Однак досить швидко з’ясувалось, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, новобранці дедалі активніше відмовлялись виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих з Чернігова потрапило 62 злочинці-каторжники, 20 колишніх жандармів і один околоточний наглядач165. Частина новобранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів відмовитись від’їжджати на позиції, а залишитись в Києві, «щоб тут захищати свободу України». «Фронт наш в Києві,— говорили ці агітатора, — ми повинні тут захищатись»166.
Мабуть, варто взяти до уваги і досить цікаві свідчення командуючого Київським військовим округом полковника К. Оберучева, який згодом писав: «В той час, коли робились героїчні зусилля для того, щоб зламати ворога (червневий наступ)… я не міг послати жодного солдата на поповнення діючої армії… Ледве-но я посилав в будь-який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в полку, що до того часу жив мирним життям і не думав про українізацію, скликався мітинг, піднімався український жовто-блакитний прапор і лунав заклик «Підемо під українським прапором!» І затим — ні з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються ні під червоним, ні під жовто-блакитним прапором». І в такій ситуації знайти більш-менш прийнятний вихід було дуже непросто. «Само по собі зрозуміло, — зазначає далі К. Оберучев, — що можна було силою змусити виконувати свої розпорядження. І сила така в руках у мене була». Але «виступаючи силою проти ослушників, що діяли під прапором українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами, а борешся проти національної свободи і самовизначення народностей»167.
Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами А. Денікін повністю поділяв такі оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу ініціаторів українізації армії, УГВК, персонально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, ухиляння від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту168.
Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з ними певною мірою і не погодитись. Це підтвердив і розвиток подій, настрої солдатів у Грушках. Вони серйозно коливались. Нерішучість виявили і УГВК та Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили в надзвичайно складну ситуацію.
До Києва вже прибували делегати Другого Всеукраїнського військового з’їзду, коли надійшло повідомлення про рішення військового міністра Тимчасового уряду О. Керченського заборонити його проведення. Солдати-українці, зібрані в Грушках, скористались, за зізнанням С. Петлюри, сприятливим приводом — необхідністю захисту з’їзду, хоч їх ніхто про це й не просив, для того, щоб надалі залишитись в Києві. Нехтуючи погрозами О. Керенського, цілком можливими репресіями, Центральна Рада зважилась на проведення військового з’їзду. Очевидно, за іншого рішення з’їзд все одно відбувся б, відбувся самочинно, але вже, мабуть, без участі Української Ради. Це досить переконливо довело проведене 4 червня в Троїцькому народному домі віче за участю делегатів Другого Всеукраїнського військового з’їзду. Його завершення разом з парадом богданівців було перенесено на Софійську площу. В офіційному повідомленні відзначалось: «…Всі промовці погоджувались на тому, що на заборону з’їзду зважати нічого, бо тепер минули ті часи, коли для з’їздів питали дозволу.
Погоджувались промовці також і в тому, що українському народові нема чого більше оглядатися на правительство російське, а треба взятися негайно самим кувати свою долю. Незгода була тільки в тому, чи іти Україні шляхом автономії, чи негайно оповіщати державну незалежність, на чому настоювали деякі промовці, члени «Союзу української державності»169.
На заклик одного з промовців солдати-делегати присягнули не повертатися до своїх військових частин, не вирішивши питання про автономію України170. Тональність з’їзду виявилась явно радикальнішою за ту, що мала місце на попередньому, місяць тому. Протягом шести днів (5–10 червня) йшли дуже бурхливі засідання, на яких емоції сягали через край. Відкинувши рішення О. Керенського як «незаконне», з’їзд рішуче засудив позицію Тимчасового уряду, зажадав відміни його ухвали щодо домагань українців, а Центральній Раді дав настанову: «В цій справі до уряду більше не звертатись і негайно приступити до твердої організації краю…»171.
У власне військових питаннях з’їзд засудив позицію командування щодо українізації армії, зажадав від вищого військового начальства затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено 10 особами) як «українську військову інституцію», ухвалив обов’язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії172.
Однак більша, ніж до суто військових, увага солдатів-українців була прикута до загальнополітичних питань. Ще перший військовий з’їзд зажадав від Центральної Ради твердіших, рішучіших кроків у справі самовизначення України. Під час роботи другого з’їзду керівництво Ради докладало останніх відчайдушних зусиль, щоб домогтись у Тимчасового уряду обіцянки надати Україні автономію (всі попередні зусилля, як відомо, закінчились безрезультатно). Делегати ж військового з’їзду у численних виступах відмовлялись залишити Київ, не дочекавшись цілком певних рішень, і обіцяли боротись за них найрішучішими засобами. Подальше зволікання погрожувало стихійним вибухом з непередбачуваними наслідками. За цих умов 10 червня 1917 р. Центральна Рада оголосила на військовому з’їзді свій 1-ий Універсал.
Універсал був з піднесенням зустрінутий в широких колах українства, явно додав авторитету Центральній Раді. Дещо впевненіше став почувати себе і УГВК. Після завершення з’їзду останній змушений був повернутись до вирішення долі новобранців у Грушках.
На той час готувався наступ на Південно-Західному фронті, і від того, як вчинять солдати: поїдуть на позиції, що стане своєрідною демонстрацією підтримки Тимчасового уряду, чи відмовляться залишити Київ, що може бути використано як привід для санкцій з боку уряду і проти Центральної Ради, і проти УГВК, багато в чому залежала і доля керівників українського визвольного руху. Генеральний військовий комітет настільки поринув у розв’язання проблеми з грушківцями, що перебрав на себе і всю відповідальність за подальше існування цього солдатського гурту. Представники грушківців 19 червня 1917 р. звернулись до Українського Генерального військового комітету з вимогами:
«1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком ім. гетьмана Полуботка;
2) признати виборну нашу старшину;
3) просимо порад і літератури;
4) вимагаємо зброї, одежі, їжі»173.
Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти з принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх з об’єктивних причин. Він призначив певний строк (яким він був, встановити так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так важливо, але ясно, що було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправитись на фронт, «в іншому випадку Генеральний комітет буде вважати їх не українцями і зречеться їх»174.
