— Нічого особливого. Я страждаю через ефект парадоксу; ось і все.
— І що це за парадокс?
— Щось доволі незле відбувається з одним із моїх старих друзів, який уперше взяв мене на роботу викладачем. Він помирає.
Ральф здивовано підвів брови, але нічого не сказав.
— У нього запалення легенів. Сьогодні або завтра його племінниця відвезе мого друга в лікарню, там йому зроблять пневмоторакс. Можливо, це трохи підтримає його, але він таки вмирає. І я відсвяткую його смерть, коли вона прийде. Гадаю, саме це й гнітить мене найбільше. — Мак-Ґоверн помовчав. — Ти ні слова не зрозумів з мого спічу, правильно?
— Так, — погодився Ральф. — Але це нічого.
Мак-Ґоверн, глянувши на нього, фиркнув. Хрипкий, приглушений слізьми звук, — але Ральф подумав, що це все-таки сміх, і ризикнув посміхнутися у відповідь:
— Хіба я сказав щось смішне?
— Ні, — відповів Мак-Ґоверн, легенько поплескавши Ральфа по плечу. — Просто я подивився на твоє обличчя, таке чесне, щире — ти немов відкрита книга, Ральфе, — і подумав, наскільки ти мені подобаєшся. Іноді мені хочеться бути тобою.
— Тільки не о третій годині ранку, — тихо заперечив Ральф.
Мак-Ґоверн, зітхнувши, кивнув:
— Безсоння?
— Правильно. Безсоння.
— Вибач мій сміх, але…
— Не треба ніяких вибачень, Білле.
— …Але, будь ласка, повір мені, це був сміх замилування.
— Хто твій друг, і чому добре, що він умирає? — Ральф уже здогадувався, що саме лежить в основі парадоксу Мак-Ґоверна: не завжди ж він був таким безпробудним бевзем, як іноді здавалося Біллу.
— Звуть його Боб Полгерст, і його пневмонія дуже доречна тому, що з літа 1988 року в нього хвороба Альцгеймера.
Саме так і подумав Ральф… Хоча була й думка про СНІД. Цікаво, чи був би цим шокований Мак-Ґоверн?
Ральф відчув легкий приплив веселощів. Але одразу, подивившись на друга, засоромився своєї веселості. Ральф знав, що, коли справа доходила до зневіри й пригніченого стану, Мак-Ґоверн прикривався маскою іронії, але не вірилося, що сум Білла з приводу старого друга від цього ставав менш щирим.
— Боб завідував відділенням історії в середній школі Деррі починаючи з 1948 року — тоді йому було не більше двадцяти п’яти, — і пропрацював на цій посаді до 1981 чи 1982 року. Він був великим учителем, одним із тих запальних, розумних людей, які заривають свій талант у землю. Звичайний вінець їхньої кар’єри — керівництво відділенням, до того ж вони ще ведуть заняття понад навантаження тільки тому, що не вміють казати «ні». Боб абсолютно не вмів цього робити.
Мати із синочком пройшли повз них у бік літнього кафетерію.
Обличчя дитини світилося — ніжну принадність його підкреслювала рожева аура, яка спокійними хвилями переливалася навколо маленького рухливого обличчя.
— Ходімо додому, матусю, — попросив він. — Я так скучив за своїми іграшками.
— Спочатку що-небудь перекусимо, добре? Матуся голодна.
— Добре.
На переніссі хлопчика виднівся ледь помітний шрам, і тут рожеве світіння аури згущувалося, переходячи майже в червоне.
«Випав з колиски, коли йому було вісім місяців, — чітко пролунало в мозку Ральфа. — Потягнувся до метеликів, які його мама підвісила над ліжечком. Вона злякалася до смерті, вбігши й побачивши кров; жінка вирішила, що її бідолашне маля вмирає. Патрік, його ім’я Патрік. Вона зве його Пет. Назвали на честь дідуся, і…»
На мить Ральф зажмурився. Шлунок звело, нудота підступила до горла, здавалося, його зараз вирве.
— Ральфе? — почув він голос Мак-Ґоверна. — 3 тобою все гаразд?
Ральф розплющив очі. Ніякої аури — ні рожевої, ні будь-якої іншої; тільки мати й син, що йдуть у кафетерій випити чого-небудь прохолодного. І мати не хоче вести Пета додому, тому що його батько знову запив після того, як півроку утримувався, а п’яний він стає дуже грубим… «Припини, заради всього святого, припини».
— Зі мною все гаразд, — заспокоїв Ральф Мак-Ґоверна. — Просто пилинка потрапила в око. Продовжуй. Розкажи про свого друга.
