Вони купили квитки другого класу на пароплав «Оскар II», що йшов курсом із Нью-Йорка до Кристианії й відпливав у середині жовтня. Роджер, який мав документи на ім’я Джеймса Ленді, змінив свій зовнішній вигляд, низько обстригши волосся й зробивши білішим своє засмагле обличчя за допомогою крему. Пароплав був перехоплений Британським військово-морським флотом у відкритому морі й відведений до порту Сторнвей, на Гебридах, де англійці ретельно його обшукали. Але справжню особу Кейсмента з’ясувати їм не вдалося. Двоє прибули в здоров’ї та в безпеці до Кристианії вночі 28 жовтня. Роджер ніколи не почував себе краще. Якби хтось його про це запитав, він би відповів, що, попри всі проблеми, він чоловік щасливий.

А втім, у ці самі години й навіть хвилини, коли йому здавалося, що він нарешті зловив свій чарівний вогонь, своє щастя, розпочинався найгіркіший етап у його житті, той крах — так він думатиме потім, — який спаскудить усе те добре й шляхетне, що було в його минулому. У той самий день, коли вони прибули в столицю Норвегії, Ейвінд повідомив йому, що кілька годин тому його викрали якісь незнайомці й затягли до британського посольства, де розпитували про його таємничого супутника. Він, наївний, повірив йому. І подумав, що само провидіння допомагає йому вивести на чисту воду вбивчі наміри Британської канцелярії. Насправді, як з’ясувалося потім, Ейвінд сам пішов до Британського консулату й запропонував продати його. Ця подія лише заморочила голову Роджерові й примусила його згаяти тижні та місяці на марні дії та приготування, які в кінцевому підсумку не принесли ніякої користі справі Ірландії і, безперечно, були предметом жартів у Форін-Офісі та в британській розвідці, де на нього дивилися як на патетичного початківця в галузі конспіративної діяльності.

Коли почалося його розчарування Німеччиною, якою, либонь, лише через своє вороже ставлення до Англії, він почав захоплюватися і називати її прикладом ефективності, дисципліни, культури й модерну? Не в перші тижні його перебування в Берліні. Під час своєї подорожі з Кристианії до німецької столиці в супроводі Ріхарда Маєра, який забезпечуватиме йому зв’язок із міністерством закордонних справ кайзера, він ще був переповнений ілюзіями, переконаний у тому, що Німеччина виграє війну і її перемога буде вирішальною для здобуття Ірландією незалежності. Його перші враження від цього холодного міста, политого дощем і затягнутого туманом, яким він побачив Берлін у ту осінь, були добрими. Як заступник державного секретаря в міністерстві закордонних справ Артур Ціммерман, так і граф Ґеорґ фон Ведель, завідувач англійського відділу Канцелярії, прийняли його вельми люб’язно і виявили великий ентузіазм до його планів створення Бригади з ірландських полонених. Обидва вважали за потрібне, щоб німецький уряд виголосив декларацію на користь здобуття Ірландією незалежності. І справді, 20 листопада 1914 року Рейх проголосив таку декларацію, хоч, може, й не в таких точних термінах, на які сподівався Роджер, але достатньо ясно, щоб виправдати позицію тих, хто, як Роджер, закликав ірландських націоналістів до спілки з Німеччиною. А проте, на той час, попри ентузіазм, із яким він зустрів ту німецьку декларацію — зрештою, вона була його безперечним успіхом, — і попри те, що нарешті державний секретар у Міністерстві закордонних справ повідомив, що високе військове командування дозволяє йому нарешті зібрати всіх ірландських військовополонених в одному таборі, де він зможе навідати їх, Роджер почав передчувати, що реальність не сприятиме його планам, а навпаки, приведе їх до цілковитого краху.

