Побовтавши в воді рукою, Ірина закрутила кран.

— Ось так легким порухом рухи «Фокус-плюс» їхній став центровою газетою. Правильно, Ксюх, ніколи не читай газет. Ага, і «ящика» не дивись! А що міліція? Заяви нема, трупа нема, а раз так — то і справи нема. Тут же головне — сенсація, жирна, жорстка, з кров'ю. Чим не правдивіше виглядає історія, тим швидше в неї вірять. Ніхто не підкопається. Кому воно треба? Сама знаєш, що не кожен день у нас цунамі, землетруси та інопланетяни. А люди хочуть, щоб така хрінь кожен день була. Тільки десь, із кимось, не в них і не з ними. Правильно, дурять людей, Ксюхо, дурять. Зате — як! Я від свого чоловіка просто ух! Знаєш, коли ми тільки почали зустрічатися, він ще не таке вигадував…

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко скинула халат, залізла в ванну, млосно потягнулася в гарячій воді і не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

— Звідки інформація? — запитав майор Шалига.

— Сорока на хвості принесла, — про всяк випадок ухилився від прямої відповіді капітан Середа.

Про всяк випадок — бо не хотів без потреби здавати навіть начальству свої джерела інформації. Кожне таке джерело для будь-якого оперативного працівника було воістину золотим.

Шалига замислено постукав кінчиком кулькової ручки по столу. За час, поки Середа розповідав суть газетярської махінації, про яку дізнався невідомо від кого, невідомо як, він устиг намалювати на аркуші паперу череп та перехрещені кістки — старий піратський герб, «Веселий Роджер». Все, що зараз виклав капітан, виглядало так само неймовірно, як і, власне, історія зниклого жіночого трупа. Проте, хоч Середа і не підтвердив слова свого секретного агента жодним реальним доказом, оперативна чуйка підказувала майору Шализі: саме так все і відбулося. Бо інакших пояснень тому, що закрутилося довкола пригоди зі зниклим жіночим трупом, досвідчений сищик просто не бачив.

— Я цю сороку знаю? — поцікавився майор.

— Навряд.

Шалига акуратно згорнув малюнок з піратською емблемою, так само акуратно розірвав його навпіл, потім — ще раз. Клаптики полетіли в пластмасовий кошик для сміття.

— Значить, так, — промовив він. — Знайди цю сороку і попроси, аби вона забралася з міста. На місяць, не менше. Разом зі своїм хвостом. Ясно?

— Не дуже… Це потрібна сорока… Дуже корисна, скрекоче по ділу…

— Або так, або я цю сороку сам знайду. І закрию в такій клітці, з якої вона ніколи не вилетить. І перетвориться там на півника, — для чогось додав Шалига. — Тепер усе ясно?

— Так точно.

Реакція Середи не сподобалася Шализі. Ображений підлеглий — міна сповільненої дії.

— Я поясню, капітане. А ти послухай і заховай свої психи в кишеню, — майор зібрався з думками: — Я, капітане, не хочу, аби про те, що ти мені зараз повідав, скрекотів увесь Київ. Я розберуся з журналюгою сам. І він у мене букви забуде. Вірніше, не так: спочатку сам напише, як усе було, а вже потім нехай абетку забуває. Розумієш, поки що оці новини з сорочого хвоста вартують не більше, ніж їхня історія про ходячій труп. Згоден? — Середа промовчав. — Не згоден, але все одно так є. Якщо піднімати хвилю зараз, буде тільки гірше. Міліція дозволила себе надурити, і перший в черзі лохів — капітан Середа. Тепер згоден?

Трошки подумавши, капітан ствердно кивнув.

— Спочатку він признається. Потім ми по закону закрутимо цій газетці хобот. Так чи ні?

— Так точно, — тепер Середа відповідав більш упевнено і чітко.

— Тому сороку свою, капітане, з Києва все ж таки забери. Хай про цю справу взагалі не скрегоче. Поки діємо не офіційно. Щойно будуть результати — такого млина закрутимо, мало не буде. Фокусникам із цього довбаного «Фокуса» я свою фокуси покажу… Їм сподобається.

Розуміючи, чого від нього зараз чекає ображений в кращих почуттях капітан, Шалига змовницьки підморгнув йому:

— Без помічника мені, ясна річ, не впоратися. Розвалимо писаку вдвох, капітане?

