Істеризм, неврастенічність, зацікавлення психопатологією та фізіологією, а також суб’єктивність і автобіографічність вирізняли прозу Кримського, який значну частину життя провів у Москві, приїжджаючи в Україну лише зрідка й активно листуючись із літераторами-земляками. Значну роль, очевидно, в часи навчання, на нього справив нігілізм 1860-х років. У одному з листів він зізнавався, що «спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (NВ. Я літературу 1860-х років знаю незмірно краще, ніж сучасну!). Вони формували мені мої змагання, дали систему мойому світоглядові, навчили мене думати».

Саме звідти, з настроїв і характерів нігілістів-різночинців та читання Писарєва веде родовід радикал-націонал Петрусь Химченко в його «Не порозуміються», який пізніше трансформується в Андрія Лаговського. Він, перейнятий образою і заздрістю, протестує проти будь-яких утисків та авторитетів і хворобливо, з надривом відстоює своє право на свободу, протестуючи проти влади вчителів і вихователів: «А чи визнають вони за нами якісь непорушні права? Чи позволяють вони нам мати своєї волі хоч трохи? Чи не гноблять вони нашої думки? Чи дають нам хоч слівце сказати? Чи вважають вони на наші доводи? Ні, ні! Ми для них череда, стадо баранів!» Водночас, відстоюючи своє право, він зневажає слабших, як, наприклад, жебрачку, якій дає останні гроші, які має, але і себе самого – за власну слабість і співчуття до принижених.

«Плебейський» комплекс є передусім нігілістичним. Лозунґ Фридриха Ніцше, проголошений 1882 року, «Бог помер!» започатковує цілу епоху, яку загалом можна назвати нігілістичною. Нігілізм у цьому сенсі – це не лише протест «декадента» і майбутнього «радикала» Петруся Химченка проти «моральної будови», яка підтримує авторитет батьків, вихователів, загалом – усього «декоруму» моральних християнських принципів. Це ще й невроз.

«Вівісекція» (розтин) своєї або чужої «душі» аж до найглибших інстинктів, психопатологічні стани характеризують такого героя, звідси – спокуса задля «експерименту», знущання над національними чуттями матері, неврівноважені перепади садизму й сентиментальности. В оповіданні «Psyhopatіa natіonalіs» Кримський, відсилаючи до «Psychopatia sexualis» Р. Крафта-Ебінга, аналізує загострене до істерики національне чуття, що подекуди сусідить із манією. Любов до рідної землі набуває майже еротичного забарвлення, відходячи від психологічної достовірности до пародійности. А в нарисі «В народ» Кримський десакралізує «роман» українофілів із «народом», показуючи, як студента, котрий іде «об’єднуватися з народом», записуючи народні пісні, самі селяни приймають за злодія. Так демiстифiкуються народницькi iдеї «ходiння в народ», «народної душi» тощо.

Загострене національне почуття, істеричність і нігілізм – усе це риси характеру головного героя, які письменник розгортає в наступних частинах роману «Андрій Лаговський». При цьому ідеться вже не про нігілістичну передісторію модерної людини, але про становища колонізованого суб’єкта, що перебуває на службі в імперії (як учитель у родині генерала і як професор столичного університету). Саме таким є головний персонаж Андрій Лаговський, професор-математик і водночас поет та лінґвіст. Автор постійно і відкрито наголошує на істеричності та психопатологіях Лаговського, натякаючи, що породжені вони передусім його ресентиментом – як незаможного представника середнього класу і як українця, який вчиться і робить кар’єру в центрі імперії – Москві. Цілком у згоді з психопатологією колоніалізму, яка виявляється у спрямуванні образи передусім на своїх близьких і родичів, образа Лаговського – українця і бідного студента з міщанської родини, що змушений заробляти на життя уроками і коритися чужим капризам, – виливається у неприязнь до матері-українки, неосвіченої, бідної і приниженої.

З часом стосунки і фактично входження у великоросійську генеральську родину Шмідтів, яка прихистила Лаговського в ролі професора і вихователя старшого сина, дозволила йому позбутися (так принаймні спочатку здається) істеричних припадків. Виникає новий об’єкт приязні – відмовляючись від своєї рідної матері, яка лишається десь в Україні, «він чує просто аж собачу вірність» до старої генеральші. Колись у дитинстві Лаговський побачив мале дитятко-генераленятко, що викликало в його душі непереборну заздрість, а тепер він стає майже членом генеральської родини. Соціальна образа змінюється платонічною закоханістю у свого учня.

