Так, перепони, про які він довідався, просто приголомшували. Сам, та ще з Кегааровою допомогою, він міг утекти будь-якої хвилини. Але як вивести з колонії гурт кролиць — хай навіть знайдуться бажаючі ризикнути втекти? Якщо під час сильфлаю він скомандує всім вартовим спуститися під землю, то Кервель умить це помітить і вживе заходів. Отже, єдина можливість — улаштувати втечу вдень? Дочекатися, поки Кервель засне, й наказати вартовому біля однієї з нір залишити пост? Начебто бездоганний план… «А як же бути з Чорнобілем? — подумав він раптом. — Удень його тримають під вартою в якійсь норі, але в якій — ніхто не знає! Ніхто нічого не знає в Ефрафі, а якщо хто й знає, то не скаже! То що ж: залишити Чорнобіля?»

— Ні, нізащо, хай мене чорти розірвуть, якщо я його покину! — пробурмотів Кучма сам до себе. — Ожина за таке обізвав би мене дурнем. Але ж Ожини тут немає, і все це мушу владнати я сам! А що коли через цього Чорнобіля провалиться вся справа? О Фрітх у коморі! От так крутиголовка!

І він думав, думав, аж поки збагнув, що думки його йдуть по колу. Трохи згодом заснув. Коли прокинувся, зрозумів, що надворі світить місяць, там гарно й тихо. Йому спало на думку, що можна приступитися до справи з іншого боку, — спочатку вмовити кількох кролиць приєднатися до нього, а вже тоді й виробити план утечі, можливо, з їхньою допомогою.

Він пішов углиб тунелем, аж поки наштовхнувся на молодого кроля, який спав просто на дорозі, бо, мабуть, не вистачило місця в переповненому лігві, й послав того по Хізентлай.

Молодий кріль побіг, а Кучма вернувся до свого лігва, тривожно гадаючи: а чи не збудив він уже чиєїсь підозри? Але навряд чи. Кервель сам сказав, що ефрафанські офіцери часто посилають по кролиць. Тож, якщо його спитають про це, треба просто якнайкраще прикинутися справжнім ефрафанцем. Кучма ліг і почав чекати. Незабаром він почув, що хтось повільно підіймається тунелем, ось зупинився біля входу в його лігво.

— Це ти, Хізентлай? — тихо спитав Кучма.

— Так, це Хізентлай!

— Я хочу поговорити з тобою.

— Я в вашій мітці, а значить, у вашій владі, пане! Але ви помилились, — відповіла вона.

— Ні, не помилився, — відказав Кучма. — Не бійся! Заходь і сідай близенько!

Вона послухалась. Кучма чув, як сильно б'ється її серце. Вона вся була напружена: очі заплющені, а кігті її вп'ялися в долівку.

— Слухай мене уважно, Хізентлай! — зашепотів Кучма їй на вухо. — Ти, мабуть, пам’ятаєш, що не так давно надвечір до Ефрафи були прийшли четверо кролів. Один мав сріблястий кожушок, а в другого був рубець на передній лапі від пацючого укусу. Ти розмовляла з їхнім ватажком, Падубом.

Вона злякано повернула до нього голову:

— Звідки ви це знаєте?

— Це не має значення! Слухай далі!

І Кучма розповів їй про Ліщину й П’ятого, про те, як люди знищили сендлфордську колонію, та про те, як вони примандрували на Вотершипський пагорб. Хізентлай не урвала його жодним словом.

— Чи знаєш ти, — спитав Кучма, — про долю тих чотирьох кролів, які розмовляли з тобою того вечора, розповіли тобі про зруйнування колонії та як так сталося, що вони прийшли запрошувати кролиць із Ефрафи до себе жити?

Хізентлай ледь чутно прошепотіла йому на вухо:

— Я чула, нібито вони втекли наступного вечора, а капітан Гірчиця, що кинувся їх доганяти, загинув.

— Хізентлай, а не посилали за ними ще одного патруля?

— Ми чули, що нікого було послати, бо Гірчиця загинув, а Бурячок сидів під арештом.

— Знай: ті кролі щасливо повернулися додому. Один із них зараз недалеко, разом із Ліщиною, П’ятим та ще кількома. Вони спритні й винахідливі. Вони сподіваються, що мені пощастить вивести з Ефрафи незадоволених кролиць, і то якомога більше! Вранці я передам моїм друзям звістку про себе.

— Як це?

— Якщо все буде гаразд, моє повідомлення віднесе друзям білий птах.

І розповів їй коротко про Кегаара. Він договорив, а Хізентлай все мовчала, й незрозуміло було, чи вона обдумує все почуте, чи мучиться страхом і недовірою. Може, Хізентлай має його за шпига?

