В аналізованій книжці сюжет, що його торкається критик, завершується так: «Багато з чим у наведених констатаціях, безперечно, варто погодитись. Вони безспірні. Однак навряд чи виправдано обмежуватися сказаним, тим більше видавати їх за істину в останній інстанції.

Заглиблення в проблему вимагає з’ясування значної низки питань, відповіді на які здатні істотно доповнити, здавалось би, очевидні висновки, скоригувати достатньо поширені уяви, почасти й спростувати їх. Якщо спеціяльно поставити питання кардинально огрублено — що особливо «не подобається» критикам у діяльності В. Винниченка, гнівно й лайливо засуджується ними, виявиться, що це, передусім, наступні наріжні моменти, висхідні позиції.

—

Народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція у напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади.

—

Тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспільних суперечностей, неувага до реформістських, еволюційних можливостей суспільного поступу, посилений акцент на соціяльних аспектах життя і розвитку нації.

—

Федералістські погляди і практика, зокрема, неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Однак у всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність, нехтування одним із основоположних дослідницьких принципів — історизму, розумування «заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон’юнктурі, наперед заданій схемі, що, зрештою, є зрадою другого основоположного дослідницького принципу — наукової об’єктивности».

І на довершення сказаного — висновки з урахуванням усім добре відомих фактів політичної біографії Володимира Винниченка та зазначених констатацій: «— Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

—

Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу.

—

Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціяльного і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів.

—

Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

—

Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть, найслабше місце В.Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасштабному, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі».

Здається, ці слова не виглядають недостатньо продуманими й виваженими, якщо тільки не видирати їх із загального контексту книжки й не препарувати свавільно. Але для Юрія Шаповала така метода — це не окремий, прикрий виняток, а правило, «норма». Аби не марнословити, досить поглянути буквально на наступний абзац його критичного виступу. Тут уже з тексту книжки вирвано фразу: «Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства», яку супроводжують емоційні та малозрозумілі запитання: «Для кого все це написано і кого це має ввести в оману? Якщо створюються такі міти, від яких тхне духом донцовських апокрифів, то яка мета такого новітнього міфотворення?»

Нічого робити — треба знову звертатися до необчикриженого сюжету. Курсивом виділено фразу, яку вирвав Юрій Шаповал: «Один із найяскравіших ідеологів соціяльного і національного визволення, він [В.Винниченко] дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В. Винниченко був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очолив її виконавчий орган — Генеральний Секретаріят. Він був не просто причетним до висхідних, визначальних, справді доленосних і, розуміється, найважчих, найвідповідальніших кроків великого європейського народу назустріч торжеству історичної справедливості. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Йдеться про перші три Універсали Центральної Ради. Зокрема, третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Подібні документи, такі акції — це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. А ім’я діяча, з яким вони пов’язані, навічно стає національним символом, а то й перетворюється на священне…

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна достатньо переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний і прогресивний шлях. Демократична («народоправча») республіка (а саме такою за задумом і сутністю й була УНР) і донині залишається ідеалом, оптимальним варіянтом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють усі передові соціюми, разом із ним — український народ».

Хотілося би, своєю чергою, запитати: в чому тут невідповідність істині, фактам, документам? Хіба не Володимир Винниченко очолював ті органи Української революції, що здійснювали реальні кроки з відродження державности? Хіба не рукою Винниченка написано перші три Універсали, кваліфіковані в книжці як віхи національного поступу, що й спричинило незрозумілу роздратованість і присуд: «мітотворення»? Запитання, звісно, риторичні. А ось над питанням, чим і від чого «тхне» Шаповалу, мабуть, варто було би подумати додатково і, якщо вже без того ніяк не обійтися, пошукати іншого адресата звинувачень.

Критика чомусь особливо обурило моє відверте зізнання, та ще й на початку книжки, в тому, що маю певні підстави й надії зарахувати себе до шанувальників непересічної особистості й різнобічних талантів Винниченка. Для будьякого наукового історичного видання бодай короткий сюжет із принциповою фаховою історіографічною оцінкою стану розробки проблеми, визначенням позиції, методологічних засад, яких дотримується автор, давно стали традиційними. Такий елемент видавався тим більше виправданим у праці «Три Голгофи…», бо це вже третя за порівняно короткий відтинок часу про видатного українського діяча — крім згаданої в рецензії монографії, підготовленої разом зі Станіславом Кульчицьким, того ж таки 2005 року побачило світ і дослідження «Володимир Винниченко: на перехресті соціяльних і національних прагнень». Цьому передувало тривале й ретельне, за потреби — порівняльне вивчення документів власне про Володимира Винниченка, про багатьох його сучасників із різних політичних таборів. Не одне десятиліття тривало дослідження епохи, зокрема революційного зламу 1917–1920 років, засвоєння набутків і колег-істориків, і представників інших галузей знання, у тому числі й літературознавців, письменників, художників, філософів. А відтак сформувалося цілком ясне та чітке уявлення, що автор хоче донести до читачів на основі достатньо ґрунтовного опанування предмета дослідження. До речі, хоча й не без загрози накликати на себе додаткову біду, варто зауважити чи, точніше, припустити, що, крім вступу і висновків, решти підрозділів «Трьох Голгоф…», тобто основного змісту книжки, Юрій Шаповал не читав. Таке враження виникає не лише тому, що на них не робиться посилань, не згадується сюжетів, положень. Просто за аналогією до того, яку методу вподобав і демонструє рецензент, він не менш емоційно мав би зреагувати ще на чималу кількість конкретних фактів, їх оцінку, узагальнення.

Втім, можна було би чекати й іншої реакції, зокрема при уважному, неупередженому аналізі архівних документів у додатках. Вони допомогли би зрозуміти Володимира Винниченка як політика-реаліста, якому талант, і політична інтуїція дозволили набагато раніше за інших точно передбачити детермінованість соціялістично-федералістичної перспективи України й одному з перших розгорнути глибоко патріотичну, настільки ж самовіддану боротьбу за «українськість» України. Це ж один зі стрижнів об’єктивної історичної генези українства на цілу історичну добу!… А тут знову заяложені тези про те, начебто в 1920 р. Винниченко «принизливо «романсував» із більшовиками, виторговуючи для себе гарантії та пільги, яких для нього, «українського націоналіста», просто бути не могло».