— Не переймайтеся, — Буба спритно змінила тактику. — Дідусеві розповіді не можуть на щось вплинути! Гадаю, настав слушний момент, аби випити чаю з малиновим варенням та пончиками. Я збігаю за ними, а бабуня допоможе мені із чаєм, — дівчина спрямувала на неї благальний погляд.

— Ну, що ж. Якщо вже без пончиків не можна випити корисного чаю, — неохоче згодилася літня пані.

А коли всі, крім дідуся, якого покарали, відіславши до його кімнати, ласували смачними пончиками, у дверях з’явилася щаслива мама.

— Усім доброго дня! — проспівала вона. — Ви вже чули про зйомки фільму за моєю книжкою? Які ви молодці, що вирішили це зі мною відсвяткувати! — Мама обнімала здивованих рідних і не менш приголомшених Маньчаків.

— Хвилиночку, — тривала тиша примусила її занепокоїтися. — А може, усе це з нагоди того, що ви забрали дитинку? Це було б так чудово, якби в нас одночасно з’явився фільм і малюк! — з ентузіазмом вигукнула вона, але чомусь її захвату ніхто не поділяв.

Побачивши Бубу та її собаку, Клеменс так зрадів, що вперше підвівся з лавки.

— Я вже подумав, що ви, панно Бубо, вирішили припинити нашу дружбу, — зізнався він. — І тому змінили місце прогулянок. А я тим часом для цієї волохатої панянки ношу телячу сардельку, от уже кілька днів. Чесно кажучи, вона вже трохи підсмерджує…

Добавка з апетитом поглинала подарунок, незважаючи на термін його придатності.

— Любий пане Клеменсе, — Буба присіла на мокрій лавці, — ми обидві про вас пам’ятаємо, просто останнім часом нас затримували домашні справи. Іноді так буває, що дім перетворюється на пекло, а всілякі дрібниці ростуть як на дріжджах, перетворюючись на великі проблеми…

— Я вас чудово розумію, — Клеменс серйозно кивнув головою. — У мене самого були неприємності, коли Сталін привласнив нечесним шляхом пенсію моєї матусі. Тоді вона дуже на мене гнівалася. У такі моменти стресу я міг би вам, панно Бубо, запропонувати розслабитися за допомогою цієї пляшки пива.

— Дуже дякую, але нині я цим не скористаюся, — усміхнулася Буба.

— Будь ласка, немає за що, — увічливо відповів Клеменс.

— Натомість я мушу зіграти з паном Сталіним у бридж, — заявила дівчина. — Скажіть мені, коли це можливо.

— Категорично ні! — Клеменс підхопився з лавки. — Якщо у вас забагато грошей, краще роздати їх тим, хто цього потребує, а вищезгаданий Сталін до них аж ніяк не належить!

— Лише один раз, — Буба благально глянула на знайомого.

— Що один раз?

— Зіграю з ним тільки одну партію, — відповіла дівчина. І якщо втрачу бодай грош, то більше ніколи зі Сталіним не гратиму.

— Навіщо це вам, панно Бубо? — не міг зрозуміти Клеменс. Якби я з ним не грав, то міг би щодня відчиняти шафу й милуватися своїм весільним костюмом. Як він гордо висить, ґудзиками поблискує. Мені так шкода тих часів, ви й не уявляєте…

Буба ладна була голову дати на відсіч, що на Клеменсових очах з’явилися сльози. Чоловік відвернувся від Буби, удаючи, наче шукає Добавку в кущах.

— Крім того, ви мене трохи розчарували, — насмілився він зізнатися.

Буба не зрозуміла.

— Я спершу гадав, що ви не з тих, котрі прагнуть мати все, — із жалем сказав Клеменс. — Але світ зараз такий, що всі хочуть мати все й відразу. І мені це не до вподоби, — рішуче продовжував він. — Бо світ один, а людей багато, на всіх не вистачить! Ось, приміром, мій костюм. Це правда, що мені хотілося його мати й тішитися ним. Але Сталін теж людина, отже, мабуть, надійшла його черга милуватися. То що ж мені робити? Я змирився із цим нещастям. Та ще й Богу дякую, що не взяв шлюбу із Криською, котра стервом виявилася, — тихо говорив Клеменс. — Проте… Мабуть ніхто з нас не позбавлений пристрастей…

— Мені прикро, що я вас так розчарувала, проте наполягаю на зустрічі зі Сталіним, — не здавалася Буба. — Пере дайте йому при нагоді, що я хочу з ним зіграти й маю цілком пристойні гроші.

