— Звинувачення в побитті дружини й сьогоднішня подія — зовсім різні речі, — відзначив Мак-Ґоверн. — Можу побитися об заклад, що адвокат, який буде вести його справу, саме на цьому й будуватиме лінію захисту.

— До того ж побиття дружини — всього лише юридично карна провина, — нагадав Ральф.

— Але як же так? — здивувалася Луїза. — Вибачте, але я ніколи не зможу зрозуміти, як це побиття може виявитися всього лише провиною?

— Це провина, якщо б’єш власну дружину, — іронічно піднявши брови, пояснив Мак-Ґоверн. — Такі американські закони, Лу.

Жінка нервово стиснула руки, потім зняла портрет містера Чесса з телевізора, подивилася на нього, поклала назад і знову заходилася нервово переплітати пальці.

— Що ж, закони — зовсім інша річ, — сказала вона, — і я першою зізнаюся, що зовсім не розбираюся в цьому. Але хтось же повинен сказати їм, що він божевільний. Що він б’є дружину й що він божевільний.

— Ви навіть не знаєте, наскільки божевільний, — сказав Ральф і вперше розповів їм про те, що сталося минулого літа поблизу аеропорту. Йому знадобилося на це хвилин десять. Коли він закінчив, Білл і Луїза не вимовили ні слова — вони лише дивилися на нього широко розплющеними очима.

— Ви мені не вірите? — напружено запитав Ральф. — Вважаєте, що я все вигадав?

— Та ні, я тобі вірю, — заспокоїла його Луїза, — я просто… Приголомшена. І перелякана.

— Ральфе, тобі варто розповісти все Джонові Лейдекеру, — вирішив Мак-Ґоверн. — Навряд чи він зможе хоч якось використати цю інформацію, але, з огляду на ситуацію з новими дружками Еда, гадаю, він повинен про це знати.

Ральф помовчав, ретельно обмірковуючи пропозицію, потім кивнув і підвівся.

— Я, мабуть, піду, — сказав він. — Чи не прогулятися нам, Луїзо?

Жінка похитала головою:

— Я втомилася. І трохи — як тепер називають цей стан душі? — «зі збуреними почуттями». Гадаю, мені краще трохи подрімати.

— Обов’язково, — погодився Ральф. — Ти справді маєш стомлений вигляд. І спасибі, що так смачно нагодувала нас. — Ральф нахилився й поцілував її в куточок рота. Луїза глянула на нього здивовано.

Ральф вимкнув свій телевізор годин за шість, коли Лізетт Бенсон закінчила програму новин, поступившись місцем на екрані спортивному оглядачеві. Демонстрація протесту біля будинку Центру перейшла на другий план — головною новиною вечірнього випуску стала заява про те, що губернатор Грета Паверс вживала кокаїн, будучи студенткою коледжу, — і не додалося нічого нового, щоправда, тепер Дена Далтона представили як керівника організації «Друзі життя». Ральф подумав, що більш адекватним визначенням для Дена стало б «підставна особа». Чи перебуває ще Ед під наглядом поліції? Однак цікавіше — як ставляться роботодавці Еда до його фокусів у Деррі. Ральф вважав, що їх більше перейматиме те, що сталося сьогодні зранку, ніж побиття дружини місяць тому; він лише недавно прочитав, що лабораторії Гокінґа незабаром стануть п’ятим дослідницьким центром на північному сході країни, що займається ембріональними тканинами. Ймовірно, вони будуть не в захваті від повідомлення, що один зі співробітників-хіміків арештований за бомбардування будинку, де роблять аборти, ляльками, наповненими імітацією крові. А якби вони знали всю міру його божевілля…

«А хто ж оповість їм про це, Ральфе? Може, ти?»

Ні. Так далеко заходити він не збирався, принаймні, в цей час. На відміну від його походу в поліцейський відділок для розмови із Джоном Лейдекером про торішній інцидент, це було б схоже на цькування. Однаково що написати «Убити цю суку» поруч із фотографією жінки, чиї погляди не збігаються з твоїми.

«Усе це дурниці — хіба ти не розумієш?»

— Я нічого не розумію й не знаю, — відповів сам собі Ральф, підвівся і підійшов до вікна. — Я занадто утомився, щоб розуміти. — Але дивлячись із вікна на двох чоловіків, що виходили з «Червоного яблука», він справді зрозумів дещо, згадав щось, і його одразу кинуло в холодний піт.

