Ось попереду завидніла гладенька, неприродна поверхня дороги. Вона перебігала на той берег — по мосту, метрів десять завдовжки. Нічого незвичайного в цьому Ліщина не добачив. Ідея моста була незбагненна для нього. І Ліщина бачив тільки ряд стовпців і перил обабіч дороги. Його непокоїло тільки те, що на цьому гладенькому відтинку дороги не було ніякого укриття. Тут кролі опиняться на видноті, тут їм нікуди буде тікати — тільки вперед по дорозі!

— Як ти думаєш, П’ятий, тут можна ризикнути? — спитав він.

— Не розумію, чого ти турбуєшся? — відповів П’ятий. — Ти ж ходив на ферму, в повітку до хатніх кролів — ото було небезпечно! А тут що? Ходім, а то всі дивляться, як ми вагаємось!

І П’ятий вискочив на дорогу. Швидко роззирнувся й пострибав до моста. Ліщина подибав за ним, ближче до поруччя. Оглянувшись, уздрів позад себе Чашечку. Добігши до середини моста, П’ятий спокійнісінько присів і почекав, поки наблизяться Ліщина й Чашечка.

— Прикиньмося, ніби розглядаємо щось дуже цікаве! — запропонував П’ятий. — І наші всі зацікавляться, побіжать побачити, на що ж ми дивимося!

Бортика на мосту не було — якби хто з них оступився, то й шубовснув би у воду з метрової висоти. Виткнувши носи з-під нижнього перильця, вони задивилися вгору за течією і вперше побачили перед собою цілу річку. Міст не злякав Ліщину, а річка, її величина, — злякала. Дбайливо доглянута форельна річка Тест видалася йому цілим світом води. Ця рухома гладінь завширшки добрих десять метрів сліпила кролям очі своїми блищиками. Віддзеркалення дерев стояли в ній незворушно, мов на озері. Над водою — ніяких комишів. Вода була прозора-прозора, крізь неї видніло встелене чистою жовтавою жорствою дно; навіть посередині тут було трохи більше метра глибини. Зненацька, ліниво махнувши пласким хвостом, з-під моста випливла велика, завбільшки з кроля, рибина кольору жорстви. Кролі стояли прямо над нею і добре розгледіли темні, чіткі плями у неї на боках. Вона зависла на стромині, ледь вигинаючись довгим тілом. Гнучкі рухи її тулуба нагадали Ліщині кішку з ферми В’язовий Гай. Ось вона легким порухом підпливла до самої поверхні, а тоді підняла над водою тупе рило, й кролі побачили широко роззявлену білу-білу пащу. Не кваплячись і ритмічно ворушачи хвостом, рибина втягла в себе водоміра, що плив собі на поверхні, й знов занурилась у воду. Навсібіч пішли кола, заколивалися відбитки дерев у воді, порушилась прозорість. Помалу знов запанувала гладінь, і знов спостерігачі побачили, як рибина ворушить хвостом на глибині.

— Та це ж справжній водяний яструб! — вигукнув П'ятий. — Отже, і в воді полюють, поїдають одне одного! Гляди не впади в річку, Глао-роо! Згадай, як Ель-аграйра перехитрував щуку.

— І вона б мене з’їла? — вражено перепитав Чашечка.

— У воді можуть бути й інші істоти, здатні на таке, — сказав Ліщина. — Звідкіля нам знати? Давайте швидше перейдемо! І що б ти, П’ятий, зробив, коли б оце під'їхав грудуділь?

— Перебіг би — ось так! — мовив П’ятий і чкурнув до дальшого кінця моста, а звідти — в траву.

На цьому березі майже до самого моста підступав чагарник і гай високих кінських каштанів. Грунт був болотяний, але тут принаймні було де сховатись. П’ятий і Чашечка зразу ж заходилися рити нори, а Ліщина сів пожувати жуйку та дати перепочинок своїй хворій нозі. Скоро до них приєдналися Срібний і Кульбаба, а боязкіші кролі зосталися у високій траві на правому березі, аж поки П’ятий смерком скочив до них по мосту й умовив перейти річку слідом за ним.

Ніч не принесла відпочинку, а тільки неспокій і тривогу. Ліщина ні на мить не забував, що це місце людей, і все сподівався нападу чи собаки, чи кота. Однак, хоч вони не раз чули крики сов, ніякі елілі на них не напали, й над ранок усі заспокоїлись.

Після сильфлаю Ліщина послав усіх обстежувати околицю. Ще раз підтвердилося, що земля коло річки надто вогка для кролів. Подекуди під лапами чавкало справжнє болото. Прибіг Срібний і доповів, що далі в лісі грунт сухіший. Ліщина хотів був дати наказ перейти на інше місце й почати рити нові нори, але на той час стало так спекотно й парко, що годі було й думати про якусь роботу. Ще й до ні-Фрітха було далеко, як кролі позаповзали під кущі й позасинали.

