— Про які це інтереси ти, Рито, говориш? — поцікавився старий.

— Справа в тому, — спокійно озвався Роберт, — що в Олі хтось є.

— Ну, звісно! — вигукнула мама. — У неї є ти, а ще чудовий синочок…

— І ми, — докинув тато.

— Насправді цей список довший, — Роберт утупився в підлогу. — А я не ідіот, щоб ділити власну дружину з якимось прилизаним піжоном.

— Ніякий він не піжон! — Олька швиденько забула про роль страдниці й вибухнула гнівом. — Я залагоджую з ним службові справи… намагаюся заробити для нас гроші, бо за ті копійки, які ти приносиш додому, ми із Францішеком харчувалися б самими йогуртами…

— Це дуже корисно, люба, — вирішила докинути свої п’ять копійок бабуся.

— Насправді ти зустрічаєшся з ним у неділі й свята. Уранці й увечері, в обід і по обіді… — знущально перераховував Роберт. — І чомусь від твоєї самовідданості грошей у нас не побільшало. Навпаки. Ти почала одягатися в дорогих бутиках…

— Який ти скупар! — знову заплакала Олька. — Дорікаєш мені цим новеньким фіолетовим пальтечком?

— Тобі повинно бути соромно, Роберте, — мама несхвально похитала головою. — Жінки повинні інколи дбати про себе. Моєму чоловікові до вподоби, коли я зроблю собі невеличкий подаруночок.

— Чудове пальто, — заспокоювала бабуся Ольку. — Колись я купила собі схоже, із кашеміру. Справжня англійська якість. І твій світлої пам’яті небіжчик дідусь, тобто мій чоловік, теж не міг стерпіти, що на мене задивляється купа чоловіків, — зітхнула пані Рита.

— Тепер ми, нарешті, знаємо, від чого бідолаха помер, — посміхнувся у вуса дід Генрик. — Роберте, хай тебе Бог береже від такої смерті.

— Давайте пити каву! — мама плеснула в долоні, немовби тут, у вітальні, відбувався не похорон почуттів, а дитяче свято із Францішеком у ролі господаря.

— Атож, каву, неодмінно каву! — приказував тато, випереджаючи свою матір, яка вже збиралася запропонувати всім лікувальний чайок. — А ти, Олю, пообіцяй нам, що більше не шукатимеш роботи. У моїй крамниці немає асистентки. Я, власне, ненавиджу кумівство, на відміну від цього ідіота-синоптика, який виявився родичем директора, але ти могла б тимчасово попрацювати, розкладаючи товари. Що скажеш?

Олька повиснула на батьковій шиї. Мати обійняла Роберта й прошепотіла, що розуміє його та пробачає йому ревнощі, бо її донька на них заслуговує. Дідусь тихенько усміхався, і всі були впевнені, що старий тішиться із Францішека, котрий рачкував, наче пес, і обнюхував ніжки стільців. Бабуся взяла на себе обов’язки господині й подалася до кухні. І лише в Буби забракло сил, аби теж радіти разом з родиною. Дівчина примостилася на дивані, сподіваючись, що ніхто не помітить її дивного суму, якого не змогли розвіяти загальні веселощі. Так воно й сталося. Ніхто цього не зауважив.

— Буба? — голос Мілоша в слухавці здавався несміливим, навіть трохи дитячим.

— Привіт! — повторила дівчина голосніше, щоб хлопець не сумнівався.

— Заскочиш увечері? У мене нині день народження.

— Сьогодні? — здивувалася й навіть трохи засоромилася Буба. Зовсім нещодавно вона очікувала б цього дня, заздалегідь приготувавши сюрприз. Але зараз подарунка для Мілоша в неї не було, і дівчину мучили докори сумління.

— Ага, — підтвердив Мілош. — Буде кілька знайомих. Нічого особливого. Мама спекла сирник, який ти так любиш.

— Прийду, — пообіцяла Буба.

— Тоді до вечора.

— Па-па.

— Па-па, — у шпарині причинених дверей Буба вгледіла дідуся.

— Знову підслуховуєш! — дорікнула вона.

— Та я ж завжди це роблю, — здивовано мовив дід. — Ще давно, коли я був агентом спецслужб…

— Ти, дідуню? — здивувалася онука. — Ти ж п’ять хвилин не здатний утримати язика на припоні.

— Завдання спецагента полягає не в мовчанні, а в тому, щоб розповідати певні факти відповідним особам і витягати потрібну інформацію з вірогідних джерел, — розкрив дід секрет своєї місії.

— Атож, я розумію, що ти був агентом номер один…

— Не зовсім так. Після двох рапортів мене відіслали мити нужники. Я переплутав явочні адреси, у цьому винен мій компанійський характер. А… Що там чувати в королівстві данськім? Невже орел повертається до покинутого гнізда? — допитувався дідусь в онуки.

