— Кличте Бубу, бо в нас нині мало часу. Ми із дружиною йдемо на суші.
— Слід казати «по суші». Або «сушею». Треба говорити правильно.
— Ви якийсь відсталий, — задоволено зауважив Маньчак. — Навіть не знаєте, що прийнято їсти в дорогих ресторанах.
— Як це я не знаю? Якщо ви вже багато років обідаєте в нас, то певне, ми харчуємося однаково, — заперечив старий. — Бубо! Маньчаки чекають на твій віст!
День як день, — думала Буба, старанно складаючи карти за мастю. — Може, навіть кращий за інші через оту ялинку, яку хтось приніс і поставив біля дверей квартири. Зараз деревце занесли до передпокою, і воно заповнило помешкання святковим ароматом хвої.
— А як там із продовженням роду? — обережно запитав дідусь Генрик. — Дитинка буде на ці свята, якщо вже можна так висловитися, у ваших яслах?
Маньчак затято мовчав, а його дружина шукала відповідної карти.
— Бо саме час відповідний… — Дідусеві піки брали все, що опинялося на столі.
— Ми іншої думки, — буркнув пан Вальдек. — Зараз холодно. Діти часто хворіють.
— Цього року багато вірусів… — тихенько додала пані Віолетта.
— Ви будете чудовими батьками, — дідусь ляснув себе по стегні. — Дитинка ще в планах, а ви вже так переймаєтеся.
— Ми перенесли це всиновлення… на пізніше, — Маньчак неохоче докинув трефового короля.
— Як це перенесли? — дід здивовано глянув на гостей. — Можна перенести іспит на права, навіть партію в бридж, але ж не дитину!
— Ми не дитину перенесли, а термін, — розгнівалася пані Віолетта. — Усиновлення взимку віщує проблеми.
— Ви мене дивуєте, — дід справді спантеличився, бо загаявся й показав суперникам усі карти. — Дитина — це вам не саджанець, щоб його навесні висаджувати в грунт… — обурено почав він. — Крім того, я читав чудову книжку саме на цю тему… Вона називається «Лелеки прилітають узимку», там ідеться про такі зворушливі речі…
— Дайте мені спокій із цими лелеками! — пирхнув Маньчак. — Я вам не Буба, щоб слухати ваші казочки!
— Але я не це мав на увазі! — вигукнув дід Генрик.
— Якщо йдеться про увагу, то із цим у вас завжди проблеми, — підтримала чоловіка пані Віолетта. — А дитини ми зараз не передбачаємо й квит!
— Може, воно й на краще, — старий явно був знервований. Розстебнув комірець сорочки й важко дихав. — Купіть собі ведмедика. Він не підхопить нежитю й не матиме проносу. — Дід так відсапувався, що Буба перелякалася й побігла по таблетку.
— А звідки ви дізналися? — Маньчакова грайливо зазирнула панові Генрику в очі. — Хто вам сказав про ведмедя?
— Про якого ведмедя? — дід ошелешено дивився на подружжя.
— Ну, про того ведмедя з останнього показу мод! Вальдусик мені його придивився й тепер ми беремо кредит, щоб купити, бо він такий дорогий… — Маньчакова втупилася у власний пишний бюст.
— Двійка бубна, — почала Буба чергову партію, а Маньчаки полегшено зітхнули, немовби дівчина позбавила їх тягаря батьківства й материнства.
— От, Бубо, ви й залишилися без двох, — заявив Маньчак після останнього пасу. Блиснув золотим зубом і пішов з козиря.
— Ой, Бубо, — зойкнув дід, — ти ж бо щойно оголосила менші п’ятірки. Я зовсім забув про спільну мову.
— Аж ніяк! — підморгнула онука. — На щастя, ми з тобою завжди знаходимо спільну мову. Навіть тоді, коли програємо, — тепло додала вона. Бо дідусь завжди вмів її здивувати, наче маг, який витягав з порожнього капелюха червоне сердечко.
ДЕНЬ ШАХРАЯ
Якби мамині сльози зібрати до ванни, вистачило б на передсвяткову купіль для всієї сім’ї, — подумала Буба, причаївшись у куточку вітальні. Та цього разу мамине горе було настільки обґрунтованим, а розпач настільки невтішним, що ніхто навіть не намагався втрутитися.
— Дуже я схвильований тим, що відбувається, Марисю, — говорив дідусь, співчутливо дивлячись на доньку.
Мама схлипувала й кожні кілька хвилин дивилася на рідних заплаканими очима.
— Крихітко, не переймайся. Власне, навіщо нам цей будинок? Чи маленький будиночок? Досить того, що в нас невелика квартира! — тато намагався застосувати терапію в поєднанні з елементами практицизму. — Крім того, у будинку треба прибирати, а хто б це робив, крихітко?
— Про стайню я взагалі мовчу! — додав дід. — У стайнях буває таке коїться, що навіть той міфічний, як там його…
— Геракл, — підказала Буба.
— От-от, навіть Геракл не міг із цим упоратися!
— Мабуть, ти маєш на увазі Авгія, — несміливо втрутився тато. — Здається, це були його стайні.
— Авжеж, але ж він не збирався там прибирати. Він лише забруднював…
— Можливо, — погодився тато. Відколи в них із дідом з’явилася спільна таємниця, Павел часто йшов на компроміс.
— Окрім того, — продовжував дід Генрик, — навіщо нам коні? Ми ж не Протек, щоб їх об’їжджати…
— Доси-и-ить! — зарепетувала мама. — Не вимовляйте цього імені! Я не хочу його чути!
— Крихітко, ми ж лише на прізвище, — виправдовувався тато.
— Мої мрії зруйновано, — патетично виголосила мама.
— Хіба мрії — то будівля, щоб їх зруйнувати? — здивувався старий.
— Дідусю, це символічно сказано, — пояснила Буба.
— Ви що, не можете обговорювати це деінде? — мама знову залилася слізьми. — Дайте мені спокійно поплакати!
— Коли бо ти спокійно не вмієш, — зауважив дід.
— Справді, крихітко, — підтвердив тато. — Ти весь час метушишся, он уже стягнула покривало з дивана.
— А в Маньчакової покривало гарніше, — засмутився раптом дід своїм несподіваним відкриттям.
— Зате сама вона гірша за мою крихітку, — рішуче заявив тато.
— Як ви можете порівнювати мене з нею! — знову зайшлася плачем мама.
— Ми ж саме й кажемо, що це неможливо, — заспокоїв її дід. — Ані з нею, ані з паном Вальдеком. А ви знаєте, — пригадав він собі, — що Маньчаки вже не хочуть тієї дитинки?
— Як це не хочуть? — мама сіла, вражена, і на мить забула про власні негаразди.
— Стверджують, що взимку це не виплачується, бо дитина може захворіти.
— Негідники! — обурилася мама, і Буба збагнула, що нині кожна дрібниця може вивести матусю з рівноваги.
— У мене є власна версія подій, — дід таємниче стишив голос. — Маньчаки не отримали цієї дитини. У малого, мабуть, на них алергія. Зараз у більшості дітей алергія…
— На Маньчаків? — тато аж рота роззявив.
— Ні, взагалі, а зокрема й на Маньчаків, — заявив пан Генрик тоном досвідченого педіатра.
— Мені так хотілося, щоб мої донечки були щасливі, а тепер… нічого не вийде! — знову пригадала собі мама.
— Ти завжди можеш їх ощасливити, — для діда цієї проблеми не існувало. — Невдовзі ти вдруге станеш бабусею. Займатимешся черговим Франеком, а Оля буде тобі неймовірно вдячна.
— Тату, ви що, несповна розуму, — мама аж затулилася покривалом, ніби побоювалася, що хтось підкладе їй на коліна немовля. Певне, вона щось відчула, бо за мить у домофоні почувся Робертів голос.
— Привіт, Бубонько, відчиниш?
Невдовзі вітальня сповнилася новими голосами. Спершу Олька перелякалася маминого вигляду, потім порадила дідові звернутися до психіатра й, нарешті, всілася Робертові на коліна, а той гордо обняв дружину разом із новим малюком у її животі. Тільки Францішек вовтузився на підлозі, шукаючи Добавку.
— На початок скажу вам, що… — Олька картинно вмовкла, — я відмовилася від роботи в того Ксавера!
Буба насилу приховала радість.
— А… чому? — знічев’я поцікавилася вона.
— Бо він виявився шахраєм! — вигукнула Олька.
— Іще один негідник! — знову схлипнула мама, але вирішила вислухати Ольку.
— Ота його агенція виявилася звичайним… Гм, як би це сказати…
— Певне, звичайним борделем, — не втримався дідусь, за що його миттєво покарали обурені погляди присутніх.
— У кожному разі, власник сидить у в’язниці, а я… я така рада, що Робертик зі мною щасливий…
— Оце справді новина, — відгукнувся пан Генрик, але на нього ніхто не звернув уваги.
— А яка в мами трагедія? — Олька запитально глянула на Бубу.