— Все з вами ясно, — махнув рукою Бойко. — Дурите ви там людей…

— А ви не дурите! — парирував Зубок. — Аби люди в це не хотіли вірити, їх би ніхто не обдурив. І розказав я тобі всю цю карусель із нашим представництвом Білого Чаклуна, Макс, не даремно. Не за тим приїхав. Справа є. На мільйон.

— Чого?

— Чого — «чого»?

— Мільйон — чого? Полтавських галушок?

— Дуже смішно, — буркнув Зубок, для чогось роззирнувся і знову перейшов на конспіративний тон: — Мені, Макс, американець потрібен. Чи інший іноземець.

— О! — вигукнув Бойко, ляснувши себе по мокрому від пива коліну. — Американець? А, наприклад, росіянин в Україні — це іноземець? У вас на Полтавщині їх нема?

— Постався серйозно, — тон Зубка справді свідчив про серйозність його намірів щодо пошуків американця.

Наступних двадцять хвилин Коля Зубок справді говорив дуже серйозно, хоча і плутано.

Насправді він хотів, аби Максим все зрозумів якнайкраще, тому вдавався в деталі, від чого сам починав плутатися і доводилося знову починати з початку. Бойку це набридло, але в тому, що намагався довести до його розуміння Микола, він задницею відчув золоту жилу.

Тому, жестом зупинивши потік свідомості, що ним фонтанував Зубок, Максим навіть не сказав — звелів:

— Тепер знову все з початку. Тільки я запитую, а ти відповідаєш.

— Ага, — кивнув Коля на знак згоди.

— Значить, раніше ваша газета «Наше життя» залежала від того, дадуть політики грошей чи ні. Так?

— Так. Хто фінансував, того і трибуна.

— За цей час вам вдалося розкрутити газетку, зробити її загальнолюдською, і ви відходите від прямого обслуговування місцевих політиків. Вірно?

Зубок мовчки кивнув.

— Через те останнім часом основний інвестор вашої газети «Наше життя» — місцева будівельна фірма. Директора якої звати Григорій Боженко, правильно?

— Президента, — уточнив Коля. — Я ж тобі говорив.

— В смислі? — Максим збився з думки. — Якого президента? До чого тут президент?

— Боженко — не директор, і тим більше — не голова, а президент. Бо директор — це на заводі. А голова — в колгоспі. У солідної фірми — президент.

— Нехай так, — зітхнув Максим. — Цей ваш президент Боженко на короткій нозі з вашим мером, правильно? Чи мер у вас теж президент?

— Ні. Мер у нас — мер. У нього статус вищий, ніж у президента. Мер Чортів.

Останнє слово Зубок проговорив, роблячи наголос на першому складі. Та Максим все одно не зовсім його зрозумів.

— Мер чортів? — він наголосив на другому складі. — Яких ще чортІв? Мер усіх чортів?

— Вимкни дурня, — сухо порадив Коля, не маючи жодного бажання жартувати. — Прізвище таке в нашого мера. Ілля Іванович Чортів, — він старанно наголосив на першому складі прізвища. — Мер нашого міста. Другий раз обирається. Друга каденція, як кажуть.

— Нехай собі, — ця інформація лише свідчила, що мер Ілля Чортів був у своїй вотчині достатньо сильною людиною, аби утриматися в кріслі міського голови і міцно тримати все місто. — Коротше, від цього чортового мера залежить, кому віддати тендер на будівництво в вашому місті великого розважального центру. Претендує на отримання цього тендеру пан Григорій Боженко, правильно?

— Так точно.

— Скільки ж у вас там населення?

— П'ятдесят чотири тисячі, — не без гордості мовив Зубок, і відчувши, що на київського жителя Бойка ця цифра належного враження не справила, тут же скоромовкою додав: — Це закруглено. І без заробітчан. До нас же на заробітки приїздять. Робота є ніби…

— Для чого вам розважальний центр? Я цього так і не вкурив…

— Розважатися. А для чого розважальні центри? Мер хоче, — Коля розвів руками. — Хоче, щоб такий був, як у Києві. Щоб кінотеатр, більярд, кеглі там всякі. Окремо — стриптиз, а як же!

— Стриптизерки до вас на заробітки поїдуть? — уточнив Максим.

— А чого ти шкіришся? Між іншим, це не проституція, все матиме, чувак, чітку межу! І робоче місце для талановитої людини, між іншим! У нас і чоловічий стриптиз планується…

— Нехай спочатку центр зведуть, — осадив його Бойко.

