— Це чудово, що ти прийшла, — у голосі пані Бродзевич не було фальші. — Я усвідомила, як люблю тебе, лише тоді, коли ти перестала в нас з’являтися. Мені так прикро.

— Не турбуйтеся так, — усміхнулася Буба. — Ми намагаємося знову заприятелювати, і це чудово.

— Добре, що ти дала Мілошеві другий шанс, — пані Бродзевич привітно глянула на дівчину. — А він буде невдахою, якщо його змарнує.

— Я не знайома з Ребеккою, — тихо зізналася Буба. — І трохи непокоюся, що ми не надто одна одній сподобаємося.

— То Мілош тобі нічого не сказав? — пані Наталія припинила знущатися з помідора. — От уже два тижні, як він купує один квиток у кіно й самотою мандрує тими своїми трясовинами, наче журавель, що отримав відкоша від чаплі, — засміялася вона, проте це пролунало не дуже весело.

— Я цього не знала, — замислено промовила Буба. — Тепер розумію, чому Мілош мене запросив.

— На мою думку між цим немає нічого спільного, — у словах пані Бродзевич не було й натяку на нещирість. — До речі, мене зовсім не засмутив такий поворот подій, — голосно закінчила вона й рушила до синової кімнати зі склянками на таці.

Коли на столі з’явилися всі закуски, а пані Наталія зняла фартушка й помахала Бубі на прощання, дівчина з удаваним здивуванням роззирнулася кімнатою.

— Я гадала, що тут буде купа народу. А це більше схоже на побачення…

— Я запрошував Сироту, але виявилося, що він нині зайнятий, — знизав плечима Мілош. — Навмисне не хотів тобі казати, що ми будемо лише вдвох. Бо ти, мабуть, узагалі б не прийшла.

— Не знаю, — щиро відказала Буба.

— Із Ребеккою якось так вийшло… — Мілош затнувся.

— Точніше не вийшло, — уточнила Буба.

— Так, справді. Сам не розумію, чому. Не знаю, що я зробив не так, — поскаржився хлопець.

— А ти й не зробив нічого поганого. Так буває.

— Ти переконана? І можна когось покинути просто так? Без будь-яких причин?

Буба серйозно кивнула, і Мілош знітився.

— Авжеж, — похнюпився хлопець. — Я ж бо сам учинив так із тобою.

— І, як бачиш, я не лише пережила це, але завдяки цьому почала краще розуміти себе та інших.

— Яких це інших? — поцікавився Мілош.

— Таких, як ти. Покинутих, — пояснила Буба і з апетитом, якому міг би позаздрити будь-хто, узялася за канапки, особливо налягаючи на прикрашені помідором.

Виявилося, що їм стільки всього треба обговорити, та коли Буба нарешті глянула на годинника, то перелякалася.

— О Боже, бабця Рита, напевне вже заявила в поліцію про моє зникнення!

— Невідомо, хто страшніший — бабуся чи поліція, — засміявся Мілош.

— Звісно, що бабця, — Буба квапливо складала до рюкзака позичені диски.

— Я тебе проведу.

Вони йшли повільно, зачаровані зимовим сном, у який западало місто. Тротуари були вкриті тоненькими сніговими килимками, на яких залишалися сліди двох пар черевиків.

Ми ніби йдемо разом, а все-таки поодинці, — подумала Буба.

— Я саме подумав, що нині все було, як раніше, — озвався Мілош, позираючи на неї.

— Було дуже гарно, але вже не так, як колись, — заперечила дівчина.

— А якщо я дуже-дуже старатимусь? — Мілош зупинився й почав зав’язувати черевики. — Як раніше?

— Складне запитання, — відповіла Буба. — І я не можу тобі відповісти отак на тротуарі.

— То станьмо на дорозі, — пожартував хлопець, але усмішка відразу зникла з його обличчя. — Авжеж, — прикусив він губу. — Спершу я зробив тобі боляче, а зараз пропоную палке кохання.

— Не в тому справа, — Буба заперечно похитала головою. — Люди завжди граються в гру «пекло-рай». Іноді не можуть без цього жити. Але мені здається, що зараз я потрібна тобі, бо ти залишився сам. Розумієш… порожнеча, яку треба заповнити, аби не страждати. А я так не хочу… Залишимося друзями. Так буде краще.

— Найбільше я тебе люблю за те, що ти завжди маєш рацію, — зізнався Мілош.

— Від багатьох отаких рацій я б радо відмовилася. Та нічого не вдієш, — зітхнула дівчина, зупиняючись біля свого парадного. — Па-па, Мілоше. Так склалося, що я тут мешкаю.

