Власне, я вже давно хотіла Тобі про все розповісти, — писала Агата якимись дивними круглими літерами. — Але була неготова. Щоб розказати правду, треба дозріти. А втекти завжди легше.

Зараз я в моєї тітки, але щодня ходжу на терапевтичні заняття до центру для наркозалежних. Для мене це звучить жахливо, бо я навіть у звичайній лікарні ніколи не була. Та якщо згадати, що раніше я жила в пеклі, то центр не такий уже й поганий.

Певне, ти вже чула, що я робила такі речі, після яких соромно глянути знайомим у вічі, крала, вживала наркотики й вешталася ночами. Красти не крала, але решта гріхів таки мої. А наркотики я почала вживати вже наприкінці навчального року, тому до бурси перестала ходити. Крім того, закохалася в Пйотра. Це трапилося тоді, коли мій батько перетворив наше життя на такий кошмар, що я досі не знаю, як пережила це його пияцтво й побої. Тому зібрала речі й пішла з дому. До цього Пйотра.

Спершу він не зізнавався, що вживає наркоту, і все було чудово. Знаєш, як воно, коли закохаєшся: грандіозні плани, мрії. Я хотіла піти до вечірньої школи, знайти невдовзі роботу і, хоча це й може видатися тобі смішним, навіть думала про те, щоб стати мамою. Справжньою, веселою, яка ходитиме з візочком на прогулянки й купуватиме крихітні одежинки, менші за власну долоню.

Буба відірвала погляд від листа. Міцно заплющила очі, намагаючись пригадати собі останні хвилини, проведені з Агатою. «Мабуть, це було в травні,» — думала вона, гортаючи календар спогадів. А може, на початку червня? Агата прийшла така невиспана, розсіяна, не така, як завжди. Сказала, що в неї ангіна. Навіть Сокира полагіднішала, побачивши її й відіслала до лікаря. Агата принесла якісь довідки, залишила в секретарки, але на уроках більше не з’являлася. І того весняного дня, коли була в школі востаннє, теж уникала зустрічі з Бубою. Але тоді (Буба аж почервоніла від сорому) це не здавалося їй таким важливим. Принаймні менш важливим, ніж майбутня прогулянка з Мілошем, під час якої вони збиралися вистежувати лежня. Буба тоді мріяла тільки про те, щоб знайти цього птаха й сфотографувати. Мілошеві так кортіло показати свого трофея якій-небудь комісії натуралістів…

Отож лежень і ця незрозуміла комісія, і ще зіпсований Мілошів бінокль були тоді набагато важливішими, ніж Агата…

…а потім у мене не стало сили, щоб захиститися від Пйотра. І від себе. Коли я почала жити його життям, виявилося, що іншого в мене більше немає. Тільки не хочу, щоб ти подумала, що я злодійка. Я ніколи нічого собі не привласнила. Лише переносила крадені речі від одних негідників до інших. І так усі канікули.

До центру зголосилася сама. Після того, як потрапила до лікарні швидкої допомоги, де один молодий лікар допоміг мені прийти до тями. Його батько теж був лікарем, і теж мав проблеми з алкоголем, як і мій. Тому обійшлося без особливих пояснень і розмов.

Зараз у мене купа занять, але це не такі уроки, як у нашій школі. Якщо вдасться засвоїти все, чого тут навчають, повернуся до Тебе здоровою.

Як бачиш, мої мрії змінилися, і я волію побути ще ліцеїсткою.

Спасибі Тобі за шарлотку. Я впевнена, що вона була чудова! Мама сказала, що ти спекла її для мене. Останнім часом чимало людей намагається зробити мені подарунок. Зараз я це ціную. Дуже б хотілося скуштувати Твого пирога, Бубо… Та не знаю, чи після цього листа ти ще захочеш спекти його для мене.

Останні слова роз’їхалися врізнобіч.

— Як вона може сумніватися, — тихо плакала Буба, — що я для неї… що не спечу… цього дурного пирога!… Ми його разом з’їмо, щойно вона повернеться! Усе робитимемо разом! Може, підемо волонтерками до «Сумної Лапи»?.. Агата лю бить собак і колись казала, що з радістю зробила б щось для цих покинутих бідолах…

— Бубо, — дідусь уже довгенько підозріло вдивлявся в заплакане обличчя онуки. — Казав я тобі, що жодної сльозинки він не вартий, нерозумна ти, — процитував він якусь пісню.