Нарешті Кучма спитав:

— Скажи, ти віриш мені?

— Так, вірю.

— А що коли я — шпиг, підісланий Радою?

— Ні, я знаю: ти — не шпиг Ради!

— Як ти це можеш знати?

— Ти розповів мені про свого друга — про того, що знав: колонія із ситими кролями — лихе місце. Він — не єдиний кріль, що вміє бачити майбутнє. Іноді й на мене таке находить, але не часто останнім часом, бо серце моє скрижаніло.

— Отже, ти підеш зі мною? І вмовиш своїх подруг тікати з нами? Тут ви тільки заважаєте всім, а у нас вам будуть раді!

Хізентлай знов замовкла. В тиші Кучма чув, як поблизу в землі точить собі хід черв’як. Кучма теж мовчав, боячись налякати її необачним словом. Нарешті вона зашепотіла, але так тихо, що ледь чутні слова можна було прийняти за уривчасте дихання:

— Ми можемо втекти з Ефрафи! Небезпека дуже велика, але ми її подолаємо. Більш я нічого не бачу… Метушня й страх увечері… а там люди, люди, все людські речі! Собака… і мотузка перервана, мов зламана суха гіллячка. Кріль — ні, це неможливо! — кріль їде в грудуділі! Ох, що за дурниці я верзу — казки малим дітям літнього вечора! Ні, я вже не можу так бачити, як колись могла: це наче обриси дерев за завісою дощу.

— Ну, тобі варто познайомитися з тим моїм другом, — сказав Кучма. — Він теж так говорить, як оце ти. Я навчився вірити йому, то й тобі вірю. Якщо ти відчуваєш, що нам поталанить, то це чудово! Але ось що найголовніше: я прошу тебе умовити своїх подруг тікати з нами!

Знов помовчавши, Хізентлай відповіла:

— Моя хоробрість, моя воля — не ті вони вже тепер! Боюсь обіцяти, щоб ти поклався на мене…

— Я розумію. Що тебе так надломило? Чи не ти була проводиркою тих кролиць, що ходили до Ради?

— Ми з Сесусіннан. Я не знаю, що сталося з іншими кролицями, котрі були з нами. Тоді ми всі були ще в «Правій передній». Я досі маю мітку на правій передній лапі, хоча тут мене мічено знову. Чорнобіль… Ви бачили його?

— Авжеж.

— Він теж був з нами в одній мітці. Він дружив з нами й підбадьорював нас. Десь через два дні після того, як ми ходили з нашим проханням до Ради, він спробував утекти, але його спіймали. Ви бачили, що з ним зробили. Це сталося того самого вечора, коли прибули ваші друзі, а наступного вечора вони й втекли. Тоді нас, кролиць, знов покликали до Ради. Генерал сказав, що надалі вже більш нікому не вдасться втекти. Нас розподілили по інших мітках, не більше ніж по двоє на мітку. Вже й не знаю, чому нас із Сесусіннан лишили разом. Може, просто не подумали про це. А зараз я стала боязка й відчуваю, що Рада стежить за нами.

— Не бійся — тепер з вами я! — гордо сказав Кучма.

— Радники дуже мудрі й хитрі!

— Наших їм не перехитрувати! У нас є набагато мудріші за них кролі, повір мені! Оусла Ель-аграйри, незгірш! Але скажи: чи давно з вами Нельтільта?

— Ні, вона народилася тут, у «Лівій задній». Вона смілива, але молода й дурна. Її тішить, що всі бачать, як вона дружить із бунтівницями. Вона й не тямить, що робить чи що таке Рада. Це для неї мов цікава гра: дражнити офіцерів і все таке. Одного дня вона таки накличе біду на наші голови! Їй не можна довіряти ніяких таємниць.

— А чи багато кролиць у цій мітці захоче втекти з нами?

— Грайр! У нас дуже багато незадоволених. Але ж, Тлайлі, таємницю можна буде розкрити їм тільки перед самою втечею. Не лише Нельтільта — у нас ніхто не вміє тримати язика за зубами, а вивідачів тут повно! Тільки ми двоє повинні скласти план утечі, й поділитися ним можна хіба з Сесусіннан. А коли приспіє час, ми з нею враз усіх зберемо скільки треба!

Кучма зрозумів, що натрапив, сам того не сподіваючись, на надійного й розумного друга, ладного і здатного взяти на себе частину його тягаря. Саме такого друга він потребував найдужче!

— Отже, я доручаю тобі вибрати кролиць, — сказав Кучма.

— А коли ми втечемо?

— Краще тікати після заходу сонця, і що швидше, то краще. Ліщина й інші зустрінуть нас і відіб’ють будь-який патруль. А головне — на нашому боці битиметься той птах! Таке й не снилося генералові Звіробою!