Здоровань на ім’я Грім, спотикаючись, приєднався до них.

— Що там таке? — спитав Звіробій.

— Нічого особливого, пане! — відповів Грім. — Тільки тут на долівці валяється дохлий кріль, то я на мить його злякався.

Звіробій метнувся туди. Біля купи землі, трохи присипане краєм обвалу, лежало нерухоме тіло невеличкого кроля. Звіробій понюхав його, торкнув носом.

— Він тільки-но помер. Ще й не задубів… Та облишмо його. Нам треба знайти ворога!

Нюхаючи повітря, Звіробій рушив попід стіною. Він минув засипані землею отвори двох тунелів і зупинився перед тією частиною зали, що ховалась за товстими коренями. Так, це була дуже велика зала — більша за лігво Ради в Ефрафі! Оскільки ніхто на них не нападав, треба було самому використати перевагу, яку давав такий простір. Він швидко вернувся до отвору прокопаного щойно тунелю. Ставши на задні лапи, передніми дістав до краю діри.

— Жовтоцвіте! — гукнув він.

— Так, пане! — озвався офіцер.

— Стрибай сюди! І прихопи ще чотирьох! Стрибай у цей бік, — Звіробій трохи відступив, — бо тут дохлий кріль, хтось із їхніх!

Він досі щомиті сподівався нападу, але довкола панувала тиша. Все прислухався, принюхувався, поки п’ятеро кролів один по одному падали до зали. Тоді повів Жовтоцвіта до східної стіни.

— Якомога швидше відкрийте ці тунелі! — наказав він. — Двох пошли розвідати, що там, за корінням дерев. Якщо на них нападуть, зразу ж кидайся їм на допомогу!

— Знаєте, пане, ось ця сторона якась дуже дивна! — сказав Вербена, поки Жовтоцвіт віддавав розпорядження своїм солдатам. — Тут тверда, неторкана земля, але у двох місцях вона м’якша! Певне, в цій стіні були проходи, а потім їх засипали землею.

Звіробій з Вербеною обережно пішли попід південною стіною, шкрябаючи то тут, то там кігтями й наслухаючи.

— Твоя правда, — сказав Звіробій. — А чуєш їхню шамотню?

— Так, пане, якраз ось тут!

— Ми розгребемо цю купу м’якої землі! — сказав Звіробій. — Двох солдатів сюди! Якщо Тлайлі засів з того боку, то скоро він накинеться на них. А нам тільки того й треба: виманити його!

Задовго до того, як обвалився дах Сотів, Кучма зрозумів, що ефрафанці не забаряться знайти свіжозведені стіни й почнуть рити в котромусь місці прохід. Так, це не забере багато часу! І тоді йому, Кучмі, доведеться битись — чи не з самим Звіробоєм? А в близькому бою генерал не промине нагоди використати свою величезну, як на кроля, вагу. Тоді Кучмі доведеться сутужно! Як би його заскочити Звіробоя зненацька, щоб він перший дістав рану? Він покликав Падуба на пораду.

— Все лихо в тім, що ця колонія будувалась без розрахунку на те, що її колись доведеться обороняти, — сказав Падуб. — Саме для цього призначався в нашій колишній колонії Плаский Хід. Він був так зроблений, що при потребі ми могли пройти попід ворогом і вийти в такому місці, де він нас не сподівався.

— Саме це мені й треба! — вигукнув Кучма! — Ніхто з них цього й не помітить — тут стільки нарито-насипано свіжої землі! Звісно, це ризиковано, але краще зробити так, аніж стати відкрито супроти велетня Звіробоя.

— А що коли вони прокопаються десь-інде? — спитав Падуб.

— Ти постарайся зробити так, щоб вони вдерлись саме в цей хід! — порадив Кучма. — Коли вони зашкрябають із того боку, зчини шум тут, де я заляжу, — пошкребись чи ще щось таке! Аби тільки вони зацікавились. Ану, допоможи мені рити виямку! А ти, Срібний, виведи всіх із Сотів у спальні лігва й замуруй стіну за собою!

— Кучмо, я ніяк не можу розбудити П’ятого! — подав голос Чашечка. — Він так і лежить посеред Сотів! Що робити?

— Шкода бідолаху, але доведеться його залишити! — відповів Кучма.

— Ох, Кучмо! — заблагав Чашечка. — Дозволь мені ще трохи побути біля П’ятого! Вам я не потрібен, а тут я, може, й добуджуся…

— Глао-роо! — якомога лагідніше сказав Падуб. — Якщо до того, поки все це скінчиться, ми втратимо самого тільки П’ятого, значить, сам пан Фрітх битиметься на нашому боці! Ні, друже, хоч як нам жаль, але більше ні слова! Ти нам потрібен, нам потрібні всі до одного! Срібний, подбай, щоб Чашечка вернувся сюди разом з усіма!