— Та що тепер казати… Він був генієм, але за своє життя я переконався, що в суспільстві повно геніїв. Гадаю, в цій країні купа геніїв, чоловіки й жінки такі розумні, що в їхньому товаристві почуваєш себе круглим ідіотом. Більшість із них працює вчителями в маленьких містечках, тому що їм це подобається. А Бобу Полгерсту це було якраз до душі. Він бачив людей наскрізь, і це лякало мене… Спочатку. Потім я зрозумів, що боятися не варто, тому що Боб був добряком, однак при першому знайомстві з ним я відчув страх. Та й пізніше в мене раз у раз зринала думка, чи дивиться він на співрозмовника звичайними очима, чи просвічує наскрізь, як рентгеном.
У кафетерії жінка нахилилася, тримаючи в руках паперовий стаканчик із содовою. Маля, посміхаючись, потягнулося до нього й, обхопивши обома рученятами, залпом випило. Рожеве світіння повернулося, і тепер Ральф був упевнений, що не помилився: хлопчика звуть Патрік, а його мати не хотіла йти додому.
Ральф не знав, звідки йому це відомо, але він однаково знав.
— За старих часів, — розповідав тим часом Мак-Ґоверн, — якщо виходець із центрального Мена не був гетеросексуальним на сто відсотків, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб не видати себе й мати вигляд «нормального» чоловіка. Іншого вибору просто не існувало, крім одного — їздити в Грінвіч Віллідж[22] і, надягши берет, проводити суботні вечори в дивних джаз-клубах, де замість оплесків клацають пальцями. У ті роки сама ідея «вийти з підпілля» здавалася смішною. Для багатьох із нас підпілля залишалося єдиним затишним місцем. Якщо тільки не хотілося, щоб у темному місці підпилі хлопці перетворили тебе на відбивну, увесь світ повинен був бути підпіллям.
Пет, допивши содову, жбурнув стаканчик на землю. Мати попросила його підняти стаканчик й викинути в бак для сміття — дитина виконала завдання цілком охоче. Потім жінка взяла сина за руку, і вони повільно рушили до виходу з парку. Ральф із занепокоєнням спостерігав за ними, сподіваючись, що тривоги й побоювання жінки виявляться необгрунтованими, але знаючи, що це не так.
— Коли я запитав про роботу в історичному відділенні середньої школи — це було в 1951 році, — я щойно отримав диплом у Любеку і вважав, що якщо влаштуюся тут без зайвих запитань, то зможу прижитися де завгодно. Але Боб щойно глянув на мене — чорт, усередину мене — своїми очима-рентгенами, і знання просто прийшло до нього. Не був він і соромливим.
«Якщо я вирішу запропонувати вам цю роботу, а ви вирішите прийняти мою пропозицію, чи можу я бути впевнений, містере Мак-Говерне, що не виникне ніяких проблем стосовно вашої сексуальної орієнтації?» Сексуальна орієнтація, Ральфе! До цього дня я й мріяти не міг почути подібну фразу, але вона так легко злетіла в нього з язика. Спершу я відмовлявся, мовляв, уявлення не маю, що саме він має на увазі, але однаково образився — так би мовити, із загальних принципів, — але потім ще раз подивився на нього й вирішив угамувати свій запал. Можливо, у Любеку мені й вдалося обвести навколо пальця деяких людей, але тільки не Боба Полгерста тут. Йому не було ще й тридцяти, і навряд чи він бував південніше від Кіттері більше десяти разів за своє життя, але він знав про мене все, що мало хоч якесь значення, і на це йому знадобилося всього двадцять хвилин розмови віч-на-віч. «Ніяких неприємностей, сер», — сказав я лагідно, начебто був баранчиком пастушки Мері.
Мак-Ґоверн знову промокнув очі хусточкою, але Ральфові здалося, що на цей раз жест був радше театральним.
— За двадцять три роки, перш ніж я почав викладати в Громадському коледжі Деррі, Боб навчив мене всьому, що я знаю з історії й шахів. Він був неперевершеним гравцем… Гадаю, Боб цілком міг би показати цьому Фею Чепіну де раки зимують. Лише один раз я обіграв його, та й то після того, як хвороба Альцгеймера вже встромила в нього свої пазурі. Після того я ніколи більше не грав з ним.
Було й інше. Він пам’ятав безліч жартів та анекдотів. Ніколи не забував днів народження й пам’ятних дат у житті близьких йому людей — він не посилав листівок і не дарував подарунків, але завжди вмів так привітати й побажати всього найкращого, що ні в кого не виникало сумнівів у його щирості.
