— І парасольку забула.

— Я віддам свою. Швейцарську, що так тобі подобалася, — тато ледь не витанцьовував біля своєї матері. Буба подумала, що роки практики на телебаченні не минулися марно.

— А раніше ти казав, що це чоловічий парасоль, — дорікнула синові бабця.

— Ти, матусю, у нас дуже мужня, тож він тобі пасуватиме, — швиденько відповів тато.

— А й справді, — Буба намагалася якось приховати татів ляп. — Бабуся стільки тренується, що будь-який мужчина позаздрить.

— Тобі теж не завадить. Разом із твоєю мамою. Бо у вас схильність до огрядності. Шкода, що я не можу вам залишити свій спортивний костюм, але до крамниці зі спорттоварами ближче, ніж до магазину з колготками, — в’їдливо кинула бабуся, а Буба кинулася зачиняти її величезну валізу. Щойно спітніла дівчина всілася на останньому чемодані, силкуючись його замкнути, як пролунав дзвінок.

— Заходьте! — гукнув тато в домофон. За мить двері відчинилися.

— Добридень, ви до кого?

— Доброго здоров’я, — озвався ледь хрипкуватий голос. — Я до панни Буби.

— Перепрошую? — перепитав тато. — Ви, мабуть, до мого тестя?

— Не маю честі бути знайомим з вашим шановним тестем. Я прийшов до Буби… — наполягав хрипкоголосий незнайомець.

— А ви…

— Знайомий панни Буби… — не здавався той.

Цього було достатньо, аби Буба схопилася з валізки й вибігла в коридор.

— Добридень, панночко, — усміхнувся Клеменс, який і досі стримів біля дверей, бо Бубин тато вочевидь забув про гостинність.

— Доброго дня, пане Клеменсе, — зраділа дівчина, не звертаючи увагу на те, що в коридорі з’юрмилася вся родина. Усі, крім Добавки, дивилися на прибульця з підозрою.

— Це мій знайомий, пан Клеменс. Нам треба поговорити, тому заходьте, будь ласка, до моєї кімнати. Вип’єте чаю?

— Та що ви, панно Бубо! — Клеменс майже обурився. — Я віддавна не п’ю чаю, бо вживаю інші напої. А я щодо нашої умови…

— Будь ласка, ось моя кімната. Допоможи бабусі пакувати речі, — звернулася дівчина до приголомшеної матусі. — Під тобою валіза швидше закриється, — додала вона, ненавмисне образивши маму й зачинила за собою двері.

— Шановний татусь нервують, — здогадався Клеменс, мнучи в руках свого кашкета.

— Ні, він лише трохи здивувався.

— Так само, як і шановна матуся, — зауважив Клеменс.

— У нашій родині прийнято всьому дивуватися, — побачивши Бубину посмішку, її знайомий полегшено зітхнув і зручно вмостився на стільці.

— От що я вам скажу. Сталін гратиме завтра із Чорним Зенеком, але кажучи це, я звинувачую сам себе, бо мені б не хотілося бачити вас у «Рисеві».

— О котрій годині? — Бубині очі спалахнули.

— Десь увечері. О сьомій, може, о восьмій.

— От і чудово! Я неодмінно прийду. У мене є трохи грошенят, тож усе гаразд. Я чесно їх заробила, — похвалилася Буба, ані словом не похопившись про користь від обжерства рідних.

— Я наполягаю, панно Бубо, аби ви цю справу як слід обміркували. Сталін — це Сталін. Йому не один пам’ятник поставили.

— Навіть голубів ці пам’ятники не злякали, — набурмосилася Буба, проте відразу ж усміхнулася до свого знайомого. — Я знаю, що ви до бару не зайдете…

— Я так вирішив. Проте перебуватиму неподалік, щоб у випадку якихось проблем прийти вам на допомогу, — заявив Клеменс і підвівся. Вийшов, супроводжуваний загальним мовчанням, яке іноді западає під час певних урочистостей.

Буба зітхнула, бо на її думку, поведінка рідних була дивною, і спокійно рушила перевірити, чи бабця, бува, нічого не забула. Уже не раз траплялося, що потяги від’їжджали без пані Рити лише тому, що та забула свої капці.

Лише пізнього вечора батьки покликали Бубу до кімнати, яка знову перетворилася на колишню вітальню.

— Ми розуміємо, донечко, що ти почуваєшся самотньою, але слід уважно вибирати друзів… — почала мама, яка немовби керувалася інструкцією для батьків, де їм радили не сприймати вибору дітей, удаючи при цьому, наче повністю з ними погоджуєшся.

