Конкретно-історично склалося так, що представники саме Київської організації змогли одержати повнішу, ніж у будь-якій іншій периферійній організації, інформацію про сутність ленінських стратегічних і тактичних настанов. За малим винятком, навряд чи хто із місцевих більшовиків, окрім київських, міг, наприклад, уже в двадцятих числах березня знати про ленінську телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії. Не відомо, чи привіз хто-небудь, окрім М. Савельєва, в свою організацію варіант «Квітневих тез» іще до появи в своєму місті «Правды» з текстом ленінського документа. Небагато було і тих делегатів з місць, які слухали доповіді В. Леніна про стратегію і тактику партії в перші дні квітня, і оперативно, подібно до М. Савельєва, доносили їх зміст до товаришів по організації. Однак ленінським висновкам негайно протиставлялись погляди Г. Пятакова і його прибічників, які мали в Київському комітеті тимчасову перевагу. Можна допустити, що теоретична дискусія в Києві у квітні-травні 1917 року була продовженням суперечок, які вели В. Ленін і Г. Пятаков щодо основних питань революційного руху в 1915–1916 роках. Безперечно, що ця дискусія вилилась у найбільшу в країні відверту опозицію ленінським ідеям.

Власне, полеміка навколо «Квітневих тез» до VІІ Всеросійської конференції РСДРП(б) так і не була завершена. Більше того, робились спроби навіть дискредитувати прийнятий конференцією стратегічний курс партії, зокрема знову протиставити йому власні плани дій.

Ніде, окрім Києва, неприйняття ленінських пропозицій не привело до створення власної, альтернативної платформи для внесення її на форумі партії як ідейно-політичної основи для можливого організаційного оформлення групи (фракції) членів партії, які дотримувалися відмінних від ленінських поглядів.

У Київській організації виявились непідготовленими до сприйняття нових радикальних теоретичних висновків не стільки рядові члени партії, скільки керівництво комітету, що зумовило особливий драматизм дискусії, в якій більшість організації могла йти на відстоювання своєї лінії тільки до певної межі, чим спритно скористались Г. Пятаков, його прибічники, які стали на шлях фракційності.

Обговорення в Київській організації принципового, стратегічно важливого ленінського документа відбило рівень тодішнього демократизму відносин і внутріпартійної практики, коли загальна політична лінія вироблялася в процесі вільного обміну поглядами за повної можливості їх відстоювання. Досягнутий за таких умов ступінь згуртування був особливо високим, бо, по-суті, виключалося нав’язування будь-кому яких-завгодно рішень.

Схвалення більшовиками України, інших регіонів країни ленінського стратегічного плану було вибором курсу на соціалістичну революцію. Це була серйозна альтернатива шляху, на який став Тимчасовий уряд і до якого схилялася Центральна Рада. Однак обрані теоретичні моделі мали ще пройти сувору перевірку в горнилі непростих процесів, які могли породити й такі переломні ситуації, коли первісний вибір соціально-політичної перспективи різними силами неминуче мав бути не лише скоригований, а й істотно змінений.

(Спроба хронікально-документальної реконструкції події) [5]

Мало хто з дослідників історії революційних подій 1917 р. не стикався з окремими, розрізненими фактами, згадками про сплеск солдатської стихії в Києві на початку липня. Адже в події було втягнуто більше 10 тис. лише озброєних солдатів, половина з них, доведена до відчаю, перебувала в стані крайнього збудження, обурення. В тривожному чеканні неконтрольованого вибуху, кияни провели кілька днів і ночей. До того ж, це було в той момент, коли досягла свого апогею політична криза в Петрограді.

