І це сказано Генеральним Писарем Центральної Ради, який краще за інших знав, скільки зусиль довелось докласти Центральній Раді, щоб залагодити конфлікт, що не давав їй спокою більше місяця, а всіх киян тримав протягом кількох днів в стані тривоги і переляку. Суб’єктивне прагнення будь-що видати солдатський виступ за третьорядну подію, над якою не варто серйозно задумуватись, лише зайвий раз доводить небажання розібратися в його суті, осторогу відкрити такі потаємні сторінки історії, яких би не дуже хотілось широко оприлюднити.
Очевидно, найповніші (і найвагоміші за оцінками) спогади про полуботківський рух залишив М. Грушевський. Його мемуарам взагалі властива пильна увага до проблем національно-військового будівництва, нереалізованість яких стала чи не найголовнішою причиною краху Центральної Ради. Повстання полуботківців М. Грушевський з високим професійним хистом вписує в тогочасні загальнополітичні тенденції, а рух полуботківців не зводить лише до подій першої декади липня 1917 р. Він вважає його апогеєм тенденції, уособлюваної в діяльності Українського військового клубу ім. П. Полуботка в Києві.
Тому й термін «полуботківці» він вживає уже для березня — травня 1917 р. і поширює його потім на солдатів-грушківців150.
Водночас М. Грушевський чесно визнає, що й для нього у рухові полуботківців залишилось дуже багато незрозумілого. Він робить досить серйозне застереження, до якого, практично, не прислухались дослідники: «Ворожими українству кругами навалено було на сей полуботківський виступ стільки різних вигадок на мотив їх хуліганства, грабіжництва і под. (почасти спростованих, почасти неспростованих, але також більш, ніж сумнівних), що не легко визнати в тім, наскільки організований був сей виступ. Політичний його характер не підлягає сумніву — але цілі його зістаються неясні»151.
З цілком поважних причин із суровою обережністю, стриманістю, критичністю варто ставитись до висвітлення перебігу подій у тогочасній пресі. Мова не лише про очевидні фактичні неточності, що потрапили за складних обставин на сторінки газет, але й про ту атмосферу загального сум’яття, буквально шоку, в якій опинилась суспільна думка киян — виступ полуботківців проходив на фоні петроградської кризи, що потрясла країну, а також ганебного провалу наступу російської армії на Південно-Західному фронті, тяжкого відступу з ряду пунктів України. Судячи з усього, домінуючим у настроях репортерів був подвійний переляк, який не дозволяв об’єктивно, безпристрасно подавати, інформацію, що надходила, чи ж то зі значними труднощами добувалась. Уривчастість одержуваних даних, а також їх суперечливість, нашаровуючись, створювали сприятливий ґрунт для фантазій, вигадок: навіть у тих, хто від природи був і не вельми схильний до цього.
Не позбавлена тенденційності і єдина архівна справа з матеріалами комісії Київської військової округи, створеної спеціально для з’ясування обставин липневого виступу полуботківців, (вона зберігається в Центральному державному військово-історичному архіві колишнього СРСР (ЦДВІА), ф. 1759, оп. 4, спр. 1688). Є чимало підстав вважати, що комісію цікавило не стільки з’ясування істини, скільки бажання добути максимум даних, які б скомпрометували солдатів і водночас допомогли б вигородити військові влади, певні політичні сили.
Як не прикро, але й у фондах Центральної Ради (ф. 1115) і Генерального Секретаріату Центральної Ради (ф. 1063) (Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України) саме за другу половину червня — початок липня 1917 р. відсутні протоколи засідань. І реконструювати позицію Ради, яка так багато значила в ході подій, доводиться лише за газетними викладами протоколів засідань, скупими згадками про них. Виняток — хіба що протоколи у газеті «Вісті з Української Центральної Ради».
Проте, попри всі складності, спроби розібратися в перебігу липневої кризи в Києві не полишали істориків і певний доробок тут все-таки є. Уже в 20-і роки в хронікальній праці «1917 год на Киевщине» були відтворені окремі факти дій повсталих, передано зміст документів політичних сил щодо полуботківців, зокрема більшовиків152. Обмежені сюжети про липневі події було включено в той період і дещо пізніше також до публікацій про військово-бойову роботу, збройні сили України революційної доби153. Фрагментарні дані, точніше, досить скупі згадки наводились і в деяких матеріалах, що з’являлись на сторінках спеціальних воєнно-історичних збірників, журналів, таких як «За державність. Матеріали до історії війська українського» (Каліш, 1929–1936), «Літопис Червоної Калини» (Львів, 1929–1939), «Табор» (воєнно-літературний журнал. Варшава, 1927–1937). Дні повстання полуботківців постійно відзначалися і в «Календарі Червоної Калини»154. Та, мабуть, найповніша і найзмістовніша інформація була зібрана і систематизована Д. Дорошенком155, хоча треба зауважити, що автор переплутав у багатьох випадках новий і старий стилі, що призвело до зміщення подій, прикрих деформацій у викладі матеріалу. Надзвичайно великий інтерес становить фундаментальна праця П. Мілюкова. Її унікальність полягає в тому, що автору пощастило аналізувати документ, якого більше ніхто з дослідників не тримав у руках — план дій повстанців. Що ж до концепції, то її визначили великодержавницькі, антибільшовицькі погляди автора156.
З часом в зарубіжній історіографії інтерес до питання про полуботківців згас, а у вітчизняній його наважувались порушувати лише окремі дослідники, щоправда, трактуючи залучені до обігу документи, факти здебільшого однобічно, безпосередньо пов’язуючи виступ солдатів, хід повстання з провокаційною діяльністю, дворушництвом Центральної Ради157.
Водночас, в узагальнюючих, підсумкових працях, що вважались як би офіціозними (нариси історії Компартії України, багатотомна історія України, хроніка «Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине» (К., 1977), енциклопедичний довідник «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (К., 1987), «незручний» епізод з полуботківцями старанно замовчувався.
Об’єктивна потреба в неупередженому дослідженні історії боротьби українського народу за свою державність, за власні збройні сили відразу виявила суттєву прогалину у знаннях про одну з відповідальних і драматичних сторінок цього складного, суперечливого процесу158. Для з’ясування проблеми в цілому дослідники мають відповісти передусім на такі питання:
В якій мірі співвідносяться, перебувають у взаємозв’язку проблеми державотворення, українізації армії з тим, що сталося на вулицях Києва 4–5 липня 1917 р.? Яким виявилось співвідношення стихійного фактора зі свідомими діями політичних сил? Чи змогли вони вплинути на підготовку вибуху, на його приборкання? Чи були причетні до цього більшовики? Яку роль відіграли самостійницькі ідеї, позиція членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, очолюваного М. Міхновським, на розвиток подій? Чи був у повсталих вироблений план дій? Хто його автор? Як він створювався? Якою була реакція на виступ полуботківців Центральної Ради? Якою мірою виявились втягнутими у події вояки Першого українського козачого запасного полку ім. Б. Хмельницького та їх командування? Чи існував прямий, організаційний зв’язок між повстанням у Києві і липневими подіями в Петрограді, чи ж то був лише випадковий збіг у часі? Як вплинув виступ полуботківців, його придушення на подальший перебіг подій у Києві, на політичну ситуацію? Якою, відповідно, може бути, з огляду на всі попередні питання, загальна, підсумкова оцінка солдатського виступу?
