Всі заводи, фабрики, банки, рудники, шахти мали стати загальнонародною власністю, всі поміщицькі землі, живий і мертвий реманент підлягали негайній передачі селянству без будь-якого викупу660. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України застерігав трудящих, що боротьба з контрреволюцією ще не завершена, що на зміну її внутрішнім і зовнішнім силам йдуть нові вороги, які прагнуть не допустити знищення рабського режиму. «Ми не сумніваємося, — говорилося в документі, — що ви не допустите, щоб розшматована, закривавлена, змучена і зруйнована Україна була віддана на пограбування новому АнглоАмериканському хижаку, який іде до нас під виглядом визволителя.
Не звільнення, а повернення в рабство несуть вони нам.
Вони вже заключили союз зі Скоропадськими, Денікіними, російськими чорносотенцями й українськими поміщиками та капіталістами для того, щоб, змінивши німецьких жандармів, тримати вас у покорі і грабувати без міри і без упину.
В повному єднанні з Революційною Росією, Робітниками Німеччини і Радянськими властями колишньої Австро-Угорської Держави повинні організувати відсіч, ставши всі, як один, в ряди соціалістичної армії України.
Настає останній і рішучий бік капіталу зі світовим пролетаріатом.
Залізним, нездоланним і грізним маршем йде світова революція»661.
Звичайно, в пафосному зверненні чимало ейфорійних перебільшень, однак воно зіграло свою мобілізуючу роль у відновленні радянської влади в Україні.
До речі, оригінал листівки з «Маніфестом» Тимчасового робітничо-селянського уряду України, віддрукований в Бєлгороді, датований 23 листопада 1918 р.662, що дисонує з твердженнями радянської історіографії, ніби уряд було створено лише 28 листопада663.
Загальна ж ситуація на останній місяць 1918 р. виглядала вкрай заплутаною й важкопрогнозованою. На антагоністичні суперечності, які виявилися раніше, могутньо накладалася нова — між силами національно-визвольної революції, яка стала на шлях відродження Української Народної Республіки, й більшовицькорадянським табором, що прагнув неодмінного відновлення Української Соціалістичної Радянської Республіки.
С. Петлюра і отаманщина [14]
Чи не найхарактернішою прикметою розвитку Української Народної Республіки в 1919 р. стала отаманщина — специфічний режим, витворений Головним Отаманом, а згодом і Головою Директорії С. Петлюрою. Боротьба за збереження національної державності супроводжувалася такими сумними й ганебними проявами, як погроми, найбільше — єврейські. Гадається, для розуміння сутності процесів, що істотно вплинули на перебіг подій та й на всю долю Української революції, є прямий сенс розглянути в якомога тіснішому органічному зв’язку означені дві взаємопов’язані складові.
Після залишення В. Винниченком 10 лютого 1919 р. посади Голови Директорії С. Петлюра став безперечним, одноособовим лідером і у вищому державному органі, і у визвольній боротьбі взагалі. Це місце йому забезпечила передусім і якнайбільше слава військового керівника антигетьманського повстання. В ході останнього поступово «проріс», зміцнився, набрав самодостатності порядок, коли головною постаттю всього суспільного життя стали отамани — військові керівники, які, спираючись на силу зброї, створили своєрідну владну вертикаль — «зверху-донизу» — від Головного Отамана до отаманів нижчих рівнів. Такий порядок (режим) і дістав в історіографії назву «отаманщини».
Сам термін увійшов у політичний лексикон уже тоді, в 1919 р. Ним широко оперували перші історики Української революції — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та інші. Узагальнюючи їх спостереження і висновки, як і міркування пізніших дослідників, автор даної праці наступним чином окреслив параметри непростого суспільного феномена. Отаманщина — це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будьяких і, зрештою — всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводову, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін.664 Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше — самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні — «видання» Установчих зборів — ідеалу українства всієї революційної доби).
Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше дивляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна «отаманщина», і тих життєвих проявів, які ним позначаються — не нав’язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).
Певне поширення має точка зору, яку тривалий час з ентузіазмом відстоює С. Литвин. Палкий апологет С. Петлюри, історик намагається знайти будь-які підстави для того, щоб зняти відповідальність за отаманщину, її історичні наслідки з Головного Отамана. Для цього він, по-перше, намагається явища усього суспільно-політичного життя штучно звузити до одного аспекту — внутрівійськового, по-друге, звинувачує у тенденційності В. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив роль С. Петлюри у формуванні отаманщини, потретє, перекласти провину за бунти проти Петлюри і Директорії на більшовиків (останній чинник настільки гіпертрофується автором, що ставитися до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто).
Однак, кілька сторінок, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фактів665, не стільки доводять непричетність Головного Отамана до започаткованої і виплеканої таки ним тенденції, скільки переконують у зворотному.
Ті ж дві-три цитати з архівних документів, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Петлюри хоча б частково, якщо не приборкати отаманщину, то продемонструвати, що вища політична влада готова на рішучі дії проти тих, хто, користуючись військовою силою, перевищує межі своєї компетенції666.
Наведеними документами, які зовсім не суперечать змістом і характером давно відомим фактам, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за рамки вузьковійськового чинника. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що С. Петлюрі не вдалося впоратися з отаманщиною667, яка не лише зашкодила військовому будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини.
Інший підхід уособлює Р. Коваль — автор, співавтор численних книг-нарисів, укладач документальних збірників про отаманів, так би мовити, місцевого рівня. З досягненнями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо.
Вивчаючи події 1917–1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить висновку, що українська або точніше «малоросійська», інтелігенція в особах М. Грушевського та В. Винниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією: «Українська інтелігенція перебувала в наркотичному полоні «передової російської культури». І раз у раз «заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної проросійської демагогії». «Кімнатний теоретик» М. Грушевський «не мав наміру одривати Україну од Росії, а Винниченко виступав проти творення українського війська»668. Діячі Центральної Ради гальмували революцію від самого її початку. «Народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії.