Першою ознакою того, що події стали розвиватися в небажаному для нього напрямку, було довідатися з єдиного листа від Аліси Стопфорд Ґрін, якого він одержав за півтора року, — цей лист, щоб дістатися до нього, спочатку перетнув Атлантичний океан і зробив зупинку в Нью-Йорку, де його переклали в іншого конверта, змінивши його адресата та місце призначення, — що британській пресі відомо про те, що він перебуває в Берліні. Це спричинилося до інтенсивної полеміки між націоналістами, які схвалювали, й тими, що не схвалювали його рішення прийняти сторону Німеччини у війні. Аліса його не схвалювала, про це вона написала різко й категорично. Вона додала, що багато прихильників незалежності солідарні з нею. Щонайбільше, писала Аліса, вона могла б прийняти нейтральне ставлення ірландців до європейської війни. Але закликати їх перейти на сторону Німеччини — ні. Десятки тисяч ірландців воюють за Велику Британію. Що відчують наші співвітчизники, довідавшись, що найвідоміші представники ірландського націоналізму закликають до спілки з ворогом, який засипає їх снарядами й душить газом у траншеях Бельгії?

Лист від Аліси став для нього ніби променем сонця. Те, що особа, якою він найбільше захоплювався і до якої, як йому здавалося, він був політично ближчий, аніж до будь-якої іншої, осудила те, що він робить, і сказала йому про це прямо й категорично, приголомшило його. Звичайно, з Лондона, з його далекої перпективи події можуть здаватися зовсім іншими. Але хоч він і намагався знайти для себе багато виправдань, у нього виникали тривожні сумніви: його політична вчителька, його подруга і наставниця уперше висловила йому своє несхвалення, вважаючи, що замість допомагати він завдає шкоди ірландській справі. Відтоді одне запитання безперервно лунало в його свідомості, немов зловісний вісник лиха: «А якщо Аліса має слушність, а я помиляюся?»

Того ж таки місяця листопада німецькі власті послали його на передову лінію фронту, до Шарлевіля, щоб він міг поговорити з військовими командирами про створення Ірландської бригади. Роджер казав собі, що якщо він матиме успіх і створить військову силу, яка воюватиме поруч із німецькими збройними силами за незалежність Ірландії, то, можливо, сумніви багатьох його товаришів, таких як Аліса, розвіються. Вони зрозуміють, що в політиці сентименталізм тільки заважає, що ворог Ірландії — Англія і що вороги її ворогів — це друзі Ірландії. Подорож, хоч і була короткою, але справила на нього добре враження. Високі німецькі воєначальники, що воювали в Бельгії, були переконані у своїй перемозі. Усі вони аплодували ідеї створення Ірландської бригади. З війни він не вельми багато чого побачив: війська на дорогах, шпиталі в селах, шеренги полонених, що охоронялися озброєними солдатами, далекі вибухи снарядів. Коли він повернувся до Берліна, його чекала добра новина. У відповідь на його прохання Ватикан вирішив послати двох священиків туди, де він мав намір зібрати ірландських військовополонених: августинця, фрая О’Кормана й домініканця фрая Томаса Кротті. Корман буде присутній там протягом двох місяців, а Кротті весь час, поки в ньому буде потреба.

А що якби Роджер Кейсмент не познайомився з отцем Томасом Кротті? Мабуть, він не пережив би тієї жахливої зими 1914/15 року, в яку вся Німеччина, а надто Берлін, була заметена сніговими бурями, які зробили непрохідними дороги й вулиці, з її шаленими вітрами, що виривали з корінням дерева й кущі, розламували навіси над дверима та вікнами й розбивали шибки, з морозами в п’ятнадцять і двадцять градусів нижче нуля, які набагато важче було терпіти, з огляду на війну, коли не було ані світла, ані центрального опалення. Фізичні болі знову люто накинулися на Роджера: болі у стегні, під грудьми примушували його зігнутися у кріслі в три погибелі й не дозволяли підвестися на ноги. Він не раз думав, що тут, у Німеччині, він залишиться паралізованим назавжди. Його знову став мучити геморой. Митися у ванні стало для нього справжньою мукою. Він відчував, що його тіло ослаблене й стомлене, так ніби він постарів на двадцять років.

Протягом усього цього періоду рятував його лише отець Томас Кротті. «Святі існують, це не міф», — твердив він собі. Кого він мав на увазі, як не отця Кротті? Той ніколи не нарікав, він пристосовувався до найгірших обставин з усмішкою на обличчі, ознакою його доброго гумору та оптимізму, його внутрішньої переконаності в тому, що в житті завжди є багато чудових речей, заради яких варто жити.