Сьогодні вранці, коли Ральф вийшов з аптеки і його переповнило видовищне світіння аур — і відчуття переходу на інший рівень усвідомлення світу, — він нагадував собі знову й знову: насолоджуватися, але не вірити. Адже якщо він перейде цю тонку грань, то цілком може опинитися в одному човні з Едом Діпно. Ця думка майже навернула його на неясний асоціативний спогад, але феєрія аур відволікла, перш ніж він устиг навернутися. Зате тепер Ральф зрозумів: Ед теж говорив щось про бачення аур, чи не так?

«Ні — можливо, він і мав на увазі аури, але слово, яке він ужив, було «барви». Я майже певен у цьому. Це пролунало одразу ж після зізнання, що він усюди бачить трупики вбитих дітей, навіть на дахах. Він сказав…»

Ральф простежив, як двоє чоловіків сіли в старенький пікап, і подумав, що ніколи не зможе точно відтворити слова Еда; він занадто втомився. Потім, коли пікап від’їхав, залишаючи позаду хмару вихлопних газів, які нагадали Ральфу про яскраву бордову субстанцію, що виривалася з вихлопної труби хлібного фургона сьогодні вранці, той спогад справді прийшов.

— Ед сказав, що іноді світ сповнений барв, — повідомив Ральф порожній кімнаті, — але в певний момент усі барви стають чорними. — Гадаю, саме так він і сказав.

Близько, але чи все? Ральф вважав, що в просторікуваннях Еда було ще щось, але він не міг пригадати, що саме. Та й чи настільки це важливо?

Однак його нерви наполягали, що це надто важливо — холодок розтікався по спині, перетворюючись у смугу мерзлякуватої липкості.

Позаду задзвонив телефон. Обернувшись, Ральф побачив, що апарат окутаний хмарою лиховісного червоного світла, темно-червоного, кольору крові, що витекла з носа, й (півні, забіякуваті півні) півнячих гребенів.

«Ні, — простогнав його мозок. — О ні, Ральфе, не починай усе спочатку».

Із кожною новою треллю червона хмара навколо апарата ставала яскравішою, насиченішою, а в перервах між дзвінками темніла. За формою вона нагадувала серце з телефоном усередині.

Ральф замружився й знову розплющив очі — червона аура зникла. «Ні, просто зараз ти не можеш бачити її. Швидше за все, ти відігнав видіння зусиллям волі. Іноді так відбувається уві сні».

Йдучи до телефону, Ральф повторював собі: і самі аури, і здатність бачити їх — суцільне божевілля. І все ж це не так. Бо якщо це божевілля, звідки б він знав, що телефонує Ед Діпно?

«Дурниці, Ральфе. Ти вважаєш, що телефонує Ед, лише тому, що думав про нього… А через надмірну втому у твоїй голові цілковита плутанина.

Нумо, зніми слухавку, і ти зрозумієш. Швидше за все, телефонують із лікарні — довідатися, чому ти так давно не здавав аналіз крові, або агент хоче змусити тебе передплатити журнал або газету».

Але Ральф був упевнений у зворотному.

Він зняв слухавку і сказав «алло».

Відповіді не було. Але хтось дихав у слухавку, Ральф чітко чув подих.

— Алло? — повторив він знову.

І знову переривчастий подих. Ральф уже збирався сказати: «Я кладу слухавку», коли голос Еда Діпно вимовив:

— Я дзвоню через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди.

Смуга холоду на спині перестала бути лінією, тепер уся спина від шиї до хрестця покрилася тонкою шкоринкою льоду.

— Привіт, Еде. Я бачив твій сьогоднішній виступ по телебаченню. — Єдина фраза, що спала на гадку. Ральф не просто тримав телефонну слухавку, він учепився в неї.

— Не звертай уваги, старий. Однак подумай про те, що я сказав. Сьогодні я удостоївся відвідування того детектива, що заарештував мене минулого місяця… Лейдекера. Узагалі, він щойно пішов.

Серце Ральфа тьохнуло, але не так сильно, як він гадав. Урешті-решт, те, що Лейдекер рано чи пізно відвідає Еда, не було несподіванкою, правда? Джон Лейдекер дуже зацікавився розповіддю Ральфа про подію біля аеропорту влітку 1992 року, адже так? Дуже навіть зацікавився.

— Невже? — рівним голосом вимовив Ральф.

— В інспектора Лейдекера виникла ідея, начебто я вважаю, що люди — або, можливо, якісь надприродні істоти — вивозять людські ембріони з міста на вантажівках і пікапах. Якесь марення, чи не правда?