«Як ти гадаєш: нащо він це робить?» — спитав Трусь-трусь. «Мабуть, він хоче, щоб за ніч із капусти вийшов мороз», — відповів Ель-аграйра. «Правда, капуста буде ще смачніша, коли з неї вийде мороз? — спитав Трусь-трусь. — Хотів би я покуштувати такої капустиці! Та дарма. Зайдімо з цього краю, поки Раусбі далеко!»
Та не встигли кролі гризнути хоч один капустяний листочок, як Раусбі вчув їх і з гавкотом кинувся на другий кінець города. Вони ледве встигли врятувати свої кожушки.
«Бр-р-рудні твар-р-рючки! — лаявся вслід їм пес. — Як-як-як ви посміли поткнути на гор-гор-гор-р-род свої р-р-рила? Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!»
«Нікчемний негідник! — вигукнув Ель-аграйра, коли вони, облизня спіймавши, трюхикали до своїх нір. — Як він мені обрид! Не знаю ще, як це у нас вийде, але — присягаюся Фрітхом та Інле! — не встигне розтанути цей сніг, як ми поїмо всю їхню капусту, ще й того Раусбі вберемо в дурні!» — «Чи не надто сильно сказано, володарю? — зауважив Трусь-трусь. — Після стількох славних діл жаль буде, коли ти проміняєш свою голову на головку капусти!» — «Я просто не пропущу своєї нагоди!» — відповів на те Ель-аграйра.
Наступного дня Трусь-трусь нюшкував край дороги, коли це мимо промчав грудуділь. У грудуділя ззаду були двері, й ті двері розчинились. Всередині в грудуділі лежали якісь мішечки (такі мішечки люди часто лишають на полях), і один мішечок випав на дорогу. Сподіваючись, що там щось їстівне, Трусь-трусь підбіг і понюхав, але розчарувався: в мішечку було якесь м’ясо! Прийшовши додому, він розказав про цю пригоду Ель-аграйрі.
«М’ясо? — перепитав Ель-аграйра. — І воно ще там лежить?» — «Звідкіля мені знати? — здивувався Трусь-трусь. — Та й нащо воно тобі? Гидотна!» — «Мерщій веди мене туди!» — звелів Ель-аграйра.
Коли кролі прибігли на дорогу, мішечок із м’ясом усе ще лежав на місці. Ель-аграйра перетяг його в канаву й там зарив.
«Але яка з нього буде там користь, володарю?» — не вгавав Трусь-трусь. «Я ще не знаю, — відказав Ель-аграйра, — але якась користь та буде, якщо пацюки не доберуться! Ходімо додому, бо вже сутеніє!»
Дорогою вони натрапили на стару чорну покришку для коліс грудуділя, яку люди викинули в канаву. Якщо ви бачили ці речі, то знаєте, що ті покришки схожі на величезні чорні гриби: вони такі гладенькі, тверді й пружні, відворотно тхнуть і їсти їх не можна.
«Знаєш, нам треба відгризти чималий шмат від цієї речі! — зараз же заявив Ель-аграйра. — Це мені потрібне!»
Трусь-трусь подумав, чи не схибнувся його володар, але змовчав. Та річ була добряче потерта ще й підгнила, тож скоро вони відгризли шмат завбільшки з кролячу голову. Смак тієї штуки був жахливий, але Ель-аграйра дбайливо, мов щось хороше, доніс її до нори. Цілий вечір він одгризав від шматка маленькі шматочки, і після ранкового сильфлаю робив те саме до ні-Фрітха. А тоді розбудив Трусь-труся, покликав його на світло й показав те, що лишилося від шматка покришки.
«На що це схоже? — спитав він. — Я не про запах — про вигляд!» Трусь-трусь подивився та й каже: «Це дуже схоже на чорний собачий ніс, тільки сухий!» — «Чудово!» — мовив Ель-аграйра й ліг спати. Але тієї самої ночі, після фу-Інле, коли всі кролі спали собі в теплих норах, Ель-аграйра знов розбудив Трусь-труся й звелів іти за ним. Сам він ніс в зубах вигризеного з покришки чорного носа й тицяв ним у всяку гидь, яка тільки траплялася їм дорогою.
Зрештою, від Ель-аграйри почало так тхнути, що Трусь-трусь намагався триматися від нього чимдалі. Але Ель-аграйра старався не дихати й таки доніс того носа до канави, де було зарите м’ясо.
«Ану, вирий його! — наказав Ель-аграйра. — Та хутчій!»
Папір від м’яса відпав, але шматки яловичини трималися при купі, зв’язані чимсь таким, наче вусики хмелю. Ель-аграйра звелів бідному Трусь-трусеві тягти те м’ясо до самого кінця городу. Тяжка то була робота, і Трусь— трусь радо кинув бридку ношу, коли дійшов до городу.
«А тепер, — сказав Ель-аграйра, — ходім до будинку!»