— Якщо ви цієї суми прагнете позбутися, тоді звісно, — відгукнувся Клеменс.

— Я була б вдячна за інформацію, коли пан Сталін матиме для мене час. Я живу в цьому будинку. На третьому поверсі.

Буба докладно подала свою адресу, не зважаючи на розчарований вираз обличчя знайомого. Клеменс більше не посміхався. Він похмуро притакував і цього разу попрощався першим.

— Радий зустрічі, але мені час до матусі. А вам бажаю гарного дня, — чолов’яга ледь уклонився й рушив у бік старих кам’яниць.

Мама сиділа посеред вітальні й нагадувала зірку, що зійшла з небосхилу. Ледь збентежена, проте готова до будь-яких запитань, вона давала рідним інтерв’ю. Бубі на мить здалося, що дідусь, бабця Рита й батько, які невідривно дивилися на маму, скидалися на бідних родичів на прийомі в знаменитої Софі Лорен.

— Не можу повірити, що роман екранізують! — повторювала вона із сяючим поглядом. — Якби не пан Протек, жовта преса продовжувала б писати, що я королева кітчу.

— Королева кітчу, — голосно повторив дідусь. — Звучить доволі непогано…

— І, на жаль, правдиво, — додав батько.

Мама не звернула на ці зачіпки найменшої уваги.

— А тим часом пан Протек, мій збавитель, зустрівся із продюсером…

— Яка мужність! — продовжував іронізувати тато.

— І уявіть собі, — не здавалася мама, — що цей продюсер, кажуть, мільярдер, прочитавши мій роман, не міг спокійно спати!

— Ще б пак, кошмари почали снитися, — батько був непохитний.

— Пробач, Маріє, це буде фільм жахів? — увічливо поцікавилася бабця Рита.

— Ні, — буркнула мама, уже трохи роздратована чоловіковими кпинами. — Це розповідь про кохання. Але дуже зворушлива.

— От коли б вона ще зворушила гаманець цього мільярдера, — дідусь повернувся до земних реалій.

— А мені б хотілося, щоб Марися коротенько розповіла нам про сюжет, — бабуся глянула на невістку з рідкісною для неї симпатією.

— Із задоволенням, — мама скромно потупилася. — Зізнаюся, що я й сама розчулююся, варто мені подумати про «Ув’язнених у сідлі».

— Це автобіографічна розповідь про роман моєї дружини з паном Протом, знову втрутився тато, — і в цьому й полягає весь драматизм та складність твору! — злостиво додав він.

— Із паном Протеком, — виправила мама. — Мій роман розповідає про запізніле почуття. Їй уже під п’ятдесят, а йому немає й сорока, — почала вона.

— Ну, то ж героїня зовсім молода, — у голосі бабці Рити забриніла щирість, за що мама обдарувала її чарівною посмішкою.

— Вони знайомляться під час їзди на конях. І проводять разом у стайні багато часу…

— У стайні, кажеш? Гм-м-м… — замислилася бабця. — Не надто романтичне місце… Але якщо вони гарні люди, то навіть стайня може виявитися раєм для закоханих…

— От-от. А вона, Неллі, втікає до коней від чоловіка-тирана, від його постійних ревнощів і зрад, — мама промовисто глянула на батька, який саме готувався продемонструвати дружині чергову в’їдливу посмішку.

— Кінь чимало стерпить, — погодився дідусь, задоволений, що може, нарешті, приєднатися до розмови. — Пригадую, як колись, здається, ще до війни, не пам’ятаю, якої, полковник Станько, котрий важив, — дрібничка! — сто сорок кілограмів, сідав на свою шкапину, у якої було прегарне ім’я — Південна Лазур. І ця Лазур, уявіть-но, витримувала полковника Станька, який любив повторювати, що коли б Господь Бог з істот жіночої статі обмежився створенням шкапи, чоловіки були б набагато щасливіші. Авжеж, далекосяжне порівняння, — покірно зізнався дід, дивлячись на обурені обличчя присутніх дам.

— У кожному разі, — продовжувала мама, оминувши мовчанкою дідусеві теревені, — моя героїня довго опирається почуттям до молодшого за неї чоловіка, бореться із собою, бо вона — жінка шляхетна й порядна. Але настає такий день…

— Нехай-но я вгадаю! — не втримався тато. — Настає день, коли наша Неллі, продовжуючи опиратися спокусі, потрапляє в тенета кохання! А потому чоловік цієї нещасної вмирає від інсульту. Закохана пара присягається одне одному в незгасних почуттях, і навіть родинні інтриги не в змозі їм завадити, — закінчив він тоном пророка.