порцій, змішався з ранковим пивом, це все спонукало старі дріжджі Максимового організму грати і бродити. Настрій не поліпшився, хоча легше йому таки стало. І бар, і бармен, і відвідувачі почали набувати трошки розпливчастих контурів, а самого Бойка легенький шторм почав погойдувати на круглому стільчику біля стійки.

Хлопець у куртці присів за столик, який стояв навпроти столика, окупованого лисим.

Вони зміряли один одного настороженими поглядами.

Годинник показував рівно дванадцяту.

— Дванадцята, — коротко сказав Швидкий рації. — Що там?

— Нічого, — про шурхотіло у відповідь. — Банкір і Космонавт так і не намалювалися.

— Хрін з ними. Що всередині?

— Людей небагато. Поки тихо, підозрілих контактів не помічено.

— Які, твою мать, підозрілі контакти? Що кур'єри повинні — паролями там обмінюватися чи в сортирі ховатися?

Швидкий і сам розумів — відбувається щось не те. Вірніше, не відбувається зовсім нічого, і це майора тільки напружувало. Але давати відбій бійцям спец підрозділу, які вже на низькому старті і чекають сигналу, він не хотів та й, за великим рахунком, не мав морального права.

З рештою, подумав він, не так важливо, що Котовський і Муса з якихось причин вирішили поміняти свої плани і не приїхати сюди, до місця зустрічі, особисто. Все одно відмінити свою операцію вони не могли так само, як і він — свою. Брати всіх, хто в кемпінгу. Перевірити документи, обшукати, ордером запаслися заздалегідь. Швидкість і натиск, ніхто нічого не зрозуміє, миттєво вирахують кур'єрів, візьмуть їх за хобот, як сказав би друг Швидкого, майор Шалига, трусонуть, як слід…

Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся.

— Готовність — шістдесят секунд, — скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника.

«Ну, з Богом», — промовив він сам до себе подумки.

Зараз почнеться.

У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити.

Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських штанів пістолет.

Максимові з нетверезих очей навіть здалося, що він так грається.

Та коли одночасно хлопець у куртці так само сягнув рукою за спину, рвучко задер куртку і так само витяг з-за спини пістолет, Бойкові стало не до жартів. Не можуть двоє дорослих людей ось так гратися іграшками.