– Не зовсім ваша правда, професоре, – в задумі озвавсь молодший, – бо хоч і на мене находить меланхолія, тільки ж не через такі сентименталії, як, приміром, «батьківщина», бо я тих сентименталій не розумію… Знаєте, я вже вам не раз казав, що я – наче лермонтовські хмаринки в небі, що «нет у них родины, нет им изгнания»… Ні, коли черкесів мені шкода, то з інакшої причини: жили собі вони, як орли, виробили були свою аристократичну культуру… піратську, рабоволодільчу культуру, се так, але ж і античні греки хіба були не пірати, не рабоволодільці? І од тих аристократів, отих орлів, що од них трепотів цілий Кавказ, прийшли та й вигнали воро́ни, сірі російські мугирі!..

Професор розсміявся.

– Га!.. І отаке каже ліберальний юрист, охоронець загальнолюдських прав! – жартівливо поглузував він. – Ну, на вашу точку я не стану! Ви не подумали, що́ мусили почувати тії люди, над ким панували оті «орли»… Бо чи захотіли б були ви сами попастися в пазурі до тих орлів-черкесів та щоб вас зробили невільником або щоб на цій-от піратській фабриці зробили євнухом?

– Євнухом? – зажартував молодий юрист, одхиляючись од розмови про черкесів і переходячи на свою особу. – А чому б ні? Бути євнухом мені б, може, не завадило…

Професор хотів був щось докинути проти нього в тім самім дусі, але не встиг.

– Панове! Панове!.. – перебила їх генеральша. – Ви, здається, забулися, що вас слухає дама…

– Вибачайте, ваше превосходительство! – жартівливо-дитинячим тоном сказав професор і поцілував її в ручку. Вона, як добра мати сина, поцілувала його в голову.

– А я теж задумалася була про черкесів, та з практичнішого погляду, ніж ви. От, їх вигнано, а не розпитано в них про секрет: яким способом вони хоронили себе проти малярії, що лютує в цих місцях? Жили тут тисячі літ, були міцні, сильні люди, ніколи не слабували; а наші всі скаржаться на малярію та й пропадають, наче мухи… Ох! Хоч би той участок, який нам нарізано, не був малярійний!..

«Участками» звуться наділи, які правительство нарізує піонерам. «Малярія» та «участки» – це такі дві теми, що жодна кавказька інтелігентна розмова не перебудеться без них.

Тут під’їхала турецька фелюка та й звезла на берег генеральшу з сином та професора. Професор звавсь Андрій Іванович Лаговський. Він був ще дуже молодий і займав в університеті кафедру чистої математики не більше як два роки. Генеральша з сином були на прізвище Шмідти. Чоловік її, генерал Шмідт, був давно зросійщений німець, а вона – московка. Вона виїхала з сином до Туапсе раніш од чоловіка й усієї сім’ї, бо треба було попереду нашукати в Туапсе квартиру на літо, поки ще забудується їх «участок».

Туапсинська колонія цікаво придивлялася до трьох нових жителів, що прибули до них. Найменше уваги притягав Лаговський, бо його простенький, аж бідний і зовсім не елегантний одяг нікому б не міг сказати, що це має бути університетський професор.

– Може, вам треба квартири? – спитався в них Грицько Андропуло, а в нього коло коміра в піджаку встромлена була вже не червона, а свіжа біла рожа. – Отам на горі, в моїх родаків, єсть саме три покоїки, що оддаються в найми. Хазяї звуться Андропули… Кращої квартири не знайдете тут.

– Ах, ні! Не треба! Бо хто його знає, що́ то за квартира! Нам би краще в гостиницю, – сказала генеральша.

– Пані думають, що тут паризькі гостиниці! – закепкував Андропуло. – Нічого! Побачите, що то за туапсинська гостиниця!

– Але ж тут візників хіба зараз коло берега немає?! – бідкалася генеральша. – Хто ж позвозить наші чемодани та кофри? Чому візники не виїжджають назустріч пасажирам?

– Візників у Туапсе взагалі немає, ваше превосходительство, – сказав пароплавний агент. – Познось їхні чемодани до Недзведського, – сказав він одному дужому туркові. Той узяв два важкі кофри на плечі, наче легесеньке пір’ячко, і заніс до гостиниці.

Туапсинську «гостиницю» держав один в’юнкий поляк, або, як казали там, «полячок». Поляків, загалом кажучи, єсть багацько на Кавказі. Тільки ж тая неохайна «гостиниця» швидше нагадувала поганенький убогий жидівський «заїзд» на Україні або азіатський «хан», ніж гостиницю в Польщі або ніж якийсь європейський готель. Всіх станцій було чотири, але дві вже зайняті; зоставалося ще дві. Генеральшу примостили в одній, а в другій – молодого Шмідта та професора. Зіставшись удвох, Шмідт узяв зоглядів своє ліжко.