Опинившись біля будинку, вони зрозуміли, що господар десь пішов. Вікна не світились, а біля хвіртки ще тримався дух білої палички. Перед будинком був квітник, відгороджений від задвірка й від городу високим дощаним парканом. По той бік паркану були задвіркові двері, що вели на кухню.
Ель-аграйра і Трусь-трусь тихенько пройшли через квітник і зазирнули в дірку в паркані. Раусбі-Вуф не спав. Трусячись від холоду, він сидів на доріжці так близько від них, що видно було, як блищать проти місяця його очі. Кухонні двері були замкнені, але в стіні над водостоком видніла дірка. Підлога в кухні була викладена цеглою, і господар мив її водою, а воду віником, вимітав у ту дірку. Тієї ночі дірку було заткнуто старою ганчіркою, щоб не вистуджувалось приміщення.
Посидівши хвилинку, Ель-аграйра тихо прошепотів:
«Раусбі-Вуфе! О Раусбі-Вуфе!»
Раусбі встав і, наїжившись, роззирнувся.
«Хто там? — спитав він. — Хто це?»
«О Раусбі-Вуфе! — шепотів далі Ель-аграйра в щілину. — О щасливий, благословенний Раусбі-Вуфе! Твоя винагорода чекає на тебе! Я принесла тобі щонайкращу звістку!»
«Що це? Хто це? — озвався Раусбі. — Ніяких мені хитрощів!»
«Хитрощів, Раусбі-Вуфе? — перепитав Ель-аграйра. — Ах, ти ж іще не знаєш мене! Та й звідки тобі мене знати? Слухай, вірний, талановитий пацюколове! Я — фея Песя-Феся, посланниця великого собачого духа Сходу, королеви Собадзюри! Далеко-далеко на сході височить її палац. Ах, Раусбі-Вуфе, коли б ти хоч краєчком ока побачив наше чарівне королівство, ти спізнав би справжні чудеса! Скрізь по Собадзюриному королівству лежать розкидані купи першосортного падла! А гною скільки там, гною! О, як радісно гасав би ти там, нюхаючи все довкола!»
Раусбі-Вуф усе розглядався на всі боки, все ще був сповнений підозрінь.
«Твоя слава найкращого пацюколова на світі дійшла до вух її королівської величності! — провадив Ель-аграйра. — Ми всі знаємо і шануємо тебе! Ось чому я і прийшла сюди. Але ж, о бідолашний, спантеличений песику! Ти не знаєш мене, тому й дивуєшся. Підійди ближче, Раусбі-Вуфе! Підійди та й познайомся зі мною ближче!»
Раусбі-Вуф підійшов до паркану, а Ель-аграйра просунув у щілину того чорного гумового носа й почав ним туди-сюди поводити. Раусбі став, принюхався.
«О благородний пацюколове! — шепотів Ель-аграйра. — Це я, фея Песя-Феся, послана вшанувати тебе за твої заслуги!»
Нарешті пахощі, які поширювалися від гумового носа, справили на пса належне враження. Він забігав, затанцював по доріжці.
«Ах, феє Песя-Феся! — вигукнув Раусбі-Вуф, спливаючи слиною. — Ах, який від вас іде аристократичний запах! Невже й справді я вчуваю аромат дохлого кота? Ще й з ніжним відтінком, якого йому надає душок тухлого верблюда! О ця розкіш палючого Сходу!»
— А що воно таке, той верблюд? — поцікавився Кучма.
— Не знаю, — признався Кульбаба. — Але оповідач, від якого я чув цю історію, називав верблюда, тож я гадаю, що це якась нетутешня тварина.
«О щасливий, благословенний песику! — вів далі Ель-аграйра. — Сповіщаю тобі, що сама королева Собадзюра всемилостиво виявила бажання вшанувати тебе аудієнцією! Але не зараз, Раусбі-Вуфе, не зараз! Спочатку ти повинен довести, що гідний такої честі! І я повинна випробувати тебе! Тож слухай, Раусбі-Вуфе! У найдальшому кутку городу лежить купа м’яса, справжньої яловичини! Ми, собачі феї, приносимо цілком земні дари таким благородним, хоробрим тваринам, як ти! Іди ж, знайди ж і покуштуй того м’яса! Довірся мені — я постережу замість тебе дім і город, поки ти повернешся! Таке буде випробування твоїй вірності!»
Раусбі-Вуф був страшенно голодний, холод йому добирався в шлунок, у самі печінки, але він вагався, адже господар звелів йому стерегти дім і город!
«Ну гаразд! — мовив Ель-аграйра. — Дарма! Я рушаю далі. В сусідньому селі живе такий пес…» — «Ні, ні! — заволав Раусбі-Вуф. — Не йди геть, о феє Песя-Феся! Я вірю тобі! Тільки постережи замість мене, не підведи! А я вже біжу!» — «Не бійся, благородний хорте! — запевнив його Ель-аграйра. — Вір моїм словам і слову королеви Собадзюри!»