— Я передаю потрібну інформацію лише деяким особам, — пошепки відказала Буба. — А тобі й слівцем не прохоплюся, бо доведеться тебе відіслати мити хатній нужник.

І, залишивши розчарованого старенького, дівчина почала шукати спідницю, яка від самих канікул сиротливо висіла в шафі.

Проблему з подарунком вирішила просто. Вишуканий зошит, який вона збиралася призначити для щоденника, було прикрашено написом «Орнітологічні нотатки». На обкладинці Буба приклеїла фото лежня, яке дивом вціліло відтоді, як дівчина вирішила позбутися всього, що нагадувало про Мілоша. Вона запакувала зошита в екопапір і почала підписувати листівку: «КРАЩЕ СИНИЦЯ В ЖМЕНІ, АНІЖ ЖУРАВЕЛЬ У НЕБІ».

Це для мене побажання, а не для нього, — невесело подумала Буба й за кілька хвилин придумала новий текст: «У ПОШУКАХ РАЙСЬКОГО ПТАХА НЕ ЗАБУВАЙ ПРО СПІВУЧОГО ДРОЗДА».

Але й ці слова видалися дівчині недоречними.

— Знову бажаю чогось собі, а не йому, — зітхнула вона.

Зате після третьої спроби народився майже шедевр: «КОЖЕН ОРНІТОЛОГ ПОВИНЕН ПАМ’ЯТАТИ — РАНІШЕ ЧИ ПІЗНІШЕ ВІН МОЖЕ ОБЛАЖАТИСЬ».

— Гм, нівроку злостива з мене поетка, — здивувалася Буба й безжально викинула віршика до смітника.

«Бажаю Тобі, щоб у свого бінокля ти завжди помічав рідкісні екземпляри, проте не забував про звичайних горобців. Завдяки їм світ теж стає кращим», — написала вона й полегшено зітхнула.

Підбадьорена своїм побажанням для Мілоша, Буба поклала картку до подарунка. І здивувалася, бо це й були всі її приготування до дня народження. Вона вирішила не вбирати спідничку, а йти, як звичайно, у джинсах. Волосся зібрала у хвостик. Протерла ганчірочкою мартенси й навіть досить помітна пляма на джинсах не зіпсувала їй настрою.

Зрештою, — втішала вона себе дорогою до зупинки, — я туди йду, щоб побути декілька хвилин у тіні славнозвісної Ребекки. На щастя, мені це більше не заважає… — чесно зізналася дівчина собі й глянула на знайому лавку.

Клеменс сидів, піднявши комір свого пальтечка, й поступово поринав у вечірню темряву. Мокрі сніжинки осідали на його бороді й лисуватій голові. Зараз він нагадував Бубі якогось святого.

— Доброго вечора! — вона махнула рукою й підійшла ближче.

— Ви, панночко, геть про мене забули, — здавалося, Клеменс образився, бо навіть не ворухнувся, коли Буба стала біля нього.

— Неправда! — заперечила дівчина. — Я щодня на вас чекаю. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, про що ми домовлялися?

— От і зима надійшла, — настрій у Клеменса був меланхолійно-ліричний. — І яка ж бо вона гарна у своїй сніжно-білій сукенці.

— Авжеж, гарна, — пробурмотіла Буба. — Одягайтеся тепліше. Зараз легко застудитися.

— Мене навіть сибірський мороз не лякає, — він сягнув за пазуху й простягнув Бубі пляшку, видобуту звідти.

— Дякую, нині я трохи поспішаю, — чемно відмовилася дівчина.

— Будь ласка, немає за що, — знизав плечима її химерний знайомий. — Я лише із принципу. Кожен гріється, як уміє, — невесело закінчив він.

— Не забудьте про Сталіна, — нагадала Буба насамкінець.

— Хіба про нього забудеш? — зітхнув Клеменс іще сумніше й утупив очі в зимовий пейзаж.

Мілош у білій сорочці скидався швидше на офіціанта із «Брудзя», ніж на шукача рідкісних птахів.

— Усіх благ, ювіляре, — Буба цьомкнула його в щоку. Хлопець почервонів.

— Не називай мене ювіляром, бо я почуваюся, як мій тато, — запротестував він.

— Привіт, Бубо! — Мілошева мама виглядала ще молодшою й вродливішою, ніж раніше. Вона швиденько забрала Бубу на кухню. — Допоможи мені з почастунком, заодно розкажеш, що в тебе чувати. Дивися, я спекла твій улюблений, — пані Наталія кивнула на сирник, і Буба відчула до неї величезну вдячність. Дівчина зрозуміла, що незалежно від того, що сталося в них із Мілошем, тут, на кухні в його мами вона почувається, наче вдома, тому підперезалася фартушком і заходилася розкладати на полумиску маленькі канапки.