— Мені б його тільки за горло потримати, — кровожерлива посмішка оголила зуби Середи, вкриті жовтавим нальотом зуби затятого курця.

Шалига зняв трубку телефону.

Цей понеділок, на відміну від минулого, для нього особисто починався дуже добре.

А Максим Бойко, варячи собі на кухні ранкову каву, теж не чекав від цього понеділка нічого поганого.

Навпаки — обіцяна і чесно зароблена зарплата мусила бути ще до обіду. Це раз. Оскільки він постарався на минулому тижні, та ще й як постарався, шеф дозволив його мозку працювати в економному режимі. Тепер нехай стараються інші працівники, зокрема — Бабкін із Присяжним. Хтось із них обіцяв роздобути справжню фотографію вовкулаки, і тепер Максим готувався смакувати Тиждень Вовкулаки, який з не меншим успіхом замінить у їхній газети Тиждень Блукаючого Трупа.

Під кухонною стелею працював спеціально примантачений туди маленький плаский телевізор. Вимкнувши вогонь під кавоваркою, Максим залив шматочки сала, які вже шкварчали на сковороді, двома яйцями. Щедро посолив, притрусив перцем, подумав — додав жмутик свіжої зелені.

На екрані начальник кримінальної поліції з якогось безкінного американського ранкового серіалу віддавав наказ оточити будинок, у якому засів терорист.

— Обережно, джентльмени! — суворо попередив людяний офіцер. — Цей тип дуже небезпечний і може прикритися Сарою, як щитом.

— Невже він візьме свою коханку в заручниці, сер? — недовірливо запитав якійсь молодий негр у цивільному, поправляючи при цьому краватку.

— Ці люди не знають кохання, агенте Джексон! — відрубав людяний офіцер.

Яєчня з салом підсмажилася. Максим переклав її на тарілку, сів за стіл, намастив хліб маслом, поклав зверху шматочок сиру. Його сніданок готовий.

— Ми готові, сер! — тим часом доповів хтось по рації американському поліцейському.

— О'кей, хлопці, почали! — наказав той голосом дуже знайомого Максимові київського актора.

Озброєні поліцейські в бронежилетах обережно потягнулися сходами вгору, до квартири, де сидів, ще нічого не підозрюючи, небезпечний терорист.

— Почали!

Отримавши наказ капітана Середи, який сидів у машині, група захоплення спецпідрозділу «Беркут» у плямистих камуфляжах швидко зникла в під'їзді. Пенсіонерок, які за звичкою розташувалися на довколишніх лавочках, міліціонери в цивільному, показавши посвідчення, наполегливо попросили поки що забратися геть, далі від гріха. Бабці, послухавшись ввічливих молодих людей, швиденько забігли в квартири і зайняли кращі місця біля вікон. Ті, чиї вікна не виходили на двір, попросилися до тих квартир, звідки можна було стежити за розвитком подій, які вони бачили тільки в кіно.

Тим часом на сходах спецназу трапилася літня жінка, яка спускалася на двір. Побачивши гурт озброєних кремезних чоловіків у бронежилетах та чорних масках із прорізями для очей і рота, жіночка ледь не зомліла. Вона навіть збиралася крикнути, та боєць, який рухався першим, виявився досвідченим. Передбачивши можливість дочасного викриття, він блискавично підхопив бабцю, притиснув до стіни, однією рукою затиснув їй рота. З переляку стара міцно заплющила очі, а коли розплющила, відчула — в неї майже зовсім відібрало мову. Боєць приклав пальця до своїх губів.

Старенька кивнула.

Боєць забрав долоню з її рота.

Старенька скрикнула і спробувала вкусити його за палець.

Група захоплення завмерла — операція опинилася під загрозою зриву.

На екрані захоплення відбулося блискавично і благополучно.

Дівчина Сара саме виходила з ванної, коли поліцейські проникли в квартиру. Вона зойкнула, терорист, як був, у самих трусах, підхопився, кинувся з пістолетом до вікна, але в вікно вже влітали супермени, які спускалися на линвах із даху.

Звісно, терорист стрельнув кілька разів, навіть легко поранив одного з поліцейських. Але його вправно скрутили.

— Для тебе все закінчилося, Саро, — заспокоїв перелякану дівчину офіцер.

Задоволений тим, що Сару врятували, а терориста знешкодили, Бойко відсунув порожню тарілку і взявся до кави. Жіночого зойку сусідки на своєму сходовому майданчику Максим не почув.