Коли Звіробій, пробивши стелю, впав у Соти, Кучма вже лежав під тонким шаром землі по той бік новозведеної південної стіни, недалеко від лігва, де була Конюшина з кроленятами.

* * *

Грім ухопив зубами шмат перегризеного кореня й витяг його. Враз обвалилось чимало землі, і в тому місці, де він копав, одкрилась дірка. Тепер тут лежала купа пухкого грунту, яка наполовину заповнювала прохід. Звіробій, що досі спокійно дожидався, вчув нюхом і слухом: по той бік стіни кублиться дуже багато кролів. Він сподівався, що зараз вороги вискочать на відкрите місце й кинуться на нього. Але там ніхто й не думав зближуватись.

Коли доходило до бою, Звіробій не любив віддаватися обережним розрахункам. Звіробоєві ніколи не доводилось думати про число ворогів. З досвіду всіх своїх боїв він узяв переконання, що є охочі битися, і ті, хто битися не хоче, але розуміє, що цього не уникнути. Хіба раз йому доводилося битись самому проти грайра й кінець кінцем нав’язувати свою волю юрбам інших кролів? Йому й на думку не спало (а якби спало, то він би зараз же ту думку викинув із голови), що більшість його солдатів досі знаходиться нагорі, а тих, хто коло нього, куди менше, ніж оборонців колонії, та що, поки Жовтоцвіт не відкопає двох ходів, йому не вибратися звідсіля, якщо приведеться! Кролі-воїни не звертають уваги на такі дрібниці! Лютість і натиск — ось що головне! Звіробій знав одне: ті, за стіною, трусяться перед ним, а це ж і є його величезна перевага!

— Жовтоцвіте! — гукнув він. — Як тільки відкопаєш ті ходи, скажи Горицвітові, хай веде всіх сюди, вниз!

— Звіробій почекав іще, поки вернулись ті двоє солдатів, що обстежували північний, схований за коренями куток зали.

— А тепер — за мною! — скомандував він. — Ми розправимося з ними швидше, ніж спустяться Горицвітові кролі! — I подерся на купу обваленої землі, протискаючись у вузький хід. Тил його прикривав Вербена. У пітьмі він чув, як шарудять, шепочуться попереду кролі й кролиці. Просто перед генералом сиділо двоє ворогів, та коли він проорав свій шлях ближче до них, ті двоє відскочили назад. Він рвонувся вперед і раптом відчув, що земля провалюється в нього під ногами. А з-під того грунту прямо перед ним зненацька підвівся якийсь кріль і вгородив зуби в його ліве плече.

Чи не всі свої бої Звіробій виграв завдяки своїй незвичайній вазі. Жоден кріль не міг протистояти йому, а вже як опинявся під ним, то більше й не підводився. І зараз він хотів навалитись на супротивника, але задні лапи ніяк не знаходили опори в пухкій, піддатливій землі. Генерал позадкував і збагнув, що супротивник таївся в невеликій, завбільши з його тіло, траншеї, виритій в долівці. Він ударив правою передньою і відчув, як його кігті глибоко дряпонули по спині й стегні ворога. А той, все не випускаючи Звіробоєвого плеча, несподівано випростався, щосили відштовхнувшись задніми лапами від долівки. Звіробій, стоячи тільки на задніх, перекинувся на спину, на пухку землю. Впавши, ударив задніми, але ворог устиг випустити його плече й відскочити назад.

Звіробій підвівся. Він відчував, як кров цебенить по його лівій передній нозі. Через пошкоджений м’яз він не міг спертися на ту лапу, але ж і його кігті були у ворожій крові.

— Якось ви сказали мені, генерале, щоб я вас подивував. Сподіваюсь, це у мене вийшло! — заговорив невідомий супротивник.

— Якось я був сказав, що вб’ю тебе власними лапами! — прогарчав Звіробій. — Тут тебе вже не виручить білий птах, Тлайлі!

І знов посунув уперед.

Кучма навмисне затіяв пересварку — хотів роздратувати Звіробоя. Та скоро збагнув: генерал надто хитрий, його не спровокуєш на безтямну лють. Швидко оцінивши становище, генерал припав до долівки й повільно поповз до Кучми. Тепер він хотів дістати ворога пазурами. Кучма позадкував, але тієї миті завважив, що рухається той якось нерівно. «Та він тягне ліву передню лапу! — подумалось Кучмі. — Нею він навряд чи вдарить!» І, лишивши свій правий бік неприкритим, він націлив удар у Звіробоїв лівий бік.