Боб опублікував більше шістдесяти статей на історичні теми, насамперед про Громадянську війну, на вивченні якої він спеціалізувався. У 1967–1968 роках він написав книгу «Пізніше, того ж літа» — про місяці після Ґеттісберґа.[23] Десять років тому він дозволив мені прочитати рукопис; по-моєму, це найкраща книга про Громадянську війну, яку я коли-небудь читав, — єдина річ, досить близька до неї за майстерністю, — роман Майкла Шаара «Караючий ангел». Однак Боб і чути не хотів про публікацію. Коли я запитав його про причини, він відповів, що я краще від інших повинен їх розуміти.

Мак-Ґоверн помовчав, оглянувся навколо — зелено-золоті проблиски світла в листі й темні перетини тіней на алеї тремтіли за найменшого подуву вітру.

— Він говорив, що боїться виставляти себе напоказ.

— Я розумію, — кивнув Ральф.

— Можливо, найкраще характеризувало його те, що він любив розгадувати кросворди в «Санді Нью-Йорк тайме». Якось я висміяв його, звинувативши в гордині. Посміхнувшись на це, він сказав: «Між гординею й оптимізмом величезна різниця, Білле, — я оптиміст, і в цьому вся відмінність». Загалом, ти вловив суть. Добра людина, прекрасний учитель, з глибоким іскрометним розумом. Його спеціалізацією була Громадянська війна, а тепер він і уявлення не має, що це взагалі таке. Чорт, він навіть не знає свого імені, і дуже скоро — що раніше, то краще — помре, навіть не здогадуючись про те, що жив.

Чоловік середніх років у футболці з емблемою університету штату Мен і потертих джинсах, шаркаючи, перетнув ігровий майданчик, під пахвою в нього був пом’ятий паперовий пакет. Він зупинився біля кафетерію, маючи намір поритися в сміттєвому бачку, очевидно, у пошуках порожніх пляшок. Коли він нахилився, Ральф побачив темно-зелений «конверт» довкруж нього і трохи світлішу «мотузочку», що виростала з корони навколо голови. Раптом Ральф відчув себе занадто втомленим, щоб заплющувати очі, занадто змученим, щоб зусиллям волі прогнати видіння.

Він обернувся до Мак-Ґоверна і сказав:

— Починаючи з минулого місяця я бачу речі, які…

— Гадаю, мій сум глибокий, — мовби не чуючи його, мовив Білл і ще раз театральним жестом промокнув очі, — ось лише я не впевнений, за ким сумую — за Бобом чи за самим собою. Хіба це не жахливо? Але якби ти знав Боба в ті прекрасні часи…

— Білле? Бачиш того хлопця біля кафетерію? Риється в сміттєвому бачку? Я бачу…

— Так, таких тепер повно навколо, — сказав Мак-Ґоверн, кинувши швидкий погляд на чолов’ягу (той, відшукавши кілька пляшок з-під «Будвайзера», засовував їх у пакет), і знову повернувся до Ральфа. — Ненавиджу старість — може, саме в цьому причина мого суму.

Чолов’яга наближався до їхньої лави — легкий бриз доповів про його прихід запахом, який навіть віддалено не нагадував французький одеколон. Його аура — життєрадісна, енергійного зеленого кольору, що навівала думки про декорації до Дня святого Патріка,[24] — раптом дивно потьмяніла, набувши хворобливо-зеленого відтінку.

— Гей, приятелі! Як поживаєте?

— Бувало й краще, — відповів Мак-Ґоверн, іронічно підводячи брову. — Сподіваюся, нам стане набагато краще, як тільки ти щезнеш звідси.

Чолов’яга непевно зиркнув на Мак-Ґоверна, мовби вирішивши, що користі з того вже не буде, а тоді звернув свій погляд на Ральфа:

— Чи нема у вас зайвої монетки, пане? Мені потрібно дістатися до Декстера. Зателефонував мій дядько, він живе там на Нейболт-стріт, і сказав, що я знову зможу отримати роботу на фабриці, але тільки якщо я…

— Щезни, — сказав Мак-Ґоверн.

Жебрак стривожено глянув на нього, але потім знову звернув налиті кров’ю карі очі до Ральфа:

— У мене буде гарна робота. Але тільки якщо я сьогодні приїду туди. Є автобус…

Ральф поліз у кишеню, знайшов дві монетки й опустив їх у простягнену руку. Бурлака ощирився. Аура, що оточувала його, прояснилася, стала яскравішою, відтак несподівано зникла. Ральф відчув величезне полегшення.

— Чудово. Велике спасибі, пане!

