– Ого! – пустотливо крикнув Шмідт, дивлячись на Грицька. – А навіщо вам у Туапсе такі книжки?.. Тут же, здається, й жіноцтва жодного немає… Я принаймні досі бачив тут самих чоловіків… Хочете не хочете, а мусите жити святими черцями.

– Та воно так, – фамільярно одказав Грицько, – жіноцтва тут обмаль, та таки є; не без того товару й тут… От, коли вам треба буде дівчину на ніч, скажіть мені, за один мент буде!..

– Спасибі! – ніби іронічно, ніби щиро подякував Шмідт. – Так бачите, Андрію Йвановичу, – шуткома вдався він до професора, вже як вони виходили з кофейні, – не пропадемо з голоду: оцей graeculus погодує.

«Які погані часом жарти в Володимира Ростиславовича!» – думав собі Лаговський.

– Ні, тут єсть таки й жіноцтво, – тяг далі Шмідт, оглядаючи базар, бо він побачив якусь перекупку в українському вбранні, що сиділа коло кошика з яйцями. – Бачите, он сидить жінка… або принаймні це людина в спідниці… хоч, правда, з товаром нежіночим…

«Які погані жарти в нього!» – думав собі Лаговський, нахмурившись.

– Ви, бачу, сердитеся, – запримітив Шмідт. – Перестаньте!.. Простіть мені!.. – додав він, фамільярно беручи професора за плечі та й прихильно заглядаючи йому в обличчя. Далі, вдаючи, ніби разом споважнів, він проказав комічно-покаянним тоном, ще й на старослов’янський лад:

– Горе мне, грешнику сущу! Така вже зроду людська брудна вдача! Inter urinam et faeces nascimur[15], як мовляв один святий отець нашої вселенської матері-церкви…

Професорові брови розхмарилися, бо він знав, що Шмідт ані в святих отців і в ніяку церкву не вірує. Йому стало смішно.

– Ну, так не сердьтесь же! – знов додав Шмідт, ще раз прихильно струснувши професора за плечі.

Той по-дитячому осміхнувся.

«Який він любий, оцей Шмідт!» – подумав він, разом забувши про те, що́ був думав перед хвилиною, та з симпатією поглядаючи на невродливе Шмідтове обличчя, що також осміхалося до нього.

Вони вже були вийшли з базару, з низького надбережжя, та й піднялися на горбок, де височілася церква. Обдивилися навкруг. Перед ними блимнуло з однієї руки безкрає голубе бірюзове море, а з другого боку – зелені ізумрудні гори й глибокі долини з алмазною річкою Туапсинкою. Гарний майський ранок дихав вогкою свіжістю; дерева ще блищали перлами та діамантами, бо роса ще не зійшла:

– Як гарно тут!.. – сплеснув руками професор і почув, що йому до горла підступають радісні сльози та й пробиваються до очей.

– Гарно… – прошепотів і Шмідт. – Це такий краєвид, що нікому не завадить… – гумористично докинув він і вдихнув у себе свіже морське повітря. – Ну, але ми вже вдома, можна сказати.

І вони з церковного горбка спустилися до гостиниці.

Генеральша тим часом не скучала, бо сиділа не сама. В Туапсе жила літом давня, хоч і не дуже близька, знайома Шмідтів: художниця-пейзажистка Петрова, підстаркувата панна. Зимою вона перебувала в Москві, заробляючи собі на хліб, а влітку їздила в Туапсе. Вона вже давно була здобула од правительства «участок» собі в Туапсе і повиконувала всі свої приписані повинності, без яких «участок» не міг би зостатися їй на вічну власність, себто збудувала хатку й повітку такої ціни, яку вимагає закон, і засадила одну третину даного ґрунту під волоські горіхи, овочеві дерева та під виноград. Іще вчора довідавшись, що Шмідти приїхали, вона сьогодні, йдучи на ранішнє купання до моря, заглянула до генеральші. Тая дуже їй зраділа, бо, здобувши тепер так само «участок» у Туапсе, вона од Петрової могла набрати багацько практичних порад про те, звідки взяти теслярів та мулярів, та скільки їм платити, та чи краще купувати щепи в тутешній туапсинській садово-хліборобській школі, чи, може, краще буде виписувати з Сухумі або з Одеси і т. ін., і т. ін. Вони про це й забалакали. За отакою цікавою розмовою генеральша забулася й про чай, і про те, що син її з Лаговським як повіялися, то чогось забарилися. Далі балачка перейшла на животрепетну подробицю: чи дуже придирливо чіпляється до піонерів чиновницька комісія, яка має перевести потім ревізію та видати урядове свідоцтво про те, що піонер повиконував усі поставлені законом умови й вимоги і що правительство таким способом затверджує за ним той «участок» на вічну власність. Вже далі розмова мала перейти ще на одну обов’язкову кавказьку тему: чи сильна тут малярія і чим од неї хоронитися. Аж тут увійшли молодий Шмідт і Лаговський з бубликами до чаю.

