Нереалізований шанс замирення між Україною і Росією — надзвичайна дипломатична місія УНР до Москви 1919 р. [17]
Відновлена в ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка відразу ж зіткнулася з величезними труднощами. Майбутнє нації вирішальною мірою залежало від вибору Директорією, як вищим державним органом, суспільно-політичної стратегії та відповідних орієнтацій, планів і тактики дій. Однак запропонувати широким верствам населення привабливу мобілізуючу програму перетворень лідери Української революції не змогли. Суспільна ініціатива дедалі переходила до Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Відроджуючи з допомогою РСФРР радянську владу в Україні, він поширював свій вплив, спрямовував військові дії проти Києва, координував їх із повстаннями проти Директорії, що, у свою чергу, набрали чималих масштабів.
Утрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для втримання своєї влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж, не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою, всієї державної організації.
В. Винниченко і В. Чехівський, які еволюціонували вліво і прагнули зреалізувати «трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на порозуміння з більшовиками, радянською владою. Хоча воєнні дії набрали достатньо виразних обрисів уже на межі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв’язати кризу влади передусім дипломатичними засобами.
31 грудня 1918 р., а далі 2 і 4 січня 1919 р. одна за одною до Москви летять радіотелеграми з вимогами негайно припинити силові акції, вивести російські війська з українських територій. Раднарком РСФРР витримав дипломатичну паузу і вперше відповів на претензії уже тоді, коли Харків був радянським, а повстання проти Директорії охоплювало щогодини дедалі нові райони.
6 січня 1919 р. нарком іноземних справ Г. Чичерін направив ноту голові українського уряду В. Чехівському.
«Ваші радіотелеграми з 31 грудня та з 2 і 4 січня ми отримали, — повідомлялось у ноті. — Насамперед ми примушені пояснити Вам, що відомості, які Ви маєте у Вашім розпорядженні, не відповідають дійсності. Перечислені Вами військові частини Совєтської Росії на Україну не посуваються і навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок»921.
Російський дипломат відхилив звинувачення у прямій причетності РСФРР до військових дій в Україні і вправно перевів сутність розмови у площину соціального конфлікту, який вибухнув в регіоні через антинародні дії проводу УНР. Перераховуючи репресивні акції влади, передусім військової, що здійснювались іменем Директорії (розгін Харківської ради, заборона зібрань і мітингів як в Харкові, так і в інших місцях; розгони з’їздів селянських рад Харківщини; арешт харківських страйкарів, зокрема комітету залізничників; наказ отамана Харківської губернії під загрозою розстрілу видати за двадцять чотири години проводирів страйку; його ж телеграма командуванню флоту Антанти із заявою, що Директорія поставила собі за мету боротьбу проти більшовиків; видані в Києві накази Директорії щодо заборони всякої агітації, яка йде врозріз з її політикою тощо), Г. Чичерін видавав їх за основну причину виступу трудящих мас України проти національної влади і наголошував на природному прагненні народу до відновлення влади рад:
«Виставлене у Ваших телеграмах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення совєтського устрою. Це є та сама боротьба робітного люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естонії, Польщі й Білорусі проти кляси експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних та проти всіх їхніх прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який має на меті заведення Совєтів на українській території, без сумніву й надалі буде вливатися в форму збройної боротьби, доки Директорія буде вживати щодо Совєтів сучасну тактику насильного придушення»922.
Не залишаючи сумнівів у симпатіях прибічникам радянської влади, Г. Чичерін водночас висував звинувачення до Директорії у звертаннях до Антанти про допомогу в боротьбі з Радянською Росією, що, за його словами, намагається знищити національну й державну самостійність України. Кінцівка ж телеграми більше нагадувала ультимативні умови, за яких можна було розраховувати на підхід до дипломатичного розв’язання суперечностей: «Ми чекаємо, — заявляв російський нарком, — щоб наперед переконатись, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України та вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо-французького і американського імперіалізму.
При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві Вашого представника»923.
Зміст і тон російської ноти викликали обурення у керівників УНР. Відтак 9 січня 1919 р. до Москви була направлена відповідь, яку підписали всі члени Директорії і глава уряду В. Чехівський (щоправда, в документі він позначений лише як міністр закордонних справ). В українській ноті, передусім, спростовувались твердження російської сторони про невтручання у внутрішні справи України та відсутність на території останньої збройних сил РСФРР.
«Твердження комісара закордонних справ, ніби на територію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, є або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованістю, — заявляли лідери УНР. — В районі Харкова оперує регулярне військо російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Лотишів, Мадярів та по-части Руських. Звідси й друге твердження комісаря справ закордонних, нібито це військо складається з Українців, явно не відповідає дійсності. Це китайсько-лотишське військо, переходячи по території Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію. Представників української народної влади селян, робітників і інтелігенції Лотиші та Китайці розстрілюють без жадного суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, і просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя і майно робітників та селян України. З огляду на те, що сказано вище, лотишсько-китайське військо утримується і формується за кошти Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що комісар справ закордонних Російської Республіки, який ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народної Республіки востаннє запитує уряд Російської Республіки, що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на території України, як на завойованій землі»924.
Асиметрія тверджень в дипломатичних документах — річ поширена. В даному разі як російська, так і українська сторони зайвий раз це блискуче демонстрували. При цьому, крім суто дипломатичної мети (тобто суті справи) документи обох сторін несли очевидне ідейно-пропагандистське навантаження. Останній компонент нерідко перевищував межі розумного, що, врешті, не наближало сторони до розв’язання проблем, а переводило стосунки у площину галасливих, але зовсім неконструктивних дискусій, банальних сварок. Так, надмірна апеляція до чинника «найманих лотишів і китайців» (навіть до самих слів) викликала іронію, однак у запалі полеміки провід Української революції на це зовсім не зважав. Автори ноти заперечували очевидні, добре відомі факти повсюдної боротьби місцевих трудящих за владу рад, і безапеляційно заявляли: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою «большевицьких Совєтів» захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіялістів. Через те влада в Україні в руках місцевого дійсно українського народу, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совєтського Уряду і тому цей уряд вже заздалегідь не визнає Конгресу Трудового Народу України, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну.