— Ти мав рацію, дідусю, — Буба швиденько витерла щоки. — Я плачу від радості, — сором’язливо зізналася вона.

— А-а-а, це інша справа, — заспокоївся старий. — То порюмсай собі, — додав він, зачиняючи двері. — У житті так мало радощів, що плач собі, дитино, досхочу…

Жовтень не приніс жодних змін, окрім злив, які шмагали Бубину вулицю, дістаючись до найпотаємніших куточків її душі. Вечорами, аби уникнути домашніх сутичок, які останнім часом тривали безперервно, наче осінні дощі, Буба читала поезію й удавала, що на похмурому родинному небі немає найменших ознак наближення бурі.

Але буря щодня прокочувалася спальнею, а тоді й рештою помешкання.

— Я хотів бодай один вечір спокійно попрацювати! — гримів з-над клавіатури дідусь.

— Попрацювати? — обурювалася мама. — Гляньте на нього! Інформатик знайшовся! Якби вам платили за той час, що ви просиджуєте в інтернеті, ми б уже півміста скупили!

— Тобі ніколи не догодиш! — репетував з-над свого лептопа тато. — Навіть півміста для тебе наполовину менше, ніж ти хочеш!

— О, ще один дурноверхий! — мама не добирала слів. — Я повертаюся, знеможена після важкого промо-туру, а тут купа невдах! — захлипала вона.

— Важке турне? — знущався батько. — Невже пан Протек замість коня примусив тебе змагатися у «Формулі-1»? — безжально кепкував він. Щоправда, Буба лише чула татів голос, але могла дати голову на відсіч, що він знову неголений і сидить на подружньому ліжку в піжамі.

Останнім часом вона не впізнавала тата. Він нікуди не виходив з дому, хіба що на «службу». Так батько називав свою роботу в телекрамниці. Став неймовірно дратівливим, і рідні з полегкістю зітхали, коли за ним зачинялися двері спальні. Певним чином Буба йому співчувала. Бо з батьками відбувалося щось дивне. Тато чимраз глибше поринав в апатію й знеохочувався будь до чого, зате мама виглядала ще вродливішою. Власне кажучи, удома вона бувала рідко, та щоразу, як з’являлася, любо було глянути на її обличчя, яке променилося від радості. Зате тато дивився на неї все рідше. Він схуд, змізернів, і Буба занепокоїлася, що такі зміни погано позначаться на його роботі в телекрамниці.

Батько й сам цим переймався.

— Через тебе, — кричав він мамі, — я вилечу з роботи! Навіть наш дурний синоптик, котрий, як з’ясувалося, не родич директора, соромиться піти зі мною на пиво!

— Як це — через мене? — дивувалася мама. — Це я прикувала тебе до комп’ютера? Я відібрала в тебе бритву, хороші костюми, бальзам для тіла, дзеркало у ванній?..

— Ти відібрала в мене значно більше! — сопів батько. — Ти позбавила мене радості життя!

— А-а-а, лептопа? — вдавала, ніби не розуміє, мама. — Я ж не лише не забрала його в тебе, а навпаки, купила…

— Так, щоб мене позбутися! — у тата знайшовся кращий доказ злочину. — Щоб мене задурити й відірвати від реальності!

І тоді починала діяти Буба. Останні звинувачення, які лунали гучніше, ніж вітер за вікном, було аж ніяк не легко спростувати. А батьки, помітивши Бубу, готову їм допомогти, негайно перетворювали її на м’ячик, яким поціляли одне в одного.

— Глянь, що ти зробив з нашою дитиною! — навіснів батько. — Останнім часом вона постійно через тебе плаче!

— Це ти нею маніпулюєш! — не здавалася мама. — А плаче, бо бачить, на що перетворився її коханий татко!

— Заспокойтеся! — благала Буба, безпорадно дивлячись на батьків. — Підіть на прогулянку, до ресторану, поїдьте на якийсь відпочинок, полежте під грушами. Поговоріть, нарешті, і нехай усе буде, як раніше…

— Запізно лежати під грушами. Зараз пізня осінь, — заявив батько й зачинився в спальні.

Якби не Бартошова, Бубі довелося б розділити долю Робінзона.

На щастя, домашній острів виявився не зовсім безлюдним. Пані Аня, підперезана своїм квітчастим фартухом, невтомно вигравала на ударних, чи то пак тарілках на кухні, й усміхалася до Буби, закликаючи її бути терплячою.