– І це часто вам траплялися такі події? – питала здивована Петрова.

– А часто. Їхав я раз на трамваї в Москві, на версі – на імперіалі. Поруч мене сів якийсь книгоноша, що торгував усяким старим шпаргаллям; у руках у нього були дві книжки: поетична хрестоматія та прозаїчний переклад «Загубленого раю» Мільтона. «Страх, які тепер люди неосвічені! – бідкався він, удаючи з себе літературного мецената. – Віршів зовсім не люблять. Он, дивіть, ніхто не хоче покупити Мільтона». – «Бо це переклад прозаїчний, – кажу я йому. Він обміряв мене очима та й тільки плечима здвигнув. – Віршами от що зветься, – кажу я йому, розгортаю його віршовану хрестоматію та й показую на строфи. – А ваш Мільтон, – кажу, – проза». Він іще зневажливіше обвів мене поглядом та й іронічно й гордо процідив: «Ану-ну! Навчіть мене, ви – мене, що зветься віршами». Я бачив, що він себе, як на освіту, ставить значно вище, ніж мене, то мені аж душа зацибала з веселості та радощів.

– Що ж тут веселого та радісного? – зауважила й генеральша, – Один раз я бачила вас у парадному вбранні, то аж зачудувалася, який ви гарний та величний. Чому б завсіди так само не ходити?

– Гарний і величний – кажете? – спитав професор. – Себто виходить, що мені треба тільки добре вдягтися, то я вже роблюся й гарним і величним?.. Виходить, що воно од мене самого залежить – миттю зробитися, аби схотів і коли схотів, і «гарним» і «величним»?.. Чи так?.. Ну, а коли так, то маєте готову відповідь, чому я одягаюся й простенько й бідно. Правду сказати, найважніша причина – це тая, що простий, скромний одяг самому мені подобається дуже, бо він мене нічим не в’яже, та й ходити в нім вигідніш: адже в м’якій сорочці груди дихають легше, а в накрохмаленій – стісняються. Далі, загалом кажучи, я вважаю гроші, витрачені на елегантну одіж, за непродуктивну, непотрібну, ба й погану трату. Отож і є найважніші причини, задля яких я вдягаюся бідно. Ну, а що там інші можуть про мене подумати, так се мені байдуже, бо я можу вдовольнятися самісінькою потенціальною своєю силою… самі ж кажете, що аби я захотів, то мені легко зробитися аж «величним і гарним»… Без усякої образи для своєї амбіції я можу навіть любісінько сам не хотіти, щоб усі знали, хто я: краще нехай усі думають собі, що я якийсь бідний робітник і що я, може, й читати не вмію. Бо невже ж ви гадаєте, що я міг покривдитися на того бідолашного книгоношу, коли він подумав, буцімто я не вмію розібрати віршів од прози? Я ж не міг не бути свідомим того безперечного факту, що загальною своєю освітою я дорівнююся не тільки тому вбогому книгоноші, який на мене дивився з презирством, але й багато декому іншому; а вже щодо віршів…

Тут він раптом спинився.

– А вже щодо віршів, то ви самі їх пишете, – весело закінчив його речення Шмідт. – Та ще й гарні вірші пишете, можу це засвідчити.

– І невже ніколи ви не ображалися на всякі такі непорозуміння? – спитала художниця, якій професор починав дуже подобатися.

Професор задумавсь.

– Тільки один раз було, що я засоромився, та й то не образивсь, а тільки засоромивсь. Їхав я пароплавом з Керчі до Севастополя в спільній каюті, бо окремих каютних купе в тих пароплавах не буває. В чемодані віз я рукопис своєї ще не друкованої тоді дисертації – рукопис, що був unicum[17], бо чорновика я знищив. Була гарна днина. Ніхто в каютах не був зоставався. Усі пасажири повисипали на чердак; тільки я – мало що не кожної години – швиденько збіжу з чердака вниз, покрутю в порожній каюті носом, подивлюся, чи цілий стоїть мій чемодан, зазирну й у сусідню каюту, щоб довідатися, чи нема там чого підозрінного – та й знов біжу на чердак. Я й не думав, не гадав, що комусь я сам можу здатися непевним. Надійшла ніч. Пасажири пороздягалися, позасинали; коло мене лежав один грек. Уранці чую, він лається: хтось уночі із його жилета вкрав три карбованці. Я полапав і свій жилет: і там звечора було скількись срібних дрібняків, а тепер не стало. Мабуть, каютний слуга вкрав. Коли дивлюся, мій сусіда-грек зачинає жваво лопотіти з другим греком по-грецьки та й поглядають на мене, а потім він сердито зачав лаятися вже російською мовою: «Трасця тому падлюці, хто вкрав тії карбованці! Бодай він був здох!» – і т. д., т. д., аж доки не вичерпав увесь лексикон російських лайок. Я лежав, слухав і червонів, бо розумів, що все те він призначує для мене.

