Так, і йому хотілося б побачити її. Аліса розповіла, що все більше й більше людей острова нехтували заборону й вивішували республіканські прапори на фронтонах своїх будинків, зокрема й у Белфасті та в Деррі, столицях пробританських територій.
З другого боку, попри війну на континенті, з якої щодня прибували тривожні вісті — у битвах гинула карколомна кількість людей, а результати досі були неясними, — у самій Англії багато людей були схильні допомагати тим, кого військові власті депортували з Ірландії. Сотні чоловіків і жінок, яких вважали небезпечними, вивезли з Ірландії, й тепер вони були розсіяні по всій Англії з наказом оселити їх у глухих місцевостях, і більшість із них не мали ніяких засобів для прожиття. Аліса, що входила до гуманітарних організацій, які надсилали тим людям гроші, харчі та одяг, сказала Роджерові, що вони не мають труднощів зі збиранням коштів та допомогою широкої громадськості. Також у цьому участь католицької церкви була вельми важливою.
Серед депортованих були десятки жінок. Багато з них — з кількома Аліса розмовляла особисто, — попри свою солідарність із повстанням, зберігали певне невдоволення його командирами, які перешкоджали жінкам допомагати повсталим. Проте майже всі вони, охоче чи неохоче, зрештою допускали їх на редути й користувалися їхніми послугами. Єдиним командиром, що категорично відмовився допустити жінок на Боланлз-Мілл та прилеглу територію, яку контролювали його загони, був Імон де Валера. Його аргументи дратували войовничих учасниць із «Куман на Мбан», бо здавалися їм надто консервативними. Він вважав, що місце жінки біля домашнього вогнища, а не на барикадах, і природні знаряддя її праці — прядка, плита, квіти, голка й нитка, а не пістолет або рушниця. І що присутність жінок може відвертати увагу бійців, які, прагнучи захистити їх, нехтуватимуть свої обов’язки. Високий і стрункий професор математики, з яким Роджер Кейсмент розмовляв багато разів і часто листувався, зібравши від нього цілу купу кореспонденції, був засуджений до смертної кари одним із потаємних і рішуче налаштованих воєнно-польових судів, які судили керівників повстання. Але врятувався в останню мить. Коли, висповідавшись і причастившись, він із цілковитим спокоєм, тримаючи в пальцях чотки, наготувався, що його поведуть до задньої стіни Кілменгемської в’язниці, де відбувалися розстріли, трибунал вирішив замінити йому смертну кару довічним ув’язненням. Згідно з чутками, загони, якими командував Імон де Валера, попри цілковиту відсутність військової освіти в їхнього командира, виявили в бою велику ефективність та дисципліну, завдавши ворогові великих втрат. Вони капітулювали останніми. Але ходили також чутки, ніби напруга та жертви тих днів були такими великими, що в якусь мить його підлеглі, які перебували біля його командного пункту, думали, він утратив глузд, такою дивною була його поведінка. То був не єдиний такий випадок. Під дощем свинцю та вогню, без сну, без їжі й без пиття деякі люди на барикадах божеволіли або переживали нервові кризи.
Роджер ослабив свою увагу, пригадавши видовжений силует Імона де Валери, його врочисту й церемонну мову. Він помітив, що Аліса заговорила про коня. Вона говорила про нього з почуттям, і сльози навернулися їй на очі. Історичка дуже любила тварин, але чому її так схвилював саме цей кінь? Поступово до Роджера дійшло, що племінник розповів їй про один епізод. Ішлося про коня одного з британських кавалеристів, які в перший день повстання атакували Головний поштамт і були відкинуті, втративши трьох людей. У коня влучило кілька куль, і він упав перед однією з барикад, тяжко поранений. Він розпачливо іржав, його мучив нестерпний біль. Йому іноді вдавалося піднятися на ноги, але, ослаблений втратою крові, він знову падав, ступивши лише кілька кроків. За барикадою виникла дискусія між тими, хто хотів пристрелити коня, щоб він далі не мучився, й тими, хто протестував проти цього, вірячи, що він зможе одужати. Зрештою пролунали постріли. Знадобилося лише дві кулі, щоб покласти край його стражданням.
— То була не єдина тварина, яка померла на вулиці, — сказала Аліса зі смутком у голосі. — Загинули багато коней, собак, котів. Невинні жертви людської брутальності. Я часто бачу у своїх кошмарних снах, як вони помирають. Людські створіння гірші за тварин, ти згоден, Роджере?
