Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюднена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій Закавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.

співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.

– Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто…» – розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат… «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар – мій, я – писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…

Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».

Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…

співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.

– А це що? – питав Шмідт.

– А це воно от що: «На городі росте часник…» Ну, ми б сказали краще «любисток»… «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?

– А коли хочете, то й дуже, – весело сказав Шмідт. – Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні… аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне…

виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідтові бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.

– Що це ви? Одягаєтеся? – здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.

– Хочу побродити трохи та повітрям подихати… Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути…

Він одягся й вийшов. Незабаром бренькання і спів і справді замовкли. А як вернув Шмідт до хати, то професор уже міцно спав.

– Ходімо, скупаймося, – запрохав Шмідта на другий день уранці Лаговський.

– Ходімо, – сухо одказав той. Він чогось був не в гуморі. Вони пішли. Професор згадав учорашнє співання.

– У Даля єсть російський анекдот про грецьку пісню, – весело сказав він. – Сидів один грек коло моря в Одесі, заспівав пісню та й заплакав. «Чого ти плачеш?» – питає його руський. «Дуже жалісна пісня!» – «Ану, скажи її по-нашому». – «По-вашому?.. Прилетіла одна пташина, не знаю, як вона зветься по-вашому, та й сіла на дерево, знов не знаю, як воно зветься по-вашому. Посиділа, посиділа та й полетіла… По-руськи нічого не виходить, а по-грецьки – дуже жалісливо, аж плакати хочеться!» Я думаю, що цей анекдот не видумано… Візьміть українське «любисток» та «зозуленька»; хіба українця ці слова не можуть навести на дуже поетичні асоціації ідей? А котрий наш братчик сентиментальніший, то той, нагадавши собі на чужині рідну пісню, де є слово «любисток» та «зозуленька», зможе й заплакати – отак само, як отой грек. Спитайте ж його, чого плаче, то скаже знов так само, як грек: «Прилетіла пташина, не знаю, як вона буде по-вашому, сіла коло трави, не знаю як по-вашому, та й знов полетіла на Вкраїну… По-вашому – нічого не виходить, а по-українськи – дуже жалісливо…» Та хоч би він і з найбільшою научною точністю пояснив, що «любисток» – то levisticum officinale, а «зозуленька» – то cuculus, так хіба хто його зрозуміє?.. Це я подумав тому, що пригадалася вчорашня Грицькова пісня… Там поезією має дихати слово «саримсак», себто «часник». По-нашому «часник» – щось дуже не поетичне, а по-турецьки «саримсак» римується з дієслівною формою «сарилсак» себто: «Ах, коли б нам переплестися в обіймах!»

– Ми вже коло купальні, – раптом перебив його Шмідт, ніби й не слухав нічого.

Коло дверей купальні висіло оголошення, писане лихою російською мовою, бо держав купальню грек. Оголошення оповіщало публіку, що тут, у купальні, можна мати і каву, й пиво; далі йшов такий тариф на пиво:

– Ну «будилокь» – це зовсім ясно: це російська «бутылка». «Пиво Венскай» і «пиво Чарскій» – це «пиво Венское» і якесь «Царское», – сказав професор, спинившись коло вивіски – Але «Пензенське» пиво… Відколи це в расєйській Пензі позаводилися такі бровари, що аж сюди з них пиво вивозять?.. Ах, та це має бути «Пільзенське пиво!» – весело доміркувавсь він, – Не з російської Пензи, тільки з чеського Пільзна!..

«Чого йому весело?!» – з досадою думав Шмідт, що вже ввійшов був до купальні і мовчки роздягавсь на лавці під дерев’яним причілком.

«Що це з моїм приятелем сталося?!» – думав і собі професор, ввійшовши і роздягаючись там само.

Вони поскидали з себе одіж і сиділи на лавці так, як мати породила. Якось мимоволі погляд Лаговського склизьнув по голому тілі й животі молодого Шмідта. Той разом різко шарпнувся, підвівся та й прудко спустився по дерев’яних сходах у воду в море.

«Що з ним?» – не міг додуматися професор.

Як скупалися, Шмідт трохи ніби повеселішав. Обидва ще сиділи невдягнені, загорнуті в простирядна та й сушилися. Загадали вони слузі дати собі кави. Він поставив коло них на столику.

– Хто держить купальню? – запитав Шмідт у слуги.

– Сідіро́пуло, – одказав той і зупинивсь, не одійшов, ждучи дальших наказів.

Шмідт обернувся до Лаговського:

– Ви не знаєте, що то за слово «пуло», яке додається в греків до їх прізвищ?

– Я думаю, що це стародавнє πῶλος. Тільки ж по-старогрецьки πῶλος значить «лоша», або «молодий жеребець» – ну, а в теперішній грецькій мові це, певне, значить «молодий хлопець» або, може, «син