Роджер кивнув головою, зовсім не розуміючи, про що хотіла сказати йому історичка.
— Нині прихильники Джона Редмонда з кожним днем втрачають усе більше впливу по всій Ірландії, — додала Аліса. — Ми раніше були в меншості, а тепер починаємо перетягувати все більше ірландського народу на свою сторону. Ти можеш мені не повірити, але запевняю тебе, що це так. Розстріли, воєнно-польові суди, депортації зробили нам велику послугу.
Роджер помітив, що шериф, який сидів до них спиною, зворухнувся, ніби хотів обернутися і наказати, щоб вони замовкли. Але знову він цього не зробив. Аліса, здавалося, тепер була налаштована оптимістично. На її думку, можливо, Пірс, Планкет та інші не припустилися такої вже помилки. Бо з кожним днем в Ірландії примножувалися виступи людей на вулицях, у церквах, на громадських сходинах, на професійних зборах, де вони висловлювали співчуття мученикам, розстріляним і засудженим на тривалі терміни, й ворожість до поліції та до солдатів британського війська. Ці останні були об’єктом таких образ і таких гострих глузів із боку перехожих, що військова влада видала наказ, аби поліцаї та солдати завжди патрулювали групами, а коли перебували не на службі, то щоб одягали цивільний одяг. Бо ворожнеча народу вносила деморалізацію в сили правопорядку.
Як розповіла Аліса, найбільші зміни відбулися в католицькій церкві. Ієрархія та головна частина священнослужителів завжди радше схилялися до мирних реформ поступового характеру, підтримували ідею «домашнього правління» (Home Rule) для Ірландії, виявляли більшу прихильність до Джона Редмонда та його послідовників з Ірландської парламентської партії, аніж до сепаратистського радикалізму «Син Файну», Ґельської ліги, ІРБ та «Добровольців». Проте після повстання настрої в лоні католицької церкви змінилися. Можливо, цьому сприяла релігійна поведінка, яку показали повстанці протягом тижня, поки тривали бої. Свідчення священнослужителів, серед них і ченця Остіна, які були на барикадах, у будинках і приміщеннях, перетворених на вогнища опору, були очевидними й категоричними: повстанці служили меси, сповідалися й причащалися, багато бійців просили у священиків благословити їх, перш ніж вони почнуть стріляти. На всіх редутах повстанці шанували рішучий наказ своїх лідерів не вживати ані краплі спиртного. У періоди затишшя повстанці голосно молилися, стоячи навколішках. Жоден із розстріляних, зокрема й Джеймс Коннолі, який проголосив себе соціалістом і мав славу атеїста, не відмовився від допомоги священика, перш ніж стати під кулі. Сидячи в інвалідному кріслі, покритий кривавими ранами від одержаних у битві куль, Коннолі був розстріляний після того, як поцілував розп’яття, яке подав йому капелан в’язниці Кілменгем. Від травня по всій Ірландії служилися молебні в пам’ять мучеників Святого тижня. Не було такої неділі, щоб під час меси у своїх проповідях священики не закликали парафіян молитися за душі патріотів, страчених і потай закопаних британською армією. Військовий керівник, сер Джон Максвел, оголосив офіційний протест керівництву католицької церкви, але замість надати йому пояснення єпископ О’Дваєр виправдав своїх парохів, а крім того, звинуватив генерала, назвавши його «військовим диктатором», що повівся не по-християнському, влаштувавши екзекуції й не повернувши тіла страчених родинам. Цей останній вчинок Військового уряду, який, скориставшись законом воєнного стану, звелів поховати патріотів потай, щоб їхні могили не перетворилися на центри республіканського поклоніння, спричинив обурення, яке охопило сектори, що досі не почували симпатії до радикалів.
— У результаті папісти з кожним днем здобувають усе більше території, а наш вплив, вплив націоналістів англіканського віросповідання, зменшується, як шагренева шкіра з роману Бальзака. Залишається тільки мені й тобі навернутися до католицтва, Роджере, — пожартувала Аліса.
— Я вже практично це зробив, — відповів Роджер. — І не з міркувань політики.
— Я цього не зроблю ніколи, не забувай, що мій батько був кліриком Ірландської церкви, — сказала історичка. — Твоє навернення мене не дивує, воно розпочалося вже давно. Ти не забув, як ми жартували з тебе на вечірках у моєму будинку?
