Очевидно, слід розглядати виступ полуботківців в контексті тогочасних процесів, зокрема, пошуків розв’язання питання про українську державність і його складової — формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з найбільшою повнотою і водночас лаконічністю ця позиція була акумульована в рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6–8 квітня 1917 р.):

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

2. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні»¹⁵⁹.

Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах, відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимчасовим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала в масах. А логічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку національної свідомості солдатських мас, їх згуртування під національними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин. Щодо цього напрямку Центральна Рада, дотримуючись реформаційних засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легітимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід враховувати і те, що в умовах продовження імперіалістичної війни Центральна Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення неодмінно йти в фарватері політики Тимчасового уряду, а й з небажання дестабілізувати обстановку в країні й на фронті, створювати практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Лідери Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі.

Однак, розважливість, повільність у діях Центральної Ради ввійшли у певну суперечність з самим духом революційної доби. Солдати-українці з ентузіазмом сприймали заклики Центральної Ради до гуртування, проте вони виявляли нетерпіння, ставали на шлях створення українських частин явочним порядком. Певну роль тут відіграла і поширювана у військах самостійницька ідеологія, що вимагала негайного оголошення України самостійною державою з власними національними збройними силами.

Яскравим проявом зазначених суперечностей стало створення Першого українського козачого запасного піхотного полку ім. Богдана Хмельницького у квітні 1917 р.¹⁶⁰ Дедалі виразніше вони дали себе знати в дебатах на І Всеукраїнському військовому з’їзді (Київ, 5–8 травня 1917 р.), коли представникам Центральної Ради, українських національних партій довелось буквально гасити радикалізм значної частини делегатів, боротись за пом’якшення формулювань рішень, що ухвалювались¹⁶¹.

І все ж з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом та потребу формування української національної армії. Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний військовий комітет (УГВК) у складі 18 осіб. В їх числі: С. Петлюра, В. Винниченко, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов (Полоз), С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський та інші. Головою комітету став С. Петлюра. В УГВК не було і не могло бути єдності у поглядах на шляхи і темпи будівництва української державності в цілому, збройних сил в першу чергу. Самостійницьку лінію, схильність до радикалізму уособлював М. Міхновський. Йому протистояв передусім В. Винниченко, а в Центральній Раді і М. Грушевський, які не лише не поділяли поглядів М. Міхновського, але й вважали їх об’єктивно шкідливими, навіть злочинними для тогочасного етапу українського державотворення. До цього ж крила (М. Грушевський — В. Винниченко) формально належав і С. Петлюра. На І Всеукраїнському військовому з’їзді вони з М. Міхновським уособили як би різні табори, різні підходи до розв’язання назрілих проблем. М. Грушевський, В. Винниченко всім своїм авторитетом підтримали С. Петлюру, зробили, мабуть, вирішальний внесок для висунення його на керівні ролі на з’їзді і в УГВК¹⁶². Однак, думається, С. Петлюра на практиці багато в чому, особливо у найпринциповіших питаннях, діяв не стільки згідно тодішніх поглядів і позиції керівництва Центральної Ради, скільки у відповідності до свого поривчастого, імпульсивного характеру, схильності до гучних ефектів. Він нерідко здійснював вчинки, видавав документи, показний радикалізм яких виділяв його серед інших Генеральних секретарів і мав великий вплив на наелектризовані настрої мас. Невдовзі ж з прикрістю з’ясовувалось, що імпульси, які виходили від С. Петлюри, поширювались на зразок хвилі, що пробігає від пориву вітру по поверхні води, не зачіпаючи її глибин. Основна ж частина членів УГВК взагалі мало була підготовлена до ролі, що їм припала. Вони, як і вже всі названі поіменно, або ж були взагалі цивільними людьми, або малокваліфікованими військовими фахівцями, що посідали нижчі офіцерські чини, та й то одержані здебільшого в умовах тотального призову на штабну службу у роки імперіалістичної війни.

Не маючи на меті висловлювати будь-які сумніви у чистоті задумів членів Українського Генерального військового комітету, все ж не можна не зауважити, що в цілому такому органу дуже нелегко було дійти навіть внутрішньої згоди і ефективно, оперативно діяти в щонайскладнішій обстановці революційного часу, коли зростає роль стихійного фактора. На останній подразливо діяли і антидемократичні, антиукраїнські заходи, рішення, що до них вдавалися Тимчасовий уряд, окремі його міністри, військове начальство, шовіністичні партії. Настрої постійно підігрівались чисельними виступами в пресі. В такій обстановці і розпочиналися події, пов’язані з полуботківцями.

Зважаючи на наполегливі домагання діячів українського національно-визвольного руху, військовий міністр Росії врешті-решт дав усну обіцянку провести українізацію трьох армійських корпусів. І хоч це не було закріплено ще офіційним рішенням, звістка дістала широкого розголосу. На місцях здебільшого її сприйняли як сигнал до гуртування новобранців в окремі українські частини для поповнення саме українських корпусів¹⁶³.

За таких обставин, не бажаючи вгамовувати ентузіазм солдатів-українців, натхненний прикладом першого, богданівського, полку, УГВК вирішив створити ще одну військову одиницю. Саме в цей час, в середині травня, в Чернігові скупчилася значна кількість новобранців-українців. Під проводом О. Павленка, під впливом агітації самостійницьких елементів, в тому числі і прибулих з Києва, солдати почали самочинно гуртуватися в український полк¹⁶⁴. УГВК вирішив якомога швидше відправити його на фронт і розпочав відповідну підготовчу роботу.

В двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістились вони разом з прибулими з інших регіонів, зокрема з Пензи, солдатами на розподільчому пункті в с. Грушки, що знаходився по Брест-Литовському шосе поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилось більше 5 тис. чоловік) була продовжена, набула нового розмаху.