Наступний ранок був погожий. Всі, як завжди, вийшли на сильфлай. Була саме моя черга йти по салату, й чогось-то я вирішив, що піду сам.

— Звичайно в похід по салату ходять утрьох, — зауважив Кучма.

— Знаю, але… Згадав: я хотів глянути, чи не наросла вже рання морква, і вирішив, що в незнайомій частині городу безпечніше полювати самому. Я побув там довгенько й пішов додому десь перед ні-Фрітхом. Ішов я через ліс. Вийшов на узлісся, де воно спускається до старого паркану, й запримітив грудуділя на протилежному пагорбі. Грудуділь стояв біля хвіртки й дошки з оголошенням, і з нього виходило багато людей. Серед них був хлопець із рушницею. З собою вони несли якісь великі, продовгасті речі (не знаю навіть, як їх вам описати); зроблені ті штуки були з того самого матеріалу, що й грудуділь, і були, певне, важкі, бо кожну несли аж двоє чоловіків. Отже, чоловіки принесли ті продовгасті штуки на поле, й кілька кролів, що були на поверхні, сховалися під землю. Я зостався. Я побачив рушницю, але не знав, до чого ще вони вдадуться: чи випустять тхорів, чи ловитимуть нас сітями. Подумав: «Переконаюся. що саме вони затівають, і побіжу попереджу Треару!»

Чоловіки ще балакали, ще смалили білі палички. Адже люди ніколи не квапляться. Тоді один узяв лопату й почав засипати землею входи в нори. Це мене збило з пантелику, тому що коли полюють із тхорами, то стараються повиганяти кролів з нір. А може, подумав я, вони залишать кілька вільних входів і накриють їх сітями? Але ж так не роблять, коли полюють із тхорами, бо тоді кріль, що полізе вгору забитим ходом, загине під землею, а мисливцеві нелегко буде виманити свого тхора на поверхню!

— Не треба стільки жахів, Падубе! — попросив Ліщина, бо Чашечка вже дрижав на саму думку про забитий хід і тхора позаду.

— Стільки жахів? — перепитав Падуб із гіркотою в голосі. — Це ще тільки початок! Може, хтось вийде, щоб не слухати?

Але ніхто не ворухнувся, і за хвилину капітан знов повів мову:

— Тоді один із чоловіків приніс якісь довгі, тонкі, гнучкі штуки. Я не маю слів, щоб назвати ці людські речі… Ну, щось таке, як пагони ведмежини, тільки набагато товще! Кожен чоловік брав по такому пагону й приєднував до важких штук. Потім наче щось зашипіло, і… Я знаю, вам нелегко це зрозуміти, але раптом повітря стало погане! Дарма що я був далеченько, але, мабуть, вітер війнув, і я вхопив чимало того запаху, що виходив із «пагонів». Я наче осліп і втратив тяму! Мене валило з ніг. Хотів тікати, але вже не тямив, де я. Похопився: це ж я біжу до людей! Ще вчасно зупинився! В голові наморочилось, і я геть забув, що хотів попередити Треару. Далі я просто сидів — не міг зрушити з місця.

Чоловіки засунули по «пагону» в кожну нору, яку лишили відкритою, і якийсь час ніби нічого не траплялось. А тоді я побачив Скабіозу — пам’ятаєте Скабіозу? Він виліз із нори біля живоплоту, її чоловіки не помітили. Видно було, що Скабіоза нанюхався того смороду, бо не тямив, що робить. Чоловіки спочатку його не бачили, а тоді один показав на нього рукою, і хлопець вистрелив у нього з рушниці. Але тільки поранив, бо Скабіоза заверещав, і тоді один з чоловіків підійшов і добив його. Віриться, що він не дуже страждав, бо від отруєного повітря зовсім очманів. Але краще б я цього не бачив! Тоді той чоловік закидав землею нору, якою піднявся Скабіоза.

Тим часом отруєне повітря, мабуть, ширилося під землею по ходах і лігвах. Уявляю, що там творилося!..

— Ні, капітане, де тобі уявити, адже ти там не був! — заперечив Дзвіночок. Падуб замовк, і оповідь продовжив Дзвіночок:

— Я ще не понюхав тієї отрути, як почув крики, біганину. Перші вчули запах кролиці й почали дертися до виходів. Але матері не хотіли кидати маленьких і нападали на кожного кроля, що до них наближався. Вони хотіли битися, щоб захистити своїх кроленят! Дуже скоро ходи стали забиті кролями, що дерлися один по одному нагору. Дехто, переконавшись, що хід закиданий землею, зумів обернутись, але не міг пробитися назад, бо ззаду напирали інші кролі. Згори донизу ходи почали наповнюватись мертвими кролями, а живі, що надбігали, розривали їх на шматки, щоб продертися на повітря.