— Не варто, — відповів Ральф.

Жебрак побрів у напрямку магазину «Купи й заощадь», де завжди була дешева випивка.

«До дідька, Ральфе, невже тобі так важко бути хоч трохи милосерднішим і в своїх думках? — запитав він сам себе. — Якщо в цьому напрямку пройти ще близько кілометра, можна опинитись якраз на автобусній зупинці».

Це, звичайно, так, але Ральф прожив достатньо довго, щоб розуміти різницю між милосердям у думках та ілюзіями. Якщо бурлака з темно-зеленою аурою збирався на автостанцію, виходить, Ральф збирався у Вашингтон, щоб посісти посаду держсекретаря.

— Не варто робити цього, Ральфе, — осудливо мовив Мак-Ґоверн. — У такий спосіб ми лише заохочуємо їх. Про що ти говорив, коли нас так грубо обірвали?

Однак тепер ідея розповісти Мак-Ґоверну про аури здавалася геть невдалою. Ральф навіть не міг зрозуміти, на честь чого він зважився був на це. Звичайно, через безсоння — у цьому й полягала відповідь. Саме воно вплинуло на його судження, пам’ять і сприйняття.

— Про те, що сьогодні я одержав дещо поштою, — відповів Ральф. — Гадаю, тебе це трохи підбадьорить. — Він передав листівку Елен Мак-Ґоверну, той двічі прочитав текст послання. Під час повторного читання його довге кінське обличчя розпливлося в широкій посмішці. Полегшено зітхнувши, удоволений Ральф пробачив Мак-Ґоверну його егоїзм. У світлі проявленої великодушності набагато легше було забути про Біллову помпезність.

— Це ж чудово! Робота!

— Звичайно. Відзначимо це невеликим ленчем? Поруч із аптекою «Райт-Ейд» є чудове місце. Там трохи затісно, зате…

— Спасибі, але я обіцяв племінниці Боба посидіти з ним. Звичайно, він і уявлення не має, хто я такий, але це не важливо, тому що я знаю, хто він. Розумієш?

— Звичайно. Тоді розбігаємося.

— Гаразд. — Мак-Ґоверн, і далі так само посміхаючись, ще раз пробіг очима листівку. — Чудово, просто чудово!

Ральф радісно посміхнувся, бачачи торжествуючий вираз обличчя старого друга.

— I я так гадаю.

— Я бився з тобою об заклад на п’ять баксів, що вона знову зійдеться з цим прибацаним… Але я з радістю визнаю, що програв. Звучить нерозумно?

— Трохи, — відповів Ральф, але тільки тому, що був упевнений — Білл розраховує на подібну відповідь. Насправді Ральф вважав, що зараз Мак-Ґоверн напрочуд виразно себе охарактеризував, і ніхто не зміг би зробити цього краще.

— Приємно, що хоч у когось справи йдуть краще, а не гірше, га?

— Звичайно.

— Луїза вже бачила листівку?

Ральф похитав головою:

— Покажу, як тільки побачу її. Луїзи немає вдома.

— Обов’язково. Ти почав краще спати, Ральфе?

— Гадаю, у мене все гаразд.

— Добре. Ти маєш трохи кращий вигляд. Наче зміцнів. Нам не можна здаватися, Ральфе, розумієш? Це дуже важливо. Ти згоден?

— Згоден, — відповів Ральф, зітхаючи. — Гадаю, тут ти маєш рацію.

За два дні Ральф, сидячи за кухонним столом, повільно їв вівсяну кашу (звісно, без жодного бажання, але він чув про користь вівсянки).

Перед ним лежав свіжий номер «Деррі ньюс». Він швидко прочитав статтю на першій сторінці, але погляд його раз у раз притягала фотографія; здавалося, вона відображала найгірші, хоч і непояснені, передчуття, які не покидали його весь останній місяць.

Ральф вважав, що заголовок над фотографією — «СПРОВОКУВАЛА НАСИЛЬСТВО» — не відповідав змісту статті, але це його не здивувало; читаючи газету багато років, він звик до її необ’єктивності, включаючи й кампанію проти абортів. І все-таки газета була доволі обережною, відокремлюючи себе від «Друзів життя», і Ральфа це не дивувало. «Друзі» зібралися біля автостоянки, неподалік як від будинку Центру допомоги жінкам, так і від міської лікарні, чекаючи прихильників альтернативи, що пройшли маршем по центру міста. Більшість демонстрантів — їх було близько двохсот — несли плакати з портретом Сьюзен Дей і гасла «ВИБІР, А НЕ СТРАХ».