Хоч у даній заяві йдеться про «керівників-ініціаторів», а в редакційній статті про «потайних винуватців» подій, були на увазі, очевидно, М. Міхновський — «один з членів клубу ім. гетьмана Полуботка», його однодумці.
По-перше, план організації полку ім. гетьмана П. Полуботка напрочуд нагадує план створення з ініціативи М. Міхновського полку ім. Б. Хмельницького. Обґрунтування дій повсталих багато в чому теж перегукувалося з ідейною позицією М. Махновського і його прихильників.
Версія, що потайні винуватці залишаться в Києві і будуть шкодити українській справі, загрожувати спокою, схоже, схиляла власті на віддалення ідейних натхненників руху полуботківців від Києва.
Чи стосувалось це особисто М. Міхновського — категорично стверджувати не можна. П. Мірчук, проте, вважає, що не лише стосувалося, а й стало приводом до його арешту. «При цій нагоді,— зауважує історик, — Винниченко не забув скористатись догідним для себе положенням, щоб остаточно розправитись із провідником українських самостійників-націоналістів Миколою Міхновським. Міхновського на наказ Винниченка теж було заарештовано, тільки, нібито, у зв’язку з наказом військової команди, щоб він як військовик в активній службі негайно зголосився до праці на новому місці призначення — на Румунському фронті. Під ескортою військової жандармерії Міхновського відставлено до російських військових частин на Румунському фронті»318.
Такої ж точки зору дотримуються і автори новітніх публікацій про життєвий шлях М. Міхновського319. Однак, є підстави для певних сумнівів щодо тверджень про час висилки М. Міхновського.
По-перше, до цього часу ніхто не виявив жодного документа про участь М. Міхновського у подіях 3–8 липня 1917 р., жодної газетної згадки того часу, жодного прямого мемуарного свідчення.
По-друге, якби М. Міхновського справді було заарештовано в справі полуботківців, то навряд чи мало б сенс без пред’явлення звинувачення переводити його на фронт, а не провести слідство. Принаймні, якісь сліди розв’язки слідчої справи повинні б залишитись.
По-третє, уважне ознайомлення з працями М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка дає підстави для висновку, що ніхто з них не пов’язує безпосередньо висилку М. Міхновського з Києва з виступом полуботківців. Як правило, цей факт згадується в іншому контексті, у зв’язку з провалом плану проголошення самостійності України за допомогою богданівців.
Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв’язки, тобто десь у червні320. В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій — покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати його і його діячів.
Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо. 12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по «козаках Українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…» О 12 годині дня на Братському кладовищі відправлено панахиду на могилі покійних321.
Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальники полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня322.
Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправлявся як єдине ціле, вручила солдатам свого прапора, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М. Майоров зауважував: «Залишаючи Київ, вони (полуботківці. — Авт.) посилали прокляття Центральній Раді, називаючи її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам в боротьбі з Тимчасовим Урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали»323.
Якщо тут і було перебільшення, все ж не можна не відчувати по тону інших матеріалів гнітючого враження, яке справила на сучасників дана подія. Воно мало змінилося й після ряду позитивних відгуків про їхню поведінку на фронті324.
Заарештовані полуботківці були посаджені «до найгіршої в’язниці— б. 16 Косого Капоніру Печерської фортеці, військові патрулі всяко знущались над обеззброєними»325. Ув’язнені передавали на волю листи, просили допомоги326.
Слідство посувалось повільно. Здавалось, всі політичні сили, офіційні власті зацікавлені в тому, щоб «спустити його на гальмах». Ув’язнених звільнили без будь-якої мотивації лише в ході жовтневих подій.
Думається, що наведені факти, документальні свідчення говорять самі за себе. У повній відповідності з їх суттю і духом, на основі їх співставлення, комплексного аналізу зроблено висновки, висловлено міркування. В сумі це дозволило об’єктивно відтворити одну із найскладніших подій 1917 р. в Києві та й в Україні в цілому.
Виступ полуботківців ніби уособив всю багатогранність, суперечливість революційного процесу, поєднання в ньому елементів стихійності і усвідомленої, цілеспрямованої дії, високого благородного пориву і егоїстичного інтересу, тобто відбив як у краплині води всю велич і трагізм переломної епохи.
До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]
Для розуміння глибинної сутності процесів боротьби за владу в Україні у вирішальні місяці революційної бурі — у грудні 1917 року і у січні 1918 року, надзвичайно важливо розібратися у суб’єктивних причинах конфлікту керівництва Української національно-визвольної революції та ленінського Раднаркому.
Таке завдання виглядає тим більше нагальним, що саме особистісний зріз зазнавав упродовж довгих десятиліть і далі зазнає особливо серйозних деформацій, відступів від документальної істини. Причому, останніми роками це стосується переважно керівників РНК — В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Троцького.
Тому, гадається, є прямий сенс спробувати відтворити максимально об’єктивну картину, зібравши всю можливу інформацію про позиції ключових посадових осіб РСДРП щодо ситуації в Україні, всі їх дії у ході розвитку кризи. Останнім часом тут відкрилися додаткові можливості, зокрема у використанні документів фонду В. Леніна в Російському державному архіві соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) і колекції документів Й. Сталіна, сформованої у своєрідний «сталінський фонд» під час підготовки видання його творів.
В обох фондах є й неопубліковані документи, що дозволяють з’ясувати ставлення не лише Леніна і Сталіна до Української Народної Республіки, її керівників, а й Троцького.
Щоправда, посилання на фонди у більшості випадків неможливі, оскільки такою залишається практика використання деяких архівних документів. З цим мають рахуватися як дослідники, так і читачі.
Варто зауважити й те, що протягом довгих десятиліть дослідники рідко зверталися до таких ленінських документів, як його листування, опубліковане в 50-му томі Повного зібрання творів. Там уміщено більше 20 документів з проблеми лише за грудень 1917 р. — березень 1918 р. На жаль, ситуація мало в чому змінилась і останнім часом, хоч документи листування містять немало деталей, що суттєво доповнюють ленінські твори, які ввійшли до 35-го тому.
