Полагаю, что с несколько более жесткой категоричностью и определенностью можно было оценить и некоторые другие факты характеризующие взаимоотношения между украинской стороной и новоиспеченными союзниками. Так, Михутина с изысканной деликатностью передает сюжет, касавшийся «повышения степени секретности австрийского обязательства о превращении Восточной Галиции и Северной Буковины в коронный край. Украинская сторона должна была свой экземпляр этого документа передать на хранение в ведомство иностранных дел Германии до выполнения Австрией взятого на себя обязательства» (с. 248). На самом деле, воспользовавшись неопытностью А. Севрюка, который после конференции неосторожными высказываниями вызвал резко критическую реакцию польской и французской прессы относительно тайных документов, касавшихся коронного края, официальная Вена лишила УНР оригинала документа и в нужный для себя момент, 16 июля 1918 г., войдя в соглашение с Берлином, банально сожгла его.

На мой взгляд, Михутина не всегда достаточно критично относится к некоторым оценкам событий, отражаемых в новейшей украинской литературе. В частности, в последнее время в ней явно переоценивается проведение военной операции под Крутами 16(29) января 1918 г. Хотя по этому вопросу существует и иная точка зрения, документально обоснованная, корректирующая и количественные характеристики участников сражения с обеих сторон, и продолжительность боя, и степень ожесточенности, и масштабы человеческих потерь и т. д.¹³⁷⁴

Касательно последнего замечания хотелось бы выразить сожаление и более общего порядка — автор монографии не использует многих работ своих украинских коллег, где достаточно полно и глубоко исследованы некоторые из затрагиваемых ею вопросов (скажем, попытки найти дипломатический выход из кризиса между СНК и Центральной Радой)¹³⁷⁵, а другие (реальная роль В. И. Ленина, И. В. Сталина, Л. Д. Троцкого в выработке отношений с УНР, во влиянии их на Брестские переговоры) получили несколько иное, решение¹³⁷⁶.

Рецензируемый труд заканчивается событийным сюжетом, в нем нет обобщающих выводов, без которых у читателя может возникнуть не вполне точное представление, что главной трудностью, подстерегавшей Россию на пути выхода из империалистической войны, был конфликт СНК с правительством Центральной Рады, проявившийся в ходе Брестской конференции. На самом деле причина конфликта заключалась в расхождении курсов социальной (социалистической) и национальной (освободительной) революций. Разрешение этого противоречия по большому счету относится не к финалу переговоров, подписанным мирным договорам, а все же к вооруженному столкновению, результат которого хорошо известен.

Вышеизложенное свидетельствует о том, что с выходом в свет труда И. Михутиной историография революционной эпохи пополнилась весьма содержательным, интересным исследованием, помогающим приблизиться к исторической истине в одной из сложнейших проблем. А объединение усилий ученых Российской Федерации и Украины, безусловно, способно вывести науку на качественно новый уровень, увенчаться уже в недалеком будущем согласованными совместными результатами во взглядах на сложнейшие процессы и периоды истории двух народов.

Революційна доба 1917–1920 рр. в Україні: в пошуках термінологічних адекватностей [27]

Істотні зрушення, які сталися за останні два десятиліття у вивченні історії України, значною мірою торкаються досвіду переламних 1917–1920 рр. Однак, поряд із очевидними набутками, розвиток історіографічного процесу породив і чимало проблем, зокрема в термінологічному відношенні.

Якщо до зламу 80-х — 90-х років минулого століття у науковому лексиконі був зовсім відсутній термін «Українська революція», безроздільно домінувала так звана соціальна схема революції (послідовно Лютнева — Жовтнева революції — громадянська війна та іноземні воєнні інтервенції), останнім часом багато що змінилося. Нині в програмах шкільних і вузівських курсів історії України (відповідно — у підручниках) 1917–1920 рр. фігурують, майже без винятку, як «доба Української революції». Зрозуміло, що це не відповідає історичним реаліям, врахування яких (одночасне, паралельне, різновекторне розгортання соціальних і національної революцій) зумовлює надання переваги такому терміну-словосполученню як «революційна доба в Україні».

У змістовному відношенні цей термін логічно «ув’язує» два начала, дві сутності революційного процесу — соціальні і національні — і не веде до штучного розриву (а то й протиставлення) подій у Росії в цілому і (до часу) — в її органічній складовій частині — Україні, дозволяє відтворювати цілісну картину досвіду в комплексі, багатоаспектності, у взаємозв’язках і взаємовпливах, не виключаючи з реалій і європейських (геополітичних) чинників.

Розкриваючи зміст Української революції, намагаючись встановити її типологію, є всі підстави говорити про «національно-демократичну» і «національновизвольну» революції.

Дані означення не тотожні, не взаємозамінні, вони покликані доповнити одне одного і повинні вживатися у відповідних контекстах, залежно від того, мова йде про поєднання національних і соціальних прагнень, чи ж — звільнення з-під національного гніту, розв’язання національного питання і створення умов для вільної національної самореалізації.

Гадається, у багатьох сенсах невдалим є достатньо часте вживання в історичних працях терміну «національно-визвольні змагання»: синонімічна підміна діалектизмом цілком усталених в українстві понять «боротьба» і «революція» зовсім невиправдана.

У розпорядженні суспільствознавців достатньо переконливих аргументів, щоб не поспішати відмовлятись від визначень «Лютнева буржуазно-демократична революція» і «Жовтнева соціалістична революція», щоб занадто запопадливо не реагувати на швидкоплинну політичну кон’юнктуру і публіцистичну словотворчість, які мають на меті не стільки науково, об’єктивно відбити сутність надскладних феноменів, скільки емоційно епатувати читачів, домогтися певних ідеологічних ефектів.

У згаданому сенсі варто зауважити, як повільно у вітчизняній історіографії освоюються такі достатньо поширені в світовій науці поняття як «революціологія» (наука про революції) і «лібертаризм» або «соціал-лібертаризм» (сукупність теоретичних розробок і соціально-політичних практик, спрямованих на звільнення як особистості, так і колективів, спільнот від різних проявів соціального гніту і експлуатації, знищення самої можливості експлуатації людини людиною).

Діалектика життя полягає в тому, що в революційну добу обов’язково виявляють себе сили, які бажають затримати прогресивний поступ, а то й повернути «колесо історії» назад. Це контрреволюційні сили. Так і мусить іменуватися табір прихильників гетьмана П.Скоропадського, спрямування і зміст діяльності якого визначало прагнення повернути суспільство до «до лютневого стану», реалізувати через авторитарно-консервативну модель державності альтернативи республікансько-демократичному і соціалістично-радянському варіантам суспільного розвитку. Та ж обставина, що режим гетьманату хронологічно «вклинився» між двома етапами Української революції, розірвавши їх, зовсім не підстава включати 7,5 місяців 1918 р. (з 29 квітня по 14 грудня) в контекст революційного творення. І це вимагає відповідної сутнісної кваліфікації і в змістовно-оціночному і термінологічному сенсах.

Важко погодитися з тими істориками, які не лише намагаються уникнути вживання термінів «австро-німецька окупація України», «австро-німецький окупаційний режим в Україні», а й посилено шукають приводи для «пом’якшених», «еластичних» формулювань на кшталт «дружня допомога союзників — Центральних держав» по звільненню України від «більшовицьких зайд», від «антинародного радянського окупаційного режиму». Тоді гетьманщина начебто виглядає привабливіше, якщо не втрачається, то, принаймні, приглушується її маріонеткова роль і функції.