— Нехай, — погодився Зубок. — Головне — щоб люди з Києва до нас їхали. Подумаєш — двісті з гаком кілометрів! Якщо все піде, в перспективі мер обіцяє потрусити інвесторів і трасу від нас до Києва зробити. Європейського рівня, між іншим. І пустити спеціальні рейсові маршрутки.

— Маршрут «Київ — Стриптиз»? Із пункту А до пункту Б?

— А чого відразу так грубо?

— Грубо — але правда, — відрубав Бойко. — Скажи, у вас що там — вибори скоро? Під це діло хтось хоче на розважальному центрі добре ім'я собі заробити?

— Чому відразу вибори? У нас бізнес уже не прив'язується до політики, — горда заява Зубка, тим не менше, дала Максимові зрозуміти — той сам не вірить у те, що говорить. — Просто дехто може гроші дати. Є серйозні інвестиційні перспективи. У Чортіва там ще своя частка буде…

— З цього треба було й починати. Я, між іншим, так і зрозумів… Коротше, планів громаддя, перспектива є, проект вигідний. І твій Боженко дуже хоче цей тендер на зведення розважального центру отримати, — тепер Бойко підходив до головного: — Аби гарантовано виграти право та можливість будувати саме цей об'єкт, твій грошодавець Боженко хоче заручитися підтримкою когось із столиці.

— Ага.

— І підтримати ідею мусить не просто «хтось», а важливі бонзи. Які готові поручитися за Боженка і підтвердити: Київ, столицю України, цей проект зацікавить, якщо саме він, Григорій Боженко, буде займатися будівництвом.

— Так точно! — вигукнув Зубок, радий, нарешті, що його товариш розібрався в суті питання. — У нас же, в провінції, як: коли з Києва солідні люди приїздять і когось підтримують навіть на словах, це завжди дуже важливо. Хто — не має значення. Політики, бізнесмени, артисти, головне — київські.

— Ну, а іноземець для солідності потрібен, — уточнив Максим. — Типу, міжнародна підписка в твого інвестора є.

— Так ти, старий, точно все січеш! У нас же іноземець, особливо якщо воно зі справжньої Америки, більше важить, ніж навіть депутат Верховної Ради! — зрозумівши з виразу Максимового обличчя, що тут він дісно трохи загнув, Зубок кахикнув і виправився: — Ну, нехай так само, як депутат… Але за умови, що він не росіянин, не поляк і тим більше — не білорус. Німець, француз, а ще краще — американець. Приїдуть вони, значить. Міжнародним складом, гм… Надують перед Чортівим щоки. А привезе їх наш Гриша Боженко…

— Підписку свою солідну покаже. Групу підтримки представить. Ну, а раз у нього така солідна столична підписка, Чортів йому і тендер віддасть, — зробив остаточний висновок Максим. — Треба, коротше, баки вашому меру забити і при цьому не поколотися. Правильно?

— А за це Боженко всім нам, учасникам цієї рекламної акції, обіцяє цифру, яку я тобі написав на бумажці, — тут же додав Коля Зубок.

Справді, суму він написав, і Максим тут же з метою конспірації розірвав папірчик на шматочки. Кількість нулів, які стяли після двозначної цифри, на перший погляд здавалася не такою вже великою. Тим більше, що передбачалося поділити її на всіх учасників вистави.

Але навіть після розумного розподілу гонорару він, Максим Бойко, отримував на руки суму в американських доларах, яка дозволяла йому не просто пережити штрафи, накладені на нього Рогом.

Він навіть міг собі дозволити продовжити відпустку за власний рахунок, поїхати з Іркою на пару тижнів кудись за кордон, зробити деякі покупки, які він давненько відкладав, зважаючи на фінансові негаразди, і після того гроші ще навіть залишаться.

Для невідомого йому президента будівельної фірми з Полтавщини Григорія Боженка гра, котра передбачала витрачання такої суми, коштувала свічок. Але і Максима, і всіх, кого він, вписавшись у цю авантюру, міг затягти разом із собою, навіть частина цієї суми могла б реально виручити в нинішні скрутні фінансові часи.

— А не обдурить? — про всяк випадок перепитав Бойко.

— Як діло вигорить — не обдурить, — запевнив Зубок. — Нормальний мужик, я його знаю. Фінт із Білим Чаклуном йому сподобався, тому він мені і довірився. Бач, послав на розвідку. Навіть представницькі дав, аби я тут потрібним людей пляшки ставив. За них, до речі, все оце, — Коля широким жестом показав на залитий пивом недоїдений шашлик, який киснув на паперових тарілочках.