— Та ну?

— Правда.

— Аж кілька хвостів жакаре?

— А чого ж,

— Ви сподіваєтесь застрілити кілька кайманів?

— Так.

— А як можна знати наперед?

— Коли кажу, знаю.

— Каймани обіцяли вам? — пожартував комірник.

— Еге, обіцяли.

— Як?

— Через нічних духів.

— Тільки не кажіть про це кухареві, бо він боїться духів.

— Гаразд, мовчатиму.

— Ну то я покличу його.

Через кілька хвилин увійшов кухар в білій шапочці, в білому фартусі і коротеньких штанях.

— Добридень, сеньйоре. Кажуть, ви їдете вночі полювати на кайманів? — спитав мене кухар.

— Так.

— І кажуть, ніби хвости жакаре будуть мої?

— Згоден.

— Хіба вони вам не потрібні?

— Ні.

— То навіщо ж ви полюватимете на кайманів?

— А мене цікавлять тільки шкури.

— Ти теж поїдеш? — спитав кухар комірника.

— А чому б і ні?

— Ну, сеньйоре, коли вирушимо? — не вагаючись поцікавився кухар.

— Ввечері, як тільки смеркне. Десь о дев'ятій годині. Я припливу по вас на човні.

Чорношкірий кухар і бронзовошкірий комірник провели мене до човна.

Стоячи на березі, вони довго гукали мені вслід, щоб я не спізнювався. Мої майбутні помічники не розуміли, як можна полювати на кайманів уночі. А мені не раз доводилося займатися таким промислом.

У районі фазенди багато кайманів. Вони снують тут, сподіваючись поласувати свининою. Крокодили виходять по здобич здебільшого вночі. А вдень ховаються в прибережному очереті.

Звичайно, для нічного полювання треба було б підібрати більш досвідчених супутників, взяти з собою двох кабоклу, що добре знають джунглі. Але тепер уже пізно.

Мені не сподобалось, що кухар вірить у примари. Не збагну, як він погодився їхати на нічне полювання. Мабуть, бажання поласувати білим м'ясом з хвоста каймана перебороло страх. Перед такою спокусою не встоїть жоден кухар-тубілець.

Я завжди полював уночі на кайманів з батарейним ліхтарем. Мені доводилось полювати отак на річці Ату-ман і Жатапу, а також у трясовині Карарасу та інших непрохідних болотах. Сподіваюсь, усе буде гаразд.

Тапажос, Купарі, маленькі річки, струмки, озера і затоплені водою низини кишать кайманами. Вдень ці хижаки пливуть вниз за течією, а вночі проти течії полюють на дичину та рибу. Ховаючись у засаді, каймаки вистежують здобич. У таку мить добре видно їхню голову, панцир і довгий трикутний хвіст. Помітивши небезпеку, крокодили враз пірнають, і тільки двоє булькатих очей стирчать з води.

Пострілом з берега їх не злякаєш, навіть якщо куля ковзне по панциру. Нервова система у кайманів чудова, мені не доводилось бачити хижаків, які були б так своєрідно хоробрі.

Якщо вдень підпливти до них човном, вони ховаються під воду. Проте в нічній темряві або на світанку армія кайманів поводиться зовсім інакше. В пітьмі хижаки — повні володарі водоймищ і берегів, де чатують на багату здобич. У воді, на зарослому березі, в болотах крокодили нападають на жертву, пускаючи в хід пазури, зуби і хвіст. Особливо небезпечні ці хижаки вночі. Ось чому кабоклу, коли смеркне, бояться виходити на берег і не плавають по річці.

Різке світло ліхтаря створює для хижаків ілюзію дня. При яскравому промінні очі каймана палають, мов вогники. Світло ніби паралізує цих ненажерливих плазунів, і тоді до них можна підпливти на півметра. Ну, а решту вже зробить вінчестер. Проте вбити каймана — півділа. Не менш складна справа добути його з води. У мисливця на кайманів мусять бути сталеві нерви. Сидячи в хисткому човні, мисливці повинні розраховувати кожен рух, щоб за допомогою гарпуна і дротяної петлі втягти здобич у човен. Досить зробити один необережний рух, і човен може перевернутись, а каймани в ту ж мить накинуться на людей, мов голодні вовки. Особливо люті каймани тоді, коли кладуть у гнізда яйця. Вони так заховують свої гнізда, що на них важко натрапити. Період висиджування яєць припадає на другу половину тропічного літа. Малі кайманята вилуплюються з яєць у жовтні—грудні і деякий час живуть на мілководді під охороною матерів.

Полум'я ліхтаря освітлює густо списані аркуші щоденника. Поряд стоїть казанок з гарячою чорною кавою, і я час від часу випиваю кілька ковтків. Чорна кава і напружене чекання небезпечного полювання на кайманів відганяють сон.

Надворі перед дверима стоїть низька клітка. Світло карбідного ліхтаря сягає аж туди. У клітці велика змія з жовто-чорними боками. Це папаову, яку я нещодавно піймав. Змія повзала в хаті під стіною. Може, вона шукала прохолоди? Я мерщій схопив розкіп для ловіння змій з петлею на кінці. Тепер товста змія звивається в клітці, шукаючи виходу. Тіло плазуна якесь кумедне, ніби природа жартома зліпила його з жовтих і чорних товстих кілець.

Комарі дзижчать навколо ліхтаря. На світло прилетіли також метелики та інші комахи. Раптом око моє помітило якийсь рух біля дверей.

Я аж занімів біля щоденника на застеленому мішком ящику.

То була велика, жовто-чорна, з жовтою спиною папаову. Як же вона вилізла з клітки?

Переступивши високий поріг, я миттю підсуваю прив'язану до палиці петлю під змію, а коротким розкіпом притискаю шию плазуна до землі і міцно зашморгую петлю. Не люблю ловити в темряві змій, але цю гарну, велику і товсту не можу відпустити, тим більше, що вона втекла з клітки.

Папаову усім тілом обвила кінець палиці. Так робить кожна змія, шия якої попадає в петлю.

Як же змія могла вилізти з зачиненої клітки? Адже верхні дверцята примкнуті ще й товстим іржавим цвяхом. Підходжу до клітки. Цвях на місці, дверцята теж. Невже папаову прорвала густу мідну сітку? Це майже неймовірно! А може, в ящику була дірка? Оглядаю його з усіх боків. Клітка ціла. Чому ж папаову на волі?

Перекидаю ящик догори дном і раптом чую, як усередині посунулось щось важке і засичало з-за густої мідної сітки.

Тепер усе зрозуміло! Змія, яку я тільки-но впіймав, зовсім інша папаову. Видно, самець, шукаючи собі здобичі, а може, пари, намагався залізти в клітку до самки. Ну що ж, я йому охоче допоможу. Тепер у клітці буде самка і самець.

Я поставив палицю, в куток до саморобних гарпунів і помив у відрі руки, щоб не смерділи гадюкою. Моя зміїна колекція поповнилась ще одним екземпляром. Задоволено поглядаю на розкіп для ловіння змій, котрий я сам змайстрував. Як і рушниця, це дуже важлива річ. Сачок для метеликів — третій предмет, з яким я не розлучаюсь під час подорожі.

Навколо тиша. Чути тільки, як у пальмовому листі покрівлі сюрчать цикади. Їхні звуки схожі на звуки наших, цвіркунів. Різняться ці комахи лише кольором: тропічні цикади мають зелене забарвлення. Заспокійливу музику цикад порушує час від часу тріск сухих гілок. Іноді гупне дерево в джунглях. Після такого лісового похорону знов западає могильна тиша, чути тільки плюскіт річки і шелест густих заростей. Тиша джунглів огортає мене, я зачарований нею. Уже кілька хвилин на дев'яту, а я все сиджу з пером у руках,

Завтра — на Купарі, а сьогодні, ще полювання на кайманів. Доведеться перевезти пійманих папаову на фазенду. Я відніс клітку із зміями в човен.

Пливу на фазенду. Навколо темрява, чорна, як вугілля. Вдень була спека, і тепер повітря насичене парою. Над човном дзижчать полчища комарів. Я захищаюсь від них старим, випробуваним засобом — настоєм тютюну. Це ефективніше, ніж дим десяти цигарок.

На чорному небозводі жодної цяточки світла. Пливу проти течії попід самими зарослями, що нависають над водою. Все поринуло в німу тишу. Пливти без орієнтира важко. Кілька разів носом човна врізаюсь у густі берегові зарослі.

Нарешті замерехтіли тьмяні вогники гасових ламп у будиночках фазенди.

Човен ударився у вузький причал. Дві темні постаті спускаються з берега. Це кухар і комірник.

— Добривечір! — вітається огрядний комірник. — Це ми, сеньйоре.

— Зачекайте трохи, віднесу ці дві змії до гурту, — пояснюю своїм супутникам, — і одразу ж повернуся!