— Ми не сноби, — утрутився тато. — І поважаємо твої демократичні переконання… Але це не причина, щоб ти приятелювала з якимсь бомжем…

— Пан Клеменс ніякий не бомж, а якщо навіть так, то я нічого проти них не маю. Крім того, ми лише товаришуємо, а не зустрічаємося! — пояснила Буба.

— Усе спершу завжди невинно виглядає! — мама припинила вдавати шкільного психолога. — Наша донька знається з якимсь… волоцюгою!

— Ти повинна більше нам довіряти, — тато намагався зберігати спокій.

— А може, це й вас стосується? — спохмурніла Буба.

— Ми розуміємо, — загнувся тато. — Складний вік, дорослішання й таке інше… Проте, якби ти з нами спілкувалася, то не заводила б собі таких друзів! — зневажливо скривився він.

— Але ж ви зовсім його не знаєте, — Буба безмежно здивувалася. — Крім того, з вами неможливо розмовляти, бо от уже тиждень, як знімаєте якесь кіно… До цього ви розлучалися. А ще раніше нікого не хотіли бачити. Навіть одне одного!

— Це справді так, золотко, — тато намагався все залагодити. — Але ж віднедавна… Ми навіть разом обідаємо!

— Авжеж! — пирхнула Буба. — Навіть обідаємо! Може, настане колись такий день, що ми навіть поговоримо. А поки мені цілком вистачає розмов з паном Клеменсом, і дайте йому святий спокій.

— Бубо! — мама виглядала безмежно стурбованою. — У тебе якась депресія! Ти ніколи не плакала без причини!

— Я й далі не плачу, — відказала донька. — Без причини, — додала вона вже тихіше й повернулася до своєї кімнати.

У барі було темнувато, і Бубі довелося звикнути до похмурого приміщення, де замість повітря був сигаретний дим, а скатертини вкривали плями від розлитого пива.

— Дітям вхід заборонено! — гукнув із-за стійки невисокий товстенький чоловічок, надзвичайно вишукано вбраний, як на таке місце. Буба помітила в нього на шиї краватку, таку широку, що вона могла одночасно слугувати сорочкою.

— Я від пана Клеменса, — прошепотіла Буба, і коротун відразу змінив тон.

— Дуже приємно. А я Малий Рисьо. Проходьте до другої зали.

Зальчик не скидався на казино, проте тут було менше людей і не так накурено. Біля великого столу недбало розсівся огрядний чоловік з картами в руках. Навпроти сидів, мабуть, Чорний Зенек, бо все в нього було чорне. Навіть нігті. Декілька відвідувачів стежили за грою й повільно цмулили пиво.

Чорний Зенек був, певне, у чорному розпачі, бо кожні п’ять хвилин розгублено посував у бік могутнього суперника купку монет.

— Почекайте тут, — Малий Рисьо тихенько звернувся до Буби, а сам підійшов до столу й прошепотів щось на вухо огрядному картяреві.

— Що таке? — гаркнув Сталін. — Хто ще прагне мене збагатити?

— Оця панночка, — Малий Рисьо кивнув на Бубу.

— Оце гарно! — зареготався Сталін, а за ним решта присутніх. — Якась дитина вирішила подарувати мені свої грошенята! Дуже добре! Зачекай-но, Рибко, — звернувся він до Буби. — Зараз наша чорна конячка поступиться тобі місцем. От тільки віддасть дядькові Сталіну ті дві десятки, які щойно сховав до кишені.

— Я більше не граю, — підвівся Чорний Зенек.

— А це чому? — обурився огрядний.

— Бо дамам треба поступатися місцем, — пояснив той, звільнивши стільця.

Бубу не треба було довго вмовляти. Вона швиденько всілася навпроти суперника.

— А може, ти, Рибко, відразу віддаси мені свої грошики, якщо ти цього так хочеш, — запропонував Сталін.

— Я прийшла повчитися грати в бридж, а не робити подарунки, — пояснила дівчина.

— Це дорогі уроки, Рибко, — попередив її той.

— Не називайте мене Рибкою, — увічливо попросила Буба. — А за уроки я заплачу. — Вона сягнула до кишені й витягнула мішечок з монетами.

— О, відразу стало світліше! — Сталін потер руки.

— Це ваш костюм так сяє, — чемно мовила Буба й простягнула йому карти, аби той потасував.

Після першої партії в залі стало тихо. Сталін, щоправда, силкувався розсмішити присутніх бородатими анекдотами, але за третьою роздачею втратив бажання розповідати заяложені дотепи. Тим часом чемна дівчинка Буба витягала зі своїх карт самі козирі. Наче інших у неї й не було. І щоразу вдавала здивування, що доля виявилася до неї такою прихильною.