Маркуючи свою марґінальність, а водночас і екзотичність, Лаговський одягається вкрай недбало і нерепрезентабельно – як для своєї професії і свого статусу професора. Щоправда, він також є поетом, отож його образ несе в собі асоціацію з мистецькою богемою, нагадуючи про студентів Латинського кварталу в Парижі. Попри те, що сам Лаговський іронізує над декадентством і називає його шарлатанством, сам він є типовим декадентом. Це помічає один із персонажів і говорить: «Ви зовсім марно одхрещуєтесь од декадентства, бо всяких декадентських настроїв єсть і в вас чимало. <…> І взагалі весь ви – типовий декадент! Адже знаєте що? Навіть оцей ваш стоїчний чи дервішеський одяг – хіба це знов не щось декадентське?».

Однак, як зауважив Євшан, прикметою Кримського є не лише його інтерес до екзотичних психологічних і душевних зворушень, але і прагнення раціонально проаналізувати їх. Отож він описує, як Лаговський вдається до пародії на декадентську поезію і разом із братами пише у стилі декадансу поему під виразною назвою «Діарея». Є ще одна іронія над декадансом. У розмові з братами зринає слово «криптомерії» – ботанічна назва одного з видів сосни. Один з братів пригадує, що так якийсь поет назвав збірку своїх декадентських віршів, бо пам’ятав, що «криптос» із грецької означає «скритий, схований, таємний», і подумав, що «криптомерії – це мають бути якісь символістичні, містичні, дуже поетичні та “оргіястичні” квітки».

Попри весь гумор, пов’язаний із оргазмами, саме тема оргазму стане однією з провідних у романі. Йдеться і про любовний оргазм, і про оргазм містичний. У центрі роману – характер професора-декадента, який проходить різні стадії життя, і кожна із цих стадій пов’язана з різними психологічними станами та заторкує аспекти нігілізму, фізіологізму, ідеалізму, містицизму. Кожна з цих стадій також позначена географічно. Якщо перша частина роману відбувається в Україні, то друга – переносить у Туапсе, третя – в Москву, а завершальна, обрамлююча, яка має відповісти на питання, поставлене в першій частині, повертає читачів до України та має назву «Порозумілися».

Власне, починаючи з другої частини в романі на перший план виходить тема колоніальності. Ця частина, окрім сюжетної лінії про стосунки Лаговського з Володимиром Шмідтом і всією родиною Шмідтів під час відпочинку в Туапсе, має ще додаткові обертони – сексуальні й інтелектуальні. Це напрочуд інтенсивна, космополітична за змістом, лінґвістично різнобарвна оповідь, із мовними екзерсисами, цитуваннями, перекладами, науковими коментарями, де грецька мова переходить у турецьку, німецьку, французьку, латину, російську, а спостереження самого Кримського співіснують поруч із цитатами з Гайне і Ґете.

Головна колізія спрямована на розвінчування романтичного ідеалізму. Лаговський нагадує героя-романтика, далекого від буденщини і від людей, замріяного поета і вченого не від світу цього. Він живе в атмосфері любовно-дружніх стосунків із Володимиром і сім’єю Шмідтів, однак не усвідомлює, що ці почуття романтичні й не позбавлені еротичного підтексту, і їх можна навіть трактувати як «інакшу любов», тобто любов гомосексуальну. Саме так пояснює пізніше ці стосунки Володимир. Розвінчування романтичного ідеалізму Лаговського відбувається під впливом фізіології – сексуального зв’язку з гречанкою Зоєю. Так натуралізм вривається в ідеальний і платонічний світ героя, щоб цілком підім’яти і розбити його фізично й морально.

Наступна частина роману переноситься з Туапсе до Москви. Стиль цієї частини фіксує переміщення дії у символічний контекст. Втікаючи від розладів плоті й духу в містику, Лаговський перечитує Єфрема Сіріна й переноситься у світ релігійний та екстатичний. «Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з божеством; захотілося летіти душею до нього, захотілося з’єднатися з ним…». Так Лаговський утікає у світ вигаданої фантазії, щоб вилікувати себе від істерії, що виникає на основі конфлікту духовного і плотського, плебейського й аристократичного, національного та імперського.