— Не завжди, моя люба. Запевняю тебе, що деякі з них не менш жорстокі, аніж ми з тобою. Я думаю, наприклад, про змій, чия отрута вбиває за кілька хвилин людину, яка помирає з жахливим хрипінням. І про амазонських канеро, які проникають у тіло крізь задній прохід і спричиняють кровотечу. Зрештою...
— Поговорімо про щось інше, — сказала Аліса. — Годі балакати про війну, битви, поранених і мертвих.
Але через мить вона вже розповідала Роджерові, що серед сотень ірландців, депортованих і закинутих до англійських в’язниць, із неймовірною швидкістю зростає прихильність до «Син Файну» та «Добровольців». Навіть особи помірковані, з незалежним розумом і мирно налаштовані, стали симпатизувати цим радикальним організаціям. Значно збільшилася також кількість петицій, які з’являються по всій Ірландії й вимагають амністії для звинувачених. Також у Сполучених Штатах Америки, у всіх державах, де живуть ірландські громади, не припиняються маніфестації протесту з осудом жорстоких репресій, спрямованих проти тих, хто брав участь у повстанні. Джон Дівой здійснив фантастичну працю й домігся, щоб прохання про амністію підписали найкращі представники північноамериканського суспільства, від митців і підприємців до політиків, професорів і журналістів. Палата представників схвалила проект резолюції, зредагований у дуже суворих термінах, який осуджує застосування смертної кари проти супротивників, які склали зброю. Хоч повстання й зазнало поразки, справи тих, хто його організував, не погіршилися. Що ж до міжнародної підтримки, то ситуація ніколи не була кращою для націоналістів.
— Час візиту вичерпався з лишком, — урвав їхню розмову шериф. — Мусите негайно попрощатися.
— Я здобуду ще один дозвіл і прийду з тобою попрощатися, перед тим як... — сказала й замовкла Аліса, підводячись на ноги.
Вона дуже зблідла.
— Звичайно, люба Алісо, — сказав Роджер, обіймаючи її. — Сподіваюся, тобі дадуть дозвіл. Ти не можеш собі уявити, як мені приємно бачитися з тобою. Як ти заспокоюєш мене й наповнюєш миром.
Але цього разу так не було. Він повернувся до своєї камери з мішаниною образів у голові, усі вони були пов’язані з повстанням на Святому тижні, так ніби спогади й розповіді подруги витягли його з Пентонвілської в’язниці й закинули в середовище вуличної війни, в гуркіт сутичок і боїв. Він відчував гостру ностальгію за Дубліном, за його будинками й будівлями з червоної цегли, маленькими садочками за дерев’яними парканами, гуркітливими трамваями, бідняцькими кварталами з убогими оселями, де живуть жалюгідні й бідні люди, оточуючи острови достатку та сучасної розкоші. Що залишилося від усього цього після артилерійського обстрілу, запалювальних бомб, руйнувань? Він подумав про театри «Ебі», «Браму», «Олімпію», подумав про бари, де висить густий сморід, пахне пивом і лунає гомін розмов. Чи стане Дублін знову таким, яким він був?
Шериф не запропонував повести його в душ, і він його про це не попросив. Він бачив свого тюремника таким пригніченим, відсутнім та неуважним, що не посмів турбувати його. Йому було прикро бачити, як він страждає, й сумно усвідомлювати, що він не має жодної можливості, щоб підбадьорити його. Шериф приходив до нього вже двічі, порушуючи правила, щоб поговорити вночі в його камері, й щоразу Роджер страждав від того, що неспроможний дати містерові Стейсі розраду, якої той шукав. Під час своїх других відвідин, як і під час перших, він не говорив ні про що інше, крім як про свого сина Алекса і про його загибель у битві проти німців у Лоосі, тому глухому закутку Фландрії, який тепер був для нього проклятим місцем. Одного разу після тривалої мовчанки тюремник признався Роджерові, що йому гірко згадувати той день, коли він відшмагав Алекса, ще малого хлопчиська, коли той украв пиріжок у булочній на розі вулиці. «Він завинив і мав бути покараний, — сказав містер Стейсі, — але не так суворо. Так відшмагати зовсім малого хлопця було невиправданою жорстокістю». Роджер спробував заспокоїти його, сказавши, що його та його братів, включно із сестрою, капітан Кейсмент, їхній батько, іноді шмагав, проте вони ніколи не переставали любити його. Але чи слухав його містер Стейсі? Він мовчав, переживаючи свій біль, дихаючи глибоко і схвильовано.
