Після такої татової сміливості Буба боялася навіть глянути на батьків, але на її подив мама схопилася зі стільця і, обіймаючи спантеличеного чоловіка, шепотіла йому на вухо: «Любий Пацику, коханий чоловіченьку… Прочитав книжку своєї дружиноньки… І навіть не зізнався мені, шибеник…».

— Ну… що ж — тато явно тягнув час, тарабанячи пальцями по столі. — Ти, Марисю, мене недооцінюєш… мабуть…

— Але все зміниться! — Мама радісно плескала в долоні. — Усе віднині зміниться! От побачите!

— А ролі? — бабуся Рита продемонструвала непідробний інтерес до маминих успіхів. — Ти матимеш на це якийсь вплив?

— Цього, люба матусю, я не знаю, хоча, якщо чесно, у мене є щодо цього власні думки.

— Які саме? — допитувалася бабця.

— Ну… Бродзик у ролі Нелл і й Закосцельний у ролі її коханого, — заявила мама.

— Я іншого й не сподівався, — увічливо зауважив дід.

— Бродзик, кажеш… — висловлювала бабця сумніви. — Але ж ти казала, що це не дуже молода жінка…

— Ну… так… — замислилася мама. — Справді. Але якщо Бродзик доробити кілька зморшок? Як ти гадаєш, Павелку? Зо дві на шиї та якусь біля очей…

— Без проблем! — підтримав її тато тоном знавця. — Це може навіть цікаво виглядати. Усі із часом старіють, а твоя героїня здаватиметься старшою, а потім помолодіє від щастя, — пояснив він, і родина полегшено зітхнула. Фільм було врятовано.

— Побачите! — мама глянула на всіх звитяжним поглядом. — Наше життя цілковито зміниться, і здається, ми можемо подумати про маленький будиночок…

— А може, і для мене знайшлася б малесенька роль? — тато вже більше не намагався кепкувати. Запитання пролунало якось жалібно й щиро, і це здивувало Бубу.

— Звичайно, любий! — мама була ладна неба татові прихилити. — Можна ввести сцену із крамницею. Ти міг би продавати аксесуари для їзди верхи… — вона нашвидку творила сценарій.

— Знову крамниця? — зітхнув батько. — Продавати й продавати… Наче я більше ні на що не здатен…

Бубі стало прикро, що тато ще не почавши працювати з аксесуарами, уже знеохочений новою роботою.

Прислухаючись до чимраз сміливіших мрій, пов’язаних з витрачанням майбутнього багатства, дівчина подумала, що це схоже на повтор якогось комедійного серіалу, баченого не раз і добре знаного. Причому саме вона завжди опинялася на другому плані.

А власне кажучи, — майнуло в її голові, — цей другий план ніхто не цінує. Ти перебуваєш у тіні справжніх зірок, проте саме звідти видно, як слабо вони сяють.

— Бубо, принеси коньячок і чарки. Ми повинні відзначити успіх твоєї знаменитої мами! — урвав її роздуми тато. А дідусь аж почервонів від задоволення. І Буба знала, що причина його щастя криється аж ніяк не в доньчиних успіхах. Бо дід радів синиці в жмені, а не журавлю в небі, а принесений онукою коньяк якраз і був тією синицею.

Листопад завжди починався однаково. Не лише вогниками свічок на приміських кладовищах, але й пронизливим холодом, який примушував перехожих піднімати коміри, і вітром, котрий видирав у них з рук кольорові парасольки.

— Із чим у тебе асоціюється листопад? — запитала Буба в Сироти. Вони швидко прямували до кладовища, несучи свічки, котрі збиралися поставити на занедбаних могилах. Цей щорічний ритуал, який уже багато років здійснювали Буба з дідом, дуже сподобався Стасеві. Настільки, що він погодився замінити літнього добродія, бо той не міг відірватися від свого монітора. Сирота гордо ніс кільканадцять свічок у пластикових баночках, які голосно брязкотіли в його рюкзаку.

— Листопад насамперед із холодом, бо тоді в мене червоніють руки. Я завжди забуваю рукавички. А ти?

— А в мене з мокрими мартенсами. Бо вони починають промокати, — зітхнула дівчина.

Друзі йшли мовчки, із приємним відчуттям, що на цвинтар їх провадить внутрішня потреба, а це зовсім інша справа, ніж відвідування могил рідних чи близьких.

— Ти теж це бачиш? — Сирота зупинився як стій.