– І ви нічого тим грекам не сказали?!

– Що ж я мав їм казати? Чи мав я підвестися з ліжка, стати в ораторську позу та й заявити: «Панове-греки! ʹAνδρες ^’ʹЕλληνες! Не думайте, що я вкрав ваші три карбованці, бо вони мені не потрібні: знайте, що я на чай своєму слузі по три карбованці даю, коли він добре виповнить якесь моє доручення…»

– Се правда, ви страшенно, чула я, розпустили свого слугу, – ввернула слівце генеральша.

Але Лаговський ніби того не чув.

– «…То хіба ж ви думаєте, що я захотів би поганити себе, крадучи чужі три карбованці?» Невже я отак мусив їм сказати?! Або, може, треба було витягти паспорт та показати: «Читайте, панове-греки: я екстраординарний професор, маю од казни добре жалування, красти не стану»?

Всі зареготалися. Художниці професор і подобався й інтересував її.

– Прощавайте, Катерино Пилипівно, – попрощалася вона з генеральшею. – Може, схочете колись із Володимиром Ростиславовичем заглянути до мене, подивитися, як я обробила свій участок?..

– Аякже, якже! Неодмінно!

– А вас, Herr Professor, я не запрохую прийти вкупі з ними, бо цим разом вам, мабуть, скучно буде слухати нашу мову про всякі господарські справи. Краще заходьте якось пізніше… Поглянете на ті кавказькі краєвиди, які я малюю. А може, схочете – намалюю з вас портрета?

– Ну, вже й портрета! – засоромився Лаговський. – Що я таке, щоб з мене портрета малювати!.. Але таки зайду якось до вас, разом з Володимиром… – Він спинився. – Ростиславовичем, – доказав він та й помітив собі, що йому вже стало важко вимовити оте церемонне ім’я «Ростиславович», бо здавалося, що він молодого Шмідта знає вже не п’ять тижнів, а трохи чи не п’ятсот літ.

Ледве пішла Петрова, для генеральші принесли в гостиницю телеграму з Москви. Генерал сповіщав її, що в Туапсе приїде літувати ще й їхня заміжня дочка із своєю сім’єю: двома дітьми й нянею, – то щоб вона нашукала й для них квартиру.

– В такім разі ми з татом і Зінаїдиною сім’єю займемо школу, а тобі з братами, Володимире, наймемо десь хатку поблизу, – поміркувала генеральша. – Та, певне, й ви, Андрію Йвановичу, схочете разом з ними оселитися, щоб було веселіш?

– Авжеж.

– Але де шукати? – казала генеральша далі. – Ага, хіба піти поглянути, що то за квартира, про яку казав був учора той грек?.. Як він на ймення?

– Андропуло, – неохоче підказав професор, згадуючи Грицька. Якесь прикре й зловіще передчуття черкнуло його по серцю. Йому чогось були заздалегідь антипатичні всі родичі Грицькові ба й сама тая квартира Андропулів, хоч він її ще й не бачив.

Та всі його антипатії й передчуття разом усі порозвіювалися, скоро вони втрьох напитали господу Андропулів і зайшли до неї. Вона стояла коло церкви, близько до того самого гарного місця, де так недавнечко професор з молодим своїм товаришем любувався на морську сагу, та на зелені гори, та на долину з алмазною річкою Туапсинкою.

Хазяїн, старий Андропуло, був заможний туапсинський купець, родом з Трапезунда, чи Требізонда, так само, як і вся його сім’я. Він саме тоді забіг був із крамниці додому, щоб поснідати, і генеральша, не гаючи часу, дуже швидко погодилася з ним; він одступив їм ліву половину своєї господи, де з усіх вікон і з балкона видко було й море, й гори, і гарну долинку коло устя ще другої туапсинської річки, що по-черкеськи звалася Паюк, а нові осадчі перехрестили її на Павук. Меблювання було в тих покоях не богзна-яке і без усяких окрас, от хіба що… се замість картин… висіли на стінах грецькі лубочні літографії з портретами полковника Вассоса та інших героїв останньої грецько-турецької війни або поганенькі фотографії сім’ї Андропулів та їхніх родичів; в усякім разі, жити можна було тут вигідніше, ніж у гостиниці. Генеральша заздалегідь великодушно заявила: котра з трьох оцих світлиць найкомфортніша, себто котра неперехідна, бо лежить на кутку, – тую може найняти собі професор; а сини її нехай порозміщаються не так догідно: Володимир – нехай живе у тій світлиці, що лежить направо од кутньої, од професорової, а менші сини, – Костянтин з Аполлоном, – у тій, що лежить наліво; професор могтиме виходити із своєї кімнати або через одну, або через другу з тих двох кімнат, бо з його покою єсть аж двоє дверей: і в кімнату Володимирову, і в другу кімнату, де житимуть два другі Шмідти; але його самого ніхто не має турбувати, бо його покоїк, що лежить на ріжку, адже ж нікому не буде на дорозі.