Перечитуючи текст роману Кримського, Леся Українка завважила невідповідність у зображенні характеру грекині Зої. Її здивувало, що автор не дав їй право виправдатися, стати самоцінним характером, інакше кажучи, не дозволив їй перетворитися із сексуального об’єкта на суб’єкт. «Се ж занадто жорстоко виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй “без сповіді” загинути в опінії читача…»[1] – писала вона Кримському. Так само можна було б пожалкувати, що автор не дозволив Зої перетворитися і на повноцінний національний суб’єкт, зі своєю мовною та етнонаціональною ідентичністю, а звів її роль до дикої і тілесної туземної жінки-коханки.

Колоніальний ресентимент, що живить характер Лаговського, породжений не лише незручністю перед холуйством матері-міщанки, яка принижується перед багатшими, але і цілою ситуацією колоніальності, за якої Україна перетворена на «естетичний погляд». Саме так, як оголення прийому, сприймається в романі «Андрій Лаговський» пряме цитування відомого гоголівського опису «украинской ночи». Цей опис, як завважує оповідач, «вчать по російських школах напам’ять». Іронія щодо колоніального сприйняття виявляється у тому, що асоціація з топосом «українська ніч» виникає у Лаговського тієї миті, коли він бачить реальну пожежу на хуторах. Її він іронічно називає ще «чудовішою картиною», порівняно з гоголівською.

Соціальна і національна образа щодо підлеглості та безсилля перед чужою владою стає тим конфліктом, що породжує розполовиненість колоніального індивіда та призводить до його істерії. Істеричність та епілептичність загалом маркуються як ознака колоніального, підпорядкованого стану. Зустрівшись із погорільцями та почувши їхні історії, Лаговський починає ридати і не може зупинитися. Плачуть і селяни, а одна дівчина «заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі». «Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, – несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. – Отже й прості люди, неінтеліґентні, люди близькі до природи, а диви – такі самі нервові, як і я».

Фізично слабкий та істеричний, колоніальний суб’єкт, як демонструє Кримський, лишається інфікованим імперською владою. Він також лишається орієнталістом; фактично будучи суголосним східному світові, він, однак, не перестає асоціювати себе із західним раціоналізмом, скептицизмом, імперіалізмом. Йому легше ідентифікувати себе з тими, кому доступна «німецька опера з Байрейта, що має незабаром приїхати до Москви з Німеччини та й виставить увесь цикл вагнерівських опер», аніж із Зоєю-грекинею чи з матір’ю-українкою. Ототожнений із центром, із культурою, Лаговський протиставляє себе провінційному, природному і наївному.

Закінчення роману має дещо тенденційний і штучний характер. Лаговський нібито повертається до матері, пробачає їй, запрошує до Москви, однак та відмовляється приїхати. Щороку Андрій мріє про поїздку додому і про розмову з матір’ю простонародною, тобто українською мовою. Звичайно, йому легше згадувати про матір, яка живе десь на Україні та чиї слова «причуваються» йому в Москві, аніж бути з нею. Іншування, або своєрідна орієнталізація свого народу з боку інтеліґенції, що пішла на службу до імперії, є внутрішньою колонізацією лише в рамках імперського дискурсу. В категоріях зовнішньої колонізації це є торгом за те, щоб реалізувати власне бажання стати імперським суб’єктом. Так підтверджується враження, що імперія – це обмін цінностей, а цінністю в метрополії стає і мова, і тіло, і «природність».

Ця екзотична цінність дістається Андрієві Лаговському не безплатно – «чужу, нерідну любов треба заробити, – думав я, – чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості!». Материнська любов простої жінки натомість є продуктом «непокупованим-непродажним», «природним почуттям». Із цією ілюзією, яку дає імперіалізм своїм аґентам, і залишає Кримський читача у фіналі роману.

Перечитавши ці вірші, студент Андрій Іванович Лаговський осміхнувся, бо щось згадав. Він стояв коло столу, перегортав свої листи, записки і всякі інші шпаргали, та й усе, що непотрібне, він одкидав набік, себто щоб знищити. Співомовку Руданського, що оце він узяв до рук, він давно-давно колись переписав був сам, власною рукою, вже тому год вісім, ще тоді як був гімназистом та здобув од своєї матері один курйозний, сервілістичний лист. Того листа він тоді пришив був до віршів і переховував обидва документи вкупі.

Перегорнувши сторінку далі, Лаговський побачив і того самого материного листа. Мати була неписьменна – посланіє до сина зложив їй якийсь писака під її диктант. Як перечитав Лаговський ту писульку, він знов осміхнувся, та вже якось криво й кисло. От що стояло там:

«Г. Громопіль Київськ. губ. 18⁶/_II86.

Дорогий Андрійку!

Посилаю тобі три карбованці. Не трать їх марно, бо мені гроші не легко приходяться. За твою харч і за твою кватирю заплачено вже згори, так на що б ти мав втрачатися іще? Ці три карбованці – то вже тобі самому, на дрібні розходи. Тільки ж коли що купуватимеш, то купуй так, щоб ніхто не бачив: чужі люди збоку дивитимуться – будуть думати, що ти дуже багатий; то й стипендії ти не дістанеш. Найбільше просю: тютюну не купуй, бо як довідається начальство, що ти заживаєш, то сключать тебе з гімназії. Шануйся, мій сину, слухайся старших. Не заводься з товаришами та й не приятелюй з ними, бо пуття од них не навчишся. А найбільше – годи вчителям. Будь до них привітний, ласкавий, покірний; директора дуже поважай, не сперечайся з ним; як де зустрінеш, то низенько вклонися. Спина, як поклонишся, не зламається, а отже ж усі вчителі тебе полюблятимуть. Ласкаве телятко дві матки ссе.

Цілую і благословляю. Твоя мати А. Лаговська».

Все це було писано поганою російською мовою, з безліччю помилок, а вкінці додано: «А по ея покорнейшой прозьбе писал отставной унтер-офицер Л. Стеценко и вам од себя кланяется».

– Нещаслива дикарка! – сумно сказав собі студент. – Три годи я вже її не бачив. Чи обмінилася вона хоч трохи? А от післявзавтрього побачуся з нею та побалакаю… Ну, а з листом що робити? Подерти чи далі ховати? Ат! Сховаю на незабудь.

Це кажучи, він поклав листа і вірш до шкатулки, а там далі поглядів на годинник. Було якраз вісім.

«Час іти каву пити… – подумав собі він, щирісінько таки радіючи, бо цілісіньку ніч не міг заснути, і в голові йому тепер гуло. – Може, як кави вип’ю, то голова посвіжішає. Пан і пані вже, мабуть, повставали та вже, десь певне, сидять у їдальні… А цікаво б знати, чи здобули вони телеграму од мого вченика?»