– Що це за простирядно! – обуривсь він. – Брудне, заляпане чорзна-якими нічними слідами!.. І хто тут спав?! Он, у мене з тих плям ціла географічна карта на простирядні виходить… всі частини кулі земної… Глядіть, Андрію Йвановичу: це ж зовсім контур Африки!..

– О!! То в мене принаймні контур Італії видко! – по-дитячому розсміявся професор, розглядаючи простирядно, постелене на його ліжкові. – Ну, так перемінімо тутешні простирядна на свої: в чемоданах єсть у нас.

– Ні, краще б геть із цієї клоаки! Самісіньких блощиць скільки тут повинно бути!.. – сердився молодий правник далі. – Та ще не пізно, ходімо краще з мамою до школи: то там виясниться діло, де нам жити!.. Краще розпитати про тую школу ще сьогодні-таки.

Вони вийшли. Генеральша розшукала й взяла з собою якусь телеграму, сховала в кишеню та й усі тройко попрямували до школи, розпитуючи дорогу в нечастих прохожих, що зрідка траплялися. А втім, до школи було близенько.

Сонце ще не сідало, і надвечірня пора була пречудова. Гарні, незвичайно ніжні і заразом наркотичні пахощі цвітучого винограду розносилися звідусіль, бо трохи чи не коло кожної хати обплітався коло ґанку виноград і був тепер саме в цвіту. Одне з найкращих, найпоетичніших місць було коло школи, що дивилася вікнами на море; там перед школою, над морською кручею, був садочок і над самісінькою кручею була платформа з просторим виглядом на море та лавочка під ліріодендром, або тюльпановим деревом – дуже вигідна лавочка, щоб посидіти та дивитися на затишну затоку й зелений прибережний Кавказ, що хиливсь над морем. Лаговський сів тут, і сів сам.

– Ах, як гарно! – прошепотів він, заглядаючись на краєвид. А тим часом генеральша розмовляла з учителем, що вийшов був на ґанок.

– Ви здобули другий лист мого чоловіка? – непривітно питалася в учителя генеральша, назвавши своє прізвище.

– Отримав, – одказав учитель.

– Торік на канікули ви оддавали школу нашим знайомим за двадцять п’ять карбованців місячно. Тепер ви з нас правите сорок. Генерал вам написав, що дасть тридцять. Що ви скажете на те?

– Скажу, що хочу сорок карбованців таки, бо, наймаючи вам школу разом із своєю казенною квартирою, я мусю сам вибиратися кудись в іншу хату. А на літо всі квартири в Туапсе дорожчають; в мене, знов, жінка і дрібні діти. Доведеться самому десь платити, може, по двадцять п’ять карбованця та й тіснитися мов у норі – ну, то яка ж мені вигода?

– Це ваше останнє слово? – холодно спитала генеральша.

– Останнє.

– В такім разі прочитайте, будьте ласкаві, цю телеграму.

Учитель узяв. В телеграмі стояло: «Генералові Шмідтові. Можете на літо зайняти туапсинську школу безплатно, бо міністерську школу й не можна винаймати за гроші; а вчитель нехай на літо перебереться в давнішу, стару школу, що стоїть тепер порожня. Куратор».

– Як! У давнішу школу?! – остовпів учитель. – Та там же вогкість, там малярія! Через малярію ми ж і покинули тую школу, бо школярі мерли, а вибудували оцю…

– Не думаю, бо куратор мусив би це знати, – холодно зауважила генеральша. – А втім, це й не моє діло. Ви бачите тільки, що кавказький куратор… а він давній приятель мого чоловіка… велить вам оддати школу безплатно. Канікули в вас почнуться за три дні? Так? Будьте ж ласкаві, виберіться звідси за тиждень. А гроші, хоч куратор це й забороняє, ми вам таки платитимем: по двадцять п’ять карбованців за місяць.

– Можете зрозуміти, – звисока додав молодий правник, – що ми могли б вам зовсім не давати грошей, але заплатимо, бо вже обіцялися були.

Учитель, схиливши голову, слухав та мовчав. Лаговський хоч і не хотів, та чув розмову, і йому стало прикро: у нього майнуло було прикре почуття, що бідний учитель, дарма що його вигнано із школи в якесь малярійне місце, муситиме з формального боку ще й уважати Шмідтів за своїх великодушних добродіїв; а в дійсності це було б несправедливо. Лаговського це шпорнуло. Він дуже був радий, що ця розмова принаймні не тяглася довго і що вони швидко покинули школу й вийшли з саду.