— Твої незабутні вечірки, — зітхнув Роджер. — Я розповім тобі одну річ. Тепер, коли в мене так багато часу для того, щоб думати, я протягом багатьох днів намагаюся зрозуміти: де й коли я був найщасливішим? На вечірках, що відбувалися у твоєму домі, на Ґросвінор-роуд, люба Алісо. Я ніколи тобі цього не казав, але після тих зустрічей я виходив із твого дому у стані благодаті. Радісний і щасливий. Примирений із життям. Думаючи: «Як шкода, що я мало навчався, що не закінчив університету». Слухаючи тебе й твоїх друзів, я почував, що перебуваю так само далеко від культури, як тубільці Африки або Амазонії.
— Зі мною та з моїми друзями відбувалося приблизно те саме, Роджере. Ми заздрили твоїм мандрівкам, твоїм пригодам, заздрили тому, що ти прожив стільки різних життів у тих місцевостях. Одного разу я чула, як Їтс сказав: «Роджер Кейсмент — це найуніверсальніший ірландець із тих, кого я знав. Справжній громадянин світу». Здається, я тобі ніколи про це не казала.
Вони пригадали, як кілька років тому брали участь у дискусії про символи з Гербертом Вордом у Парижі. Той показав їм одну зі своїх недавніх скульптур, якою був дуже задоволений: африканського чаклуна. То була справді чудова статуетка, яка, попри свій реалістичний характер, показувала все, що було потаємного й таємничого в тому чоловікові зі змережаним порізами обличчям, з мітлою й черепом у руках, свідомого тієї могутності, якою наділили його божества лісу, струмків і диких звірів і якому чоловіки та жінки його племені сліпо підкорялися, вірячи, що він боронить їх від заклять, хвороб, страху й що він забезпечує їхній зв’язок із потойбічним світом.
— Усі ми носимо всередині одного з цих предків, — сказав Герберт, показуючи на бронзового чаклуна, який із напівзаплющеними очима, здавалося, поринув в один зі снів, у які ми поринаємо, випивши певні відвари трав. — Доказ? Ті символи, до яких ми ставимося з особливою повагою. Герби, прапори, хрести.
Роджер і Аліса заперечили йому, сказавши, що на символи не слід дивитися як на анахронізми ірраціональної ери людства. Навпаки, прапор, наприклад, є символом людської спільноти, яка почуває себе солідарною й поділяє вірування, переконання, звичаї, разом із тим шануючи індивідуальні відмінності та розходження, які не руйнують, а лише зміцнюють їхній спільний займенник. Обоє призналися в тому, що завжди переживають глибоке хвилювання, коли бачать, як майоріє республіканський прапор Ірландії. Як глузували з них Герберт і Саріта, коли почули цю фразу!
Коли Аліса довідалася, що тоді як Пірс зачитував Декларацію незалежності, багато ірландських республіканських прапорів майоріли над дахами Головного поштамту, Ліберті-Холу[9], а потім побачила фотографії прапорів на будинках, захоплених повстанцями Дубліна, таких як готелі «Метрополь» і «Імперіал», якими вітер метляв у вікнах та на балконах, їй стислося горло. Те видовище мало наповнити відчуттям безмежного щастя всіх, хто міг його бачити. Згодом вона також довідалася, що за кілька тижнів до повстання жінки з організації «Куман на Мбан», допоміжного жіночого відділу «Добровольців», — тоді як чоловіки готували домашні бомби, патрони з динамітними зарядами, гранати, піки й багнети, — збирали ліки, бинти, дезінфектанти й шили ті самі триколірні прапори, які зметнулися вгору вранці в понеділок 24 квітня над дахами будинків у центрі Дубліна. Будинок Планкетів на передмісті Кіммейдж був найбільшою фабрикою зброї та прапорів для повстання.
— То була історична подія, — підтвердила Аліса. — Нам набридли слова. Політики насамперед мають звичай застосовувати слова «історичний», «історія» до будь-якої дурниці. Але республіканські прапори в небі старого Дубліна справді були «історією». Багато людей завжди згадуватимуть їх із глибоким хвилюванням. Як подію історичного значення. Вони перевернули світ, мій любий. У Сполучених Штатах Америки багато газет надрукували цю картину на першій сторінці. А тобі хіба не хотілося б побачити її?