Аж коли потягло надвечірньою прохолодою, Ліщина раптом прокинувся й побачив коло себе Кегаара. Птах шпарко ходив туди-сюди й нетерпляче дзьобав високу траву. Ліщина рвучко сів на задні лапи.

— Що сталось, Кегааре? Патруль?

— Ні, ні! Добре вам спати день, як ті сови! Мабуть, я летіти на Велику Воду! Пане Лішшино, ви діставати мам скоро? Шого шекати?

— Так, твоя правда, Кегааре! Треба негайно вирушати! Одна тільки біда: я знаю, як почати, але не знаю, як кінчити!

Ліщина пострибав через траву, збудив першого, який йому трапився, кроля (то був Дзвіночок) й послав його по Кучму, Ожину й П’ятого. Коли ті прийшли, він повів їх до Кегаара на моріжок над річкою.

— Пам’ятаєш, Ожино, — почав він, — як я сказав того вечора, коли ми лежали в долині під пагорбом, що нам треба зробити три речі: вивести кролиць із Ефрафи, перешкодити їхній погоні й забратися геть так хитро, щоб вони нас не знайшли? Ти придумав розумний план, що чудово задовольняє дві перші умови. А як же бути з третьою? Ефрафанці прудкі й люті. Вони легко нас розшукають, і навряд чи ми побіжимо швидше, ніж вони гнатимуться за нами, — та ще з гуртом кролиць, які ніколи не бували за межами Ефрафи! Нам неспромога прийняв бій з ними — надто вже нас мало. Та ще ж, як на зле, моя нога знов розболілась. То що робити?

— Не знаю, — відказав Ожина. — Але ясно одне: ми повинні якось зникнути. Може, перепливемо річку? Тоді не залишиться запаху.

— Тут надто бистра вода, — заперечив Ліщина. — Нас знесе течією. Та навіть якщо ми й перепливемо річку, цим ми не позбудемося погоні. Наслухавшись про ефрафанців, я певен: вони неодмінно кинуться в воду, коли додумаються, що ми перепливли річку. Виходить так: із Кегааровою допомогою ми відвернемо погоню й заберемо кролиць, але вони винюшать, кудою ми пішли, й не залишать нас у спокої. Так, ти правду кажеш: ми повинні щезнути без сліду, — щоб вони навіть не могли нас вистежити. Але як це зробити?

— Не знаю, — повторив Ожина. — Може, ми пройдемося понад річкою та подивимось? Чи не трапиться нам щось таке, що ми могли б використати як схованку? Чи дійдеш ти з твоєю ногою?

— Якщо не заходити далеко, — відповів Ліщина.

— А можна й мені з вами, Ліщино-ра? — попросився Дзвіночок.

— Можна, — добродушно дозволив Ліщина, вже пошкандибавши вгору понад річкою.

Незабаром кролі переконалися, що ліс на цьому, лівому березі густий, ба навіть дрімучий. Куди там сендлфордським гаям із ліщиною та дзвіночками! Кілька разів вони чули «тук-тук-тук» великого дятла, найпотайнішого з птахів. Ожина саме пропонував пошукати схованки в цих нетрищах, коли вони почули інший звук — води, що падала з висоти. Цей самий звук вони чули й напередодні. Незабаром дійшли до такого місця, де річка, течучи зі сходу, робила крутий поворот, і тут побачили широкий, але неглибокий водоспад. Це був один із тих штучних водоспадів, що їх створюють, аби принадити форель. Декілька рибин уже підіймалося вгору — для вечірнього полювання на мух. А над самим водоспадом через річку був перекинутий дощаний місток для пішоходів. Кегаар облетів озерце, що утворилося під водоспадом, і вмостився на поручні містка.

— Цей місток розташований у глухішому місці, ніж той що його ми перейшли вчора увечері, — сказав Ожина. — Може, він нам стане в знадобі. Адже ж ти не знав про цей міст, Кегааре?

— Ні, не знати, не башити його! Але се хороший міст — ніхто не прийти.

— Я перейду на той бік, Ліщино-ра! — запропонував Ожина.

— Ну, на це у нас П’ятий мастак! — сказав Ліщина. — Він просто полюбив переходити мости! Ви, двоє, ідіть вперед, а ми з Кучмою і Дзвіночком— за вами.

П'ятеро кролів обережно пострибали по дошках. У їхніх великих чутливих вухах оглушливо лунав шум водоспаду. Ліщина, невпевнено ступаючи своєю хворою ногою, мусив кілька разів зупинятись. Перейшовши нарешті на правий берег, він побачив, що П’ятий з Ожиною, пробігши вже трохи вниз понад річкою, розглядають якусь велику річ, що ніби стирчала з берега у воду. Спочатку Ліщина подумав, що то лежить стовбур дерева, але, пiдiйшовши ближче, роздивився: річ, хоч таки дерев'яна, але була не кругла, а майже пласка, з піднятими краями. Це була річ людини.