– Професор університету Лаговський, – представила його генеральша Петровій, – художниця Петрова… Ну, а сина мого ви добре знаєте…

– Як ви виросли, Володимире Ростиславичу! – сказала Петрова, не виявляючи, однак, жодної особливої прихильності до парубка. – Та, бачу, ви вже й не по-студентському вдягнені, а по-цивільному.

– Торік скінчив юридичного факультета, – гордо сказала генеральша, – і от його зоставлено при університеті. Готується до магістерського іспиту та до дисертації.

Лаговський тим часом вийшов, щоб помити руки.

– Ви сказали «професор Лаговський»? – спиталася Петрова. – Такий ще молодий!

– Мало того, що професор, та ще й грядуще світило математики. Кафедру він обійняв не більше як два роки, а дивіть – Академія наук попрохала тепер його, а не когось із старих спеціалістів, щоб написав рецензію на одну вчену працю, яку прислано до Академії наук на премію.

– Але що це за обшарпаний костюм на ньому? – розсміялася художниця. – Я вже швидше була б думала, що се хтось із моєї братії: бідний маляр або кочовий артист, а не вчений, авторитетний університетський професор.

– Ви трохи вгадали: він і поет, і белетрист, і навіть трошки музикант. А втім, щодо такого недбалого костюма, то скажіть: хіба ж німецькі гелерти не в бозна-яких убраннях ходять? – розсміялася й генеральша. – Ми вже так звикли до цього дервішеського одягу, що були б здивувалися, якби Андрій Іванович одягся був багатіш.

– То ви з ним давно знайомі? Я ніколи його в вас не зустрічала передше.

– Чоловік мій – давно знайомий з ним, хоч познайомився чисто випадково у Києві, як поїхав був туди в кінці літа, здається, 1894 року. Андрій Іванович тоді був іще студентом київського університету, на останньому курсі, і якось мало не пропадав з голоду. Чоловік знайшов йому добру репетицію на осінь під Москвою і допоміг перевестися з київського університету в московський. Далі університет послав Лаговського на два роки до Швейцарії, то Ростислав мій був про нього забув. Потім якось читаємо в газетах, що наш Лаговський встиг уже захистити в Москві публічну дисертацію, потім знов читаємо, що його закликано на кафедру. Торік Ростислав Антонович зробив йому візиту… а чоловіка мого він здавна страшенно був полюбив, наче батька… Бачить: живе Лаговський геть-геть самітником, до нікогісінько не ходить, нікого не бачить. Муж витяг його до нас, познайомив його зо мною, з дітьми, а оце як прийшли великодні святки, то Лаговський на два тижні разом із Володимиром поїхали до Криму. Дорогою вони дуже заприязнилися – ну, от ми й покликали його перебути літо разом із нами на Кавказі… Гарна з нього людина!

– Гарна людина, талановита людина і незвичайно освічена людина, – підтвердив Володимир.

Увійшов Лаговський.

– Ганна Володимирівна дивується з вашого одягу, Herr Professor[16], – вдався до нього Володимир. – Каже, що ви не на професора, а на вільного художника скидаєтесь…

– Володимире Ростиславовичу! – дорікнула Петрова.

– На вільного художника? – весело перепитав Лаговський. – Ну, це ще для мене велика честь, бо іншим часом мене і за меншу пташку вважають…

– А саме за кого? – зацікавилася Петрова, щоб затушкувати свій клопіт.

– Оце як їздили ми до Криму, – оповідав професор, прихильно дивлячись на Шмідта, – то я мусив узяти із собою цілу скриню книжок задля однієї наукової роботи та й наперед послав їх транспортовою конторою. Далі, в Ялті заходжу в пароплавну агенцію, щоб довідатися, чи вже прийшли мої книжки, та й нічого не кажу, а тільки мовчки подаю свою квитанцію, де написано й мою адресу: «Професорові Лаговському, гостиниця Росія». Агент узяв із моїх рук квитанцію, поробив справку в складі в коморі, далі приходить та й каже: «Перекажіть панові професорові, що, як прийдуть книжки, то ми їх сами одішлемо йому в гостиницю». Як бачите, він мене вважав за професорового лакея.