— Ви погано почуваєтеся, пане Клеменсе? — Буба намагалася зазирнути йому в очі, але чоловік закрив обличчя руками й виглядав, як жертва катастрофи. — Ніхто вас не примушує й не просить туди ходити, — пояснювала вона з почуттям власної провини. — Я рада вас бачити, а коли б ви сиділи в барі, у мене б не було такої можливості, — продовжувала дівчина. — Просто мені прикро, що ви тут мерзнете під дощем, на вітрі…

— Гадаєте, мені не прикро? Я теж сумую за своїми товаришами, за столиком у кутку «Рися». За Зенеком Макаркою. За своїми улюбленими картами. — Клеменс заплакав, а може, це краплини дощу стікали по його щоках. Хай там як, а виглядав він таким нещасним, що Буба ладна була все віддати за його щербату усмішку.

— Карти я могла б вам принести, — намагалася вона врятувати ситуацію.

— А з ким же мені грати? — сумно запитав пан Клеменс, і на його очах знову зблиснули сльози.

— Я вмію грати в бридж! — зраділа Буба.

— Я бачу, що ви геть необізнані з певними справами, тож коротко вам про все розповім, — похмуро запропонував її химерний знайомий.

Дощ лив як із відра, а Буба та Клеменс сиділи на лавочці, немов моряки, що намагаються вести корабель під час шторму.

— У цьому шахрайському генделику я позбувся всього! — тихо розповідав Клеменс. — Спочатку моєї пенсії, потім матусиної, і нарешті того, за чим шкодую найбільше. Свого весільного костюма.

— Весільного костюма? — здивувалася дівчина.

— Так-так, — зітхнув нещасний. — Колись я придбав його, аби повести під вінець панну Криську. А Криська виявилася стервом і пішла до вівтаря з кульгавим Болеком. Але костюм у мене залишився! Час від часу я відкривав шафу й милувався, як він виблискує сріблястою ниткою, як гордовито випростовує плечі. Бо це була річ добротна…

— То навіщо ж ви його програли?

— Бо Сталін, той, який мене ошукав, знав, що в шафі висить костюм. У жодного з моїх друзів такого не було. Най вишуканіша модель на весь люмпен-пролетаріат… А Сталін, панночко Бубо, заздрив мені через це, і через Криську заздрив, ту, що стервом виявилася…

— Я теж граю в бридж із дідусем, але ми ставимо копійки й нашу честь, — зітхнула дівчина. Їй було шкода нового друга, і його костюма також.

— Честі мені не бракує, — прошепотів чоловік. — Саме тому й мокну під дощем, а на поріг «Малого Рися» не поткнуся. Сталін тепер інших ошукує, шахрай такий! — зіщулився Клеменс. Було помітно, що він знову переживає власну поразку.

— Не годиться в бриджа махлювати, — Буба співчутливо глянула на бідолаху. — А що, коли відігратися?

— Мовчіть, панно Бубо! — суворо наказав її товариш. — Наш Сталін з бару не кращий за свого тезка. Навіть гірший, бо ще живий, — зітхнув він. — Вас теж обіграє, у спідній білизні, так би мовити, залишить!

— Або сам опиниться в такій ситуації, — буркнула Буба. — Зустрінемося тут завтра? — запитала вона, рятуючи Добавку від потопу.

— А де ж іще? — здивувався Клеменс, піднімаючи комір свого пальтечка. Він вочевидь нікуди не поспішав.

— Т-т-тоді д-д-до з-з-завтра! — попрощалася вона закоцюблими губами й побігла в бік Звіринецької.

— До побачення, панянки, — сонно промурмотів чолов’яга й витяг із-за пазухи свій улюблений зігріваючий засіб.

— Нарешті я вдома! — Бабця Рита роззирнулася в пошуках когось, хто зняв би з неї легеньку пелеринку, накинуту на вечірню сукню, що мінилася блискітками.

Але ніхто не поспішав на допомогу.

Дідусь Генрик стояв, припертий до стіни незліченною кількістю бабусиних торб. Тато згинався під вагою двох саквояжів, а Бубині руки були зайняті шубою, яку щойно скинула із себе її власниця.

— Бачу, Рито, що ти до нас надовго, — буркнув дід.

У відповідь бабуся холодно посміхнулася.

— Павле, я довго чекатиму? Зніми з мене пелерину, будь ласка. У вас страшенно жарко!

Тато поставив саквояжі й зробив, як йому наказано.

— Ти наче на бал збираєшся, Рито, — почав дідусь, не звертаючи увага на благальні Бубині погляди. — А в нас тим часом звільнилося місце Бартошової, бо вона пішла працювати до дитячого садочка.