— Занадто близько, — сказав Мілош. Провів рукою по волоссю, струшуючи з нього сніжинки. — Па-па, — мовив він і, запхнувши руки в глибоченні кишені, рушив назад дорогою, позначеною слідами двох пар черевиків.

Буба натиснула на кнопку домофона.

— Це ти, доню? — почувся здивований мамин голос. — То ти досі не спиш?

Буба квапливо піднімалася догори, рахуючи свої кроки, їй навіть було трохи прикро, що ніхто не викликав поліційний патруль на пошуки зниклої мешканки вулиці Звіринецької.

Але як вони могли викликати поліцію, якщо думали, буцім я вже давно сплю? — виправдала рідних Буба, тихенько відчиняючи двері своєї квартири.

— Невдовзі я повертаюся додому, — заявила бабуся Рита під час обіду. — Відколи ця пані знову порядкує на кухні, — вона кивнула в бік Бартошової, — моя присутність тут не має жодного сенсу.

— Свята правда, — притакнув дід Генрик, виловлюючи рукою шматок м’яса із супу.

Бабуся з відразою глянула на жир, що стікав по дідусевому підборіддю.

— Через поганий холестерин, який ти так вульгарно споживаєш, ти став агресивним і занадто збудливим. Зрештою, твоя поведінка завжди була жахливою, — помстилася бабця, беручи кінчиками пальців шматочок моркви.

— Якщо матуся так вирішила, ми розуміємо. — Батько вилизував тарілку, через що трохи нагадував свого тестя.

— От тільки не знаю, як ви тут без мене дасте собі раду, — почала пані Рита, проте всі глянули на неї з радісними обличчями.

— Ми впораємося, бабуню, — несміливо озвалася Буба, сповнена побоювань, що зараз дідусь по-своєму переконуватиме родичку.

— Що ж, коли так, — бабця глянула на присутніх, — то мене тут більше ніщо не затримує.

— Ми могли це обговорити ще в день твого приїзду, — криво посміхнувся дідусь. — У тебе не було би проблем, а ми… Бубо! Не хвицяй мене! Хіба ти забула, що під час війни, не пригадую, якої, така собі справна кобилка стала мені на ногу? Я донині відчуваю її копито на своїй ступні.

— А як її звали? — тато підморгнув дідові.

— Як же її звали, справді… — замислився дід. — Здається, Анна… Або Ірена. Мабуть-таки Ірена.

— Павле, відвезеш мене, — розпорядилася бабця.

— До кімнати? — здивувався пан Генрик.

— Замовкни, старигане! На вокзал, — пані Рита глянула на сина.

— Звичайно, мамо! Із задоволенням! — тато рідко бував таким послужливим.

— А мене ти навіть до крамниці з колготками не підкинеш, — в’їдливо зауважила мама.

— Бо Павел любить підвозити дам на вокзал, — заступився за зятя дід.

— Дам? Павелку, ти возиш якихось бабів на вокзал?

— Та ж він щойно сам сказав, — дід виїдав рештки Бубиного супу.

— Матуся — це інша справа, — заспокоював тато бабцю Риту, яка почала прислухатися до сімейної дискусії. — Я тебе, мамусю, куди завгодно відвезу, куди лише забажаєш.

— От я й забажала, — заявила бабуся й підхопилася зі стільця. — Бубо, допоможеш мені пакувати речі?

— Звичайно! — від радощів Буба замалим не розцілувала стару. Проте заспокоїлася, ба, їй навіть стало трохи соромно, бо дівчина помітила незвичайну річ. Зустрічаючи бабусю, родина поводиться так, наче проводжає її, і навпаки. Рішення про від’їзд усі зустріли з таким неприхованим ентузіазмом, що варто було його прийняти, аби бодай раз побачити дружну й щасливу сім’ю.

На щастя, бабуся боялася подорожувати, і перед мандрівкою зосереджувалася виключно на собі.

— Я непокоюся через мій хребет, бо дуже погано переношу поїздки…

— Не варто перейматися! Я дам тобі мою дорожну надувну подушку, — пообіцяла мама. — Оту рожеву, яку ти хотіла вициганити торік.

— Авжеж, пригадую, — похмуро відказала свекруха. — Будь-яка інша невістка почувалася б щасливою, даруючи матері таку дрібничку.

— Я почуватимуся щасливою цьогоріч, — пообіцяла мама.

— У мене немає мінеральної води…

— Ми купили упаковку, беріть собі, — пробурмотіла Бартошова з-над раковини.