Та водночас не знайти і жодної публікації, автор якої намагався б викласти непростий, в чомусь таємничо-загадковий сюжет без цілої низки застережень. Більшість же істориків, стикаючись з очевидними труднощами, чинять ще простіше — або взагалі обходять його, або ж передають скоромовкою, ледь згадують, не зважуючись на проникнення в глибинну суть однієї з невивчених сторінок минулого. Головна причина тут полягає, очевидно, у тому, що у розпорядженні дослідників дуже, просто занадто, вузька документальна база. Рух справді був стихійним. Хоч «критична маса» накопичувалась довго, та в завершальній стадії він розвивався вибухоподібно, швидкоплинно завершився. Його перебіг, практично, не зафіксовано бодай у якихось інформаційно-регламентаційних документах осіб, що стали на чолі виступу солдатів. Це утруднює розуміння мотивів поведінки повсталих. Безславне ж завершення, очевидно, призвело до того, що найактивніші його учасники пізніше не бажали відтворювати в мемуарах цю досить неприємну сторінку своїх біографій. Тим більше, що деяка (незначна) частина їх була ув’язнена за звинуваченнями у кримінальних злочинах, а життєві шляхи всіх інших губляться у фронтових окопах, куди вони терміново, навіть поспіхом були вивезені, точніше, спроваджені, як тільки власті опанували становищем. Логічно допустити, що серед полуботківців взагалі було мало не тільки політично свідомих, зрілих людей, здатних на скільки-небудь серйозну аналітичну оцінку власних дій, які б розуміли історичну вагу своїх свідчень для нащадків, а й просто письменних.

Чи не тому у розпорядженні дослідників лише одна публікація безпосереднього учасника подій — полуботківця М. Падалки (щоправда, М. Грушевський спеціально відзначає, що в числі керівників полуботківського руху його ім’я невідоме)¹⁴⁷. Власне, у повному розумінні мемуарною її теж вважати не можна. М. Падалка зробив доповідь-реферат в Українському військово-історичному товаристві в Ченстохові в 1921 р. і опублікував її під однією і тією ж назвою у воєнно-науковому збірнику «До зброї», (він виявився єдиним) і окремим виданням за власний кошт у львівському видавництві «Діло»¹⁴⁸.

Схоже, що для тогочасних політичних лідерів, зокрема, з Центральної Ради виступ полуботківців став тією подією, закінчення якої чекають в нервовому напруженні, з важким серцем, поганим передчуттям, подією, яку згодом навіть згадувати не хочеться, і від думок про яку з роздратуванням відмахуються, як від надоїдливих мух. Коли ж через певний час такі діячі як М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, П. Христюк та інші взялися за підготовку мемуарів, наукове осмислення минулого, вони змушені були зізнатися, що для вибудови цільної концепції не вистачає не лише необхідних джерел, але й бракує їхнього (сучасників) розуміння навіть найзагальнішої логіки, основного стрижня, головної пружини подій. А це, в свою чергу, було пов’язано почасти з природними труднощами тлумачення пояснення дії стихійних процесів, почасти з незбагненністю поведінки багатьох політичних сил, особистостей, які різною мірою виявились причетними до подій. Заплутати ситуацію тут допомогли заяви і публікації з різних політичних таборів, що в горінні пристрастей, в полум’ї емоцій намагались якнайоперативніше відмежуватись від бентежних дій, водночас кинути тінь підозри за їх ініціювання на супротивників. Нерідко це робилось без будь-яких фактичних підтверджень, із далеко не делікатними натяками, припущеннями, поширенням сумнівних сенсаційних чуток тощо.

Думається також, що немало моментів було й свідомо назавжди утаємничено політичними діячами, які навіть «заднім числом», у мемуарах не побажали відкрити відомі їм факти. Іншими аргументами-припущеннями важко пояснити, наприклад, чому цей сюжет зовсім обійшов у своєму тритомнику «Відродження нації» (К. — Відень, 1920) В. Винниченко. Адже він брав безпосередню участь у спробах врегулювання конфлікту і в деталях відтворив події значно меншої ваги і значимості, ніж полуботківська епопея.

Аналогічні міркування виникають при ознайомленні з відповідним сюжетом досить солідно документально озброєної книги П. Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції» 1917–1920 рр. (Т. І. Відень, 1921): «На Україні про це саме, тобто про необхідність закінчення війни і початку проведення в життя соціально-економічних реформ, нагадали, хоч і в неорганізованій, примітивній, дезертирсько-бунтарській формі, нещасні «полуботківці», що не хотіли виступати на фронт, незважаючи на постанову Центральної Ради в цім напрямі і заходи Генерального Секретаря військових справ Петлюри, і все домагались признання їх (5000 чоловік) осібним українським полком аж доти, поки в дні петроградських боїв не зробили серйозного бешкету в Києві, арештувавши начальника міліції, захопивши міліційні участки, розгромивши приватне помешкання Начальника Київської Округи і поставивши свою варту біля деяких державних установ. Цей бешкет без особливих труднощів було ліквідовано Генеральним Секретаріатом, який не задумувався серйозніше над причинами його»¹⁴⁹.