— От і чудово, — бабуся легенько поправляла макіяж. — Пані Аня завжди готувала шкідливо, і це по вас усіх помітно, — закінчила вона вже блискучими вустами. — У тебе, Генрику, помітні ознаки склерозу. Але не переймайся. Та й Бубі я допоможу схуднути, — пані Рита зміряла онуку поглядом. — У твоєму віці в мене була осина талія…

— А тепер у тебе така сама вдача, — зітхнув дід, але ніхто його не слухав.

Усі кинулися розпаковувати бабчині речі. Стара так жваво командувала своїми помічниками, що за кілька хвилин вітальня нагадувала гардероб знатної дами. Батько ледве дихав. Дід хапав повітря, а Буба від утоми присіла на килим. Лише бабуся жваво ділилася подробицями поїздки.

— Я їхала з дуже приємним юнаком. Мабуть, інвалідом, — розповідала вона, дивлячись на втомлених рідних сповненим милосердя поглядом. — Уявіть лишень, що я спершу цього не помітила.

— Ти часто буваєш зайнята виключно собою, — дід не оминув нагоди піддражнити стару.

— Помиляєшся! — переможно заявила бабка. — Я присвятила цьому юнакові добру годину, розповідаючи йому про мої очікування до співпасажирів. Зізнаюся, що терплячість, із якою він мене слухав, здавалася мені дещо підозрілою. Жодної спроби заперечити, а це зовсім не схоже на сучасну молодь…

Буба теж сповнилася співчуттям до нещасного, якого спіткало таке сусідство. Це справжня халепа — у цілому потязі сісти якраз до того вагона, яким подорожувала її бабуся.

— То я до нього говорю, говорю, — продовжувала стара, — а він мовчить та й мовчить. Нарешті довелося запитати, чи я, бува, не вживаю якихось надто незрозумілих слів, бо ж, звісно, мою ерудицію неможливо порівняти із цим їхнім жахливим сленгом! Це як небо й земля… І не уявляєте, що було далі!

— Справді, не уявляємо, — чемно відповіла Буба.

— Цей бідолаха показав мені середнього пальця. Потому я більше не робила спроб порозумітися з ним. Я відразу збагнула, що цим жестом він висловив цілковиту згоду з моїми принципами й, імовірно, радість, що нам довелося подорожувати разом. Ах, яка делікатність! — не вгавала захоплена бабця, походжаючи серед своїх пакунків.

Тато мовчав як риба. Дідусь завзято колупався у вусі й не дослухався до базікання пані Рити. А Буба не знала, чи варто ділитися з бабусею своїми знаннями про мову жестів. Про всяк випадок дівчина втупилася в килим.

— Тобі треба перепочити, мамо, — заявив батько, і всі швиденько покинули вітальню.

На противагу решті членів родини, бабця анітрохи не втомилася й почала з того, що повикидала до смітника весь шкідливий вміст холодильника й кухонних полиць.

Буба вражено дивилася, як у відрі опиняються супчики з пакетів, солений арахіс, дідусеві «Гарячі кружки», «Борщики», чіпси й упаковки із соусами, кетчупом та гірчицею.

— Глянь, Бубо, скільки місця в нас тепер для сої, пророщеної пшениці й нешліфованого рису! — захоплено оцінила пані Рита результати свого порядкування. Потому склала чималий список покупок, і Буба подалася до поблизького супермаркету по продукти, вигадані як знаряддя кулінарних тортур.

— Я вам не кролик! — протестував дід Генрик, намагаючись уникнути гірки овочів, подрібнених у блендері. — І на немовля не схожий! Я не їстиму цей жахливий вегетаріанський пудинг!

— А м’ясце? — тихенько спитав тато, марно шукаючи на тарілці бодай шматочка м’яса. — Його не буде?

— Сьогодні я приготувала страву, яка називається «Богатирське здоров’я», — рішуче заявила бабуся. — Ви ще мене на руках носитимете за те, що я вас так просвітила щодо харчування.

— Я б уже зараз із задоволенням виніс тебе на руках, — погодився дідусь. — На край світу, — додав він, сумовито відсуваючи тарілку, по вінця наповнену здоров’ям. — Якщо так і далі триватиме, я перейду на сухий Добавчин корм! — нарікав він, сідаючи з онукою до карт. — Нарешті я розумію, що таке голод! — ледь не плакав старенький, тасуючи карти. — А ти, Бубо, якби справді мене любила, то замовила б для дідуся щось м’ясне на вечерю в сирійському фаст-фуді.