Я сам не знаю, як мені пощастило врятуватися. Це був один шанс із тисячі. Я лежав у лігві біля одного з тих ходів, у які люди пускали свою шипучку. Щось вони довго гомоніли коло свого «пагона», і я подумав, що чогось він у них не працює як слід. Ледве вчувши запах, я вискочив з лігва й подався до виходу. Я піднявся якраз тієї хвилини, коли вони знов вийняли «пагона». Вони саме роздивлялися його й говорили, тому й не помітили мене. Я ще тямив, що роблю, тож крутнувся під самим носом у людей і шаснув знову під землю.

Ви, мабуть, пам’ятаєте Плаский Хід? Навряд чи хто скористався ним за нашої пам’яті, бо він лежав так глибоко та й виводив у зовсім нецікаве місце. Невідомо навіть, хто й коли його вирив. Певне, сам Фрітх вів мене, бо я спустився просто до Плаского Ходу й поповз ним. Часом я мусив прогрібати собі дорогу — стільки через горішні ходи насипалося землі й жорстви. А згори до Плаского Ходу вело стільки забутих ходів-тунелів, і ними долинали до мене жахливі звуки: гукали на допомогу, кроленята пищали, звучи матерів, бійці Оусли намагалися роздавати накази, але ніхто їх не слухав, кролі вигукували прокляття, билися один з одним. Я чув отруєне повітря, але повз так глибоко, що не надихався стільки отрути, як інші.

Раптом я побачив, що попереду рухається ще один кріль. Це був Волоок, і почувався він кепсько. Він кашляв і задихався, але міг посуватися вперед. Він спитав, як я почуваюсь, але я тільки сказав: «Де ми вийдемо?» — «Я покажу тобі дорогу, — мовив він, — а ти допоможи мені!» Тож я йшов за ним слідом, — а він усе забувався, де ми, — й весь час підштовхував його вперед. Раз навіть укусив його. Я так боявся, коли б він не помер та не загородив мені шляху! Нарешті Плаский Хід повернув угору, я почув свіже повітря. Вибралися ми нагору посеред лісу.

— Ті люди робили свою роботу абияк, — підхопив нитку оповіді Падуб. — Або вони не знали про виходи в ліс, або ж полінувалися засипати їх землею. Хлопець стріляв у кожного кроля, що вилазив на поверхню серед поля, але двоє таки втекло, я сам бачив. Стояв жахливий галас, і я залюбки втік би, але все чекав, чи не з'явиться Треара. Потім я роззирнувся і побачив, що в лісі уже зібралося кілька кролів. Я зібрав їх усіх і звелів не розбігатися, сидіти в криївці.

Минуло багато часу, поки люди скінчили своє діло. Вони повиймали ті «пагони» з нір, а хлопець поприв'язував тіла до тички…

Падуб затнувся і зарився носом у Кучмин кожушок.

— Може, досить про це? — твердим голосом мовив Ліщина. — Розкажи, як ви йшли сюди.

— Перш ніж ми вирушили, ми ще побачили, як на поле виїхав грудуділь — інший, не той, що з нього повиходили люди. Цей грудуділь страшенно гуркотів і мав жовтий колір — жовтий, як дика гірчиця. Своїми величезними передніми лапами він тримав велику блискучу річ. Не знаю навіть, якими словами її описати! Вона сяяла, як Інле, тільки була широка й не така яскрава. І ця штука — як вам це сказати? — розірвала поле на частинки!

— Капітане, — озвався Срібний, — ми всі знаємо, що ти. пережив невимовні жахи. Але невже так-таки й розірвала ціле поле?

— Клянусь моїм життям! — тремтячи, вигукнув Падуб, — Ця блискуча штука зарилася в землю й попхала перед собою цілу гору! Поля нашого враз не стало. Грудуділь штовхав тією штукою землю, коріння, кущі і… і те, що було під землею.

А потім я побрів через ліс. Мені геть вилетіло з голови, що я хотів зібрати докупи кролів, які врятувались. Але троє самі приєдналися до мене: Дзвіночок, Волоок і молодий Жабрій. З них тільки Жабрій входив до Оусли, і я спитав його про Треару, але Жабрій не міг нічого сказати до ладу. Так я і не дізнався, що сталося з Треарою. Сподіваюсь одначе, що його спіткала легка смерть.

Волоок ошалів і все плів нісенітниці, та й ми з Дзвіночком були не в кращому стані. Чомусь я все думав про Кучму. Мені згадалось, як я був пішов арештувати його, і тепер я хотів розшукати Кучму, аби попросити в нього пробачення.