Перед ворітьми старого кладовища різко спинився блискучий лімузин. Добре знайомий друзям як засіб перевезення Йольки.

— Невже пан директор з нареченою? — висловила Буба думки вголос. — Якось я їх собі тут не уявляю… Ресторани, торгові центри, демонстрації моди, кінотеатри — це зрозуміло. Але тут? Йолька на цвинтарі виглядає більш, ніж дивно, якщо ти доганяєш, про що я.

— Авжеж! — пирхнув Стась. — Йолька навіть у школі виглядає дивно, — додав він замогильним голосом, і Буба подумала, що Сирота пристосував свій голос до оточення.

Тим часом з машини, для якої насилу знайшлося місце між іншими авто, вийшов Ксавер. Послужливо підбіг до дверцят з іншого боку й відчинив їх перед своєю супутницею.

— Оце-то так! Ну й краля! — захоплено промовив Стась. — Щось мені здається, що нашій Йольці доведеться купити собі велосипед. А ти, Бубо, не переживай! — потішив він раптово поблідлу подругу. — У хлопця розвинувся гарний смак, от і все!

— Якби ж то все, — прошепотіла Буба. — Із цим піжоном приїхала моя сестра…

— Ти що, жартуєш? Хоча… не знаю, — Сирота силкувався виправити ситуацію й утупився в Бубу. — Може, ви трохи й схожі… Наприклад, щоки у вас майже однакові.

Буба сповільнила кроки. Фіолетовий плащик Ольки, яка висіла на директоровому плечі, жваво попрямував до головного входу. На щастя, на цвинтар провадила ще одна хвіртка, стежка від якої вела до найстарішої частини кладовища. Буба рушила туди.

— Тут найбільше занедбаних могил, — сказала дівчина. Вона намагалася посміхатися, але щойно побачена картина не давала їй спокою. Тож Буба простувала мовчки, торкаючись кінчиками пальців порослих мохом хрестів, які гордовито стояли на сторожі вічного спокою.

— Даремно ти переймаєшся, — Сирота спробував повернутися до теми. — Навіть, якщо твоя сестра й зустрічається із цим прилизаним клоуном, то вона ж не дурна, і це захоплення в неї швидко минеться, — утішав він подругу, шкодуючи, що їхній піднесений настрій де й подівся.

— Помиляєшся, — тихо відповіла Буба.

Спершу їй хотілося обуритися, вихлюпнути на сестру тонни гніву й зневаги, яка в ній аж закипала. Та за хвилю дійшла висновку, що ця справа вимагає розмови із самою Олькою, а не зі Стасем.

— Поговоримо про це іншим разом, о’кей? — запропонувала вона, помовчавши, а Сирота широко посміхнувся у відповідь.

— Дідусю, я хотіла б порадитися. — Буба благально вдивлялася в плечі старого, схилені над клавіатурою.

— Ентер! — вигукнув дід і глянув на онуку блакитними очима крізь скельця окулярів. — Хіба це так терміново? Бо зараз, моя дорогенька, я саме обмінююся з Лавиною поглядами щодо самотності.

— То й що? — Бубі вривався терпець.

— А те, — ледь роздратовано пояснював дідусь Генрик, — що ми з нею страшенно самотні люди. І я не можу покинути цю, можливо зневірену, усіма покинуту людину лише тому, що тобі заманулося теревенити…

— Не вірю власним вухам, — навіть глухий почув би, що Буба от-от заплаче. — Може, я теж самотня? Колись, принаймні, це тебе цікавило… — додала вона замислено.

Фортепіанний концерт лунав так голосно, що дівчина не почула, як відчинилися двері.

— Я прийшов побазікати. І перепросити, — дідусь почав з того, що зменшив гучність Бетховена. — О, тепер краще, — сказав він, коли в кімнаті запала тиша.

Буба сіла на ліжку й витерла рукавом очі. Сльози зникли, залишився тільки глибокий смуток, який важко було подолати.

— Обіцяю, — дідусь підніс правицю, — що завжди, коли буду потрібен, я тебе вислухаю. Навіть, якщо доведеться перестати переписуватися з Лавиною.

— Це незвичайна справа, тому мені потрібна твоя порада, — Бубині губки знову викривилися підківкою, але дідусь швидко заговорив.

— Я знаю. Ти ж ніколи не морочиш мені голову дурницями. Тому ми з тобою й схожі, — зробив онуці комплімент старенький. — Шкода, що про твоїх батьків цього не скажеш, але на щастя, у тебе є я.

— Я бачила нині на цвинтарі Ольку…