Прикрість викликають і інші недоречності, які трапилися в книзі. Так, праця Ю. Бачинського «Україна irredenta» в українському перекладі подається як «Україна уярмлена» (С. 56). Насправді ж, найближчий відповідник — «Україна вільна». Створення («оформлення») Партії соціалістів-революціонерів сталося не 1897 чи 1898 р. (С. 62), коли було здійснено лише невдалі спроби об’єднання розрізнених організацій, а на Установчому з’їзді наприкінці 1905 р. — на початку 1906 р.1364 У січні 1905 р. С. Вітте був головою комітету міністрів, а не міністром внутрішніх справ Росії (С. 155).
Без будь-якого роз’яснення залишилось рішення М. Міхновського, харківських самостійників разом з Українською радикально-демократичною партією підтримати на виборах до другої Думи кадетів, які начебто «обіцяли врахувати культурні запити українців, а деякі — навіть їхні прагнення до національно-територіальної автономії» (С. 165). Насправді програма партії кадетів не включала жодних положень із національного питання, і невідомо, хто давав подібні обіцянки, наскільки вони були правдивими й реалістичними.
Судячи з усього, Ф. Турченко не зовсім критично поставився до споминів В. Євтимовича, який приписав більшовикам гасло негайного сепаратного миру з Німеччиною щодо кінця березня 1917 р. (С. 226), тоді як насправді РСДРП(б) в той час виступала за завершення імперіалістичної війни загальним демократичним миром, а до тактики сепаратного миру схилилась лише після відмови воюючих країн позитивно відреагувати на пропозиції «Декрету про мир» II Всеросійського з’їзду Рад від 26 жовтня 1917 р. Говорити про це доводиться тому, що з явно хибного посилання виводиться задум М. Міхновського про укладення миру з Німеччиною та її союзниками для того, щоб вибити у більшовиків «страшну зброю, яка може дати їм перемогу» (там само). Передбачити щось подібне у березні 1917 р. навряд чи було по силах будь-кому.
Щось схоже можна висловити і щодо твердження про посилання М. Міхновського «на пункти Вільсона про самовизначення націй» у промові на I Всеукраїнському військовому з’їзді 6 травня 1917 р. (С. 232–233), а «14 пунктів» В. Вільсона, як відомо, були оприлюднені в січні 1918 р. На які «пункти Вільсона» посилався М. Міхновський, залишається невідомим.
Невірно говорити про розпад Українського національно-державного союзу в 1918 р. й утворення «на його місці» Українського національного союзу (С. 260–261). Насправді відбулася трансформація організації, з якої було «витіснено» (в результаті перевиборів) прибічників гетьманської державності, а провід перейшов до рук противників режиму. Відповідно і з назви було вилучено слово «державний».
Отже, однозначно позитивно оцінюючи появу книги Ф. Турченка як плідну спробу з’ясування багатьох аспектів життя, творчості, діяльності неординарної, талановитої особистості, яких справді було небагато на українських історичних обширах, доводиться констатувати, що чимало істотних проблем залишаються дискусійними, а чимало лише чекають на додаткові зусилля дослідників. Це природно, оскільки монографія Ф.Турченка тільки кладе початок серйозному, глибокому предметному освоєнню біографії, спадку одного зі світочів українського державництва.
Про «кризу жанру» й пошук істини [25]
Беручи до уваги, що рецензія Юрія Шаповала «Винниченко без брому», яка опублікована в «Критиці» (2006, ч. 7–8), а перед тим уже двічі була надрукована під іншими назвами1365 і навіть викликала публічні заперечення1366, спрямована своїм вістрям, як зізнався сам автор1367, проти моєї книжки «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка», вважаю за можливе висловити деякі міркування.
Безперечно, критикові можуть не подобатись ім’я та справи героя, якому присвячено твір, він може не сприймати підходів і висновків автора книжки, може пропонувати й відстоювати власний погляд на порушені проблеми, характер їх висвітлення. Однак за будь-яких обставин пошук істини також має бути істинним, не фальшивим. Принаймні цього слід свідомо прагнути. Скидається на те, що Юрій Шаповал обрав інший шлях. У цьому передусім переконують прийоми, до яких він вдається.
Ось приклад. «Валерій Солдатенко в монографії констатує, що нешироким залишається коло тих, хто вважає Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття», — абсолютно точно передає думку Шаповал і додає вже від себе: «І на те є підстави. На них у Солдатенковій книжці докладно та переконливо вказано» (всі цитати зі статті Юрія Шаповала подаю за публікацією у «Критиці»).
Насправді у Солдатенковій книжці відповідні рядки мають такий вигляд: «Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціяльний прогрес Вітчизни»1368.
Юрій Шаповал же, замінивши більшу частину речення двома власними фразами, без тіні сумніву провадить далі: «Мало не в усіх суспільно-значущих починаннях Винниченко зазнав невдач, не зміг довести до завершення жодного масштабного задуму. Не досягнувши програмної мети, зійшла з політичної арени Українська соціал-демократична робітнича партія, біля джерел якої він стояв, а потім довгий час був лідером. Не змогла завоювати авторитету, відійшла в небуття і Закордонна організація Української Комуністичної партії, яку він створив. Театральним, у найгіршому значенні слова, але трагічним за суттю виявився фінал Української Центральної Ради, одним із керівників якої впродовж більшої частини терміну існування був Винниченко. У критичний для Української революції та УНР момент — у січні 1918 р. — він залишив головування в Генеральному Секретаріаті — першому національному уряді ХХ століття.
Малорезультативними, а то й значною мірою невдалими виявилися переговори з Тимчасовим урядом, коли делегації до Петрограда очолював Винниченко. Поразкою завершився конфлікт із ленінським Раднаркомом, однією з ключових дійових осіб якого був також він. Довелося відмовитися від автономістсько-федералістського курсу, одним із ідеологів і найпослідовніших провідників якого був Винниченко.
Йому не довелося довго очолювати Директорію УНР, а в Україні, замість планів створення Української Республіки Трудового Народу на основі трудових рад, запанував відразливий режим отаманщини, що дестабілізував державність ізсередини й не зміг протистояти більшовицькій навалі. Не збулися плани союзу УНР із совєтською Росією проти інших держав і блоків, не вдалося домовитися про умови співпраці з керівництвом УСРР у 1920 році».
Майже все з рецензованої книжки переказано адекватно, хоча є й різночитання (тут їх виділено курсивом) — невеличкі, але прикметні. Фраза про «театральний» і «трагічний» фінал Центральної Ради» в книжці виглядає не так «барвисто»: «Гірким виявився фінал Центральної Ради». Слова «конфлікт з РНК РСФСР» рецензент замінив на «конфлікт із лєнінським РНК», а до слів «режим отаманщини» додав іще й характеристику «відразливий»; фразу «натиску радянської влади» змінено на «більшовицької навали»; замість «радянською Росією» вжито словосполучення «совєтською Росією», а «проти імперіялістичного світу» трансформувалося в термін «проти інших держав і блоків».
Однак зовсім не до таких «доповнень» і «уточнень» хочеться привернути увагу, наводячи цей некороткий витяг, а до того, що не все написане в цих трьох абзацах варто сприймати в тій модальності, в якій їх подає Юрій Шаповал. Бо в книжці цей фрагмент починається з трьох коротких слів, які докорінно змінюють сенс написаного: «На перший погляд, «мало не у всіх суспільно-значимих починаннях…» і далі за текстом. Сумлінний, чесний дослідник, гадаю, за жодних обставин не вдався би до такої «операції». Принаймні розпочав би першу фразу з трьох крапок…
