Йолька посміхнулася, дякуючи Редбульці за комплімент, а Буба була переконана, що вже перший Йольчин твір стане для вчительки мітлою, на якій та злетить до вершин критики. Із силою чотирьох відьом із брелочка.

— То ти нічого не чула? — Адась недовірливо глянув на Бубу.

Вони поверталися зі школи тією самою дорогою, якою колись часто гуляли удвох. Зараз теж ішли поряд, але були вже не разом. Проте нині Бубі це анітрохи не заважало.

— Справді нічого? — великі Адасеві кроки завмерли на тротуарі й Буба наздогнала його. — Агата вже місяць, як у тому центрі! Вона сама так вирішила! Кажуть, поліція знайшла в її рюкзаку наркотики. Ну, і ще якісь інші речі. Наче крадені. І всі кажуть, що Агата вирішила краще зголоситися до центру, аніж потрапити до виправної колонії.

Певне, Адась перейняв від Йольки химерну потребу ділитися чужими нещастями, — подумала Буба. Але плітки зробили своє. Вересневе сонце сховалося за дахом спортивного центру, а холодний вітер неприємно війнув Бубі в обличчя.

— Агата не злодійка, — видушила вона, силкуючись говорити спокійно. — І не переказуй злостивих слів різних там «усіх», бо може трапитися, що потім почуватимешся незручно.

Йшли мовчки. Адась був ображений, що Буба відразу викинула його сенсаційні новини до якогось невидимого смітника.

А саму Бубу пригнічувало й сердило те, що Агата нічого їй не розповіла. Не поділилася своїми проблемами. Звісно, що це тобі не пончики, якими дівчата разом ласували на великій перерві. Але друзі можуть разом з’їсти й пуд солі, — сумно думала вона.

— Ну, бувай, — набурмосений Адась зупинився біля переходу для пішоходів. — І коли там що, то я тобі нічого не казав. Агаті може бути прикро, — пожалів він раптом однокласницю, якій щойно перемивав кісточки.

Спершу пліткує, як пані Пенцикова, а тоді раптом удає, ніби він Агаті бозна-який друг! — розсердилася Буба подумки. — «Добре Серце», захисник скривджених, — знущально шепотіла вона, та водночас відчувала, що в цих поганих Адасевих звістках ховається чимало жахливої правди. І може, саме це виявилося для Буби найдошкульнішим.

її появі зраділа лише Добавка, бо тільки вона терпляче чекала на хазяйку, розлігшися на килимку в передпокої. Решта теж повмощувалася, але перед своїми комп’ютерами. З дідусевої кімнати долинали дивні вигуки, а тато цілковито заглибився в океан інтернет-новин. На щастя, з’явилася Бартошова й запитала, як воно було першого дня в ліцеї.

— Не дуже, — прошепотіла Буба. — Я вже встигла скучити за канікулами, — поскаржилася вона, і теплі долоні пані Ані міцно притулили дівчину до фартуха у вибляклі трояндочки.

— Хтось до тебе дзвонив. Якась твоя подруга. Я записала ім’я, а це номер її телефону.

Буба швиденько пробігла поглядом записку й повисла в Бартошової на шиї. На всіх колючих трояндочках водночас. А тоді помчала до телефону.

— Ой, що діється! — зітхнула жінка. — Якби ж це отой приємний хлопець телефонував, то я ще розумію. Але отак перейматися через якусь панночку? — І, хитаючи головою, Бартошова рушила до свого царства спокусливих запахів.

— Спасибі, Агато, що ти подзвонила, — Буба сховалася з телефоном у своїй кімнаті. — Шкода лише, що так пізно…

Зі слухавки лунали таємничі слова. Добрі й погані, але Буба жадібно слухала їх усі. Дівчина то усміхалася до трубки, то сумно кивала головою, не перебиваючи важливої розповіді.

— Ми впораємося, Агато, — обіцяла Буба. — Напиши мені. Так, я ретельно все нотуватиму. Надолужиш! — палко запевняла вона. — Тільки повертайся чимшвидше, — попросила, перш ніж у трубці запанувала тиша.

— А він принаймні такий самий гарний, як і попередній? — у дверях стояла мама, хоча першої миті Бубі було складно в це повірити.

— Я не підслуховую! — попередила вона. — Я лише прийшла тобі нагадати, що скоро школа почнеться.

Якби не знайомий голос, Буба перелякалася б, побачивши чужу жінку, котра виглядала так, наче щойно злізла з коня. Переодягнена амазонкою мама аж світилася від щастя.

— Школа вже почалася, — Буба недовірливо дивилася на обтислі гетри й короткий чорний жакетик.

— Подобається? — мама зробила пірует, легенько зіпнувшись на носки ковбойських чобітків. — Це мій костюм на презентацію роману «Ув’язнені в сідлі», — вона сплеснула руками. — Пан Протек стверджує, що в мене врода амазонки, і я неодмінно мушу навчитися їздити верхи. Ми вже навіть записалися на курси.

— «Ув’язнені в сідлі»? — за маминою спиною з’явився дід Генрик. — А не дешевше було б носити на презентації сідло? Ти могла б у ньому навіть час від часу посидіти. А ще бувають широкі сідла, — тоном знавця почав дідусь. — Пан Протек такий невеличкий, що теж поміститься…

— Я розмовляю з донькою, — відрізала мама. — А ви, тату, маєте комп’ютер для покращування здоров’я, тому не заважайте нам.

— Але ж, Марисю, — не здавався старий. — Ти не розмовляєш із донькою, ти їй себе демонструєш. Поводишся, як породиста кобила на вигоні.

Мама трусонула кінським хвостом, і гривка впала їй на очі. Тепер вона була схожа не на амазонку, а на звичайну маму.

— Привіт, крихітко! — почувся в кінці коридору радісний татів голос, хоча Буба ладна була голову дати навідсіч, що батько заіржав.

Він також занімів, побачивши дружину.

— Це на презентацію, — ледь вимовила мама, зрозумівши, що її вигляд не сподобався чоловікові.

— Презентацію чого? — допитувався тато. — Крамниці з аксесуарами для верхової їзди?

— Тобі, Павле, лише крамниці в голові, — обурилася мама. — Світ дихає ще й мистецтвом, літературою.

— Світ, може, й так, — погодився батько, — але ти в цьому куценькому жакетику, певне, узагалі не дихаєш?! Хто таке з тобою зробив?

— Пан Протек, — тріумфально пояснив дідусь. — І записав Марисю на верхову їзду. Разом із собою.

Тато небезпечно споважнів.

— Я гадав, що пан Протек, нарешті, зник з нашого життя, — засичав він.

— З нашого так, — квапливо притакнула мама. — Але ж не забувай, Павле, що в мене є й професійне життя…

— Важко про це забути, — буркнув батько. — Ти виглядаєш так, ніби працюєш у цирку. Навіть афіші не треба!

Якби не спокусливий запах зраз, у передпокої напевне почалася б справжня циркова вистава. Із клоунами, жонглюванням претензіями та словесною акробатикою. Але зрази пахли так, що ніхто із сімейної трупи не проміняв би їх на щось інше.

А Бартошова могла би стати ілюзіоністкою, — подумала Буба. — Її зрази з’являються так несподівано, як кролик з капелюха, і мають такий магічний вплив, що з їхньою допомогою можна було б вирішувати міжнародні конфлікти.

— Ми спізнилися, Вальдеку, — Маньчакова очима скривдженої дівчинки дивилася на порожні тарілки зі слідами нещодавньої присутності зраз.

Батьки із чемності вдали засмучених, зате дідусь не приховував задоволення.

— Як шкода, як шкода, мої любі! — радісно вигукував він, витираючи серветкою вуса. — Таких смачнючих зраз я навіть у Франції не куштував! Качка, котру ви нещодавно всю ум’яли, це дрібничка в порівнянні із сьогоднішнім меню. Але дозвольте спитати, як сталося, що ви нині спізнилися?

— О, дійсно! — згадавши качку, батько пожвавився. — Щось мусило трапитися, якщо нині я зміг спожити свій обід.

— А й справді, — пані Віолетта грайливо пустила очима бісики. — Вальдеку, розкажи їм, — кокетливо шепнула вона чоловікові.

— Краще ти сама, кохана, — Маньчак ледь нахилився до дружини.

— Але з такої нагоди треба б коньячку, — Маньчакова роззирнулася, шукаючи поглядом Бартошову. — Узагалі-то мені не можна пити на голодний шлунок, але вже нехай! — махнула вона рукою.

— Раз живемо, — загримів Маньчак, сідаючи до столу й сягаючи по останнього квашеного огірка.

— Та кажіть уже! — нетерпеливилася мати з піднесеним келихом.

— Чекай-но, Марисю, — утрутився дідусь. — Існує такий добрий звичай, за яким спершу куштує найстарший. Якщо я визнаю, що коньяк має відповідний смак і аромат, можете пити. В іншому випадку панові Вальдеку доведеться піти до супермаркету й купити щось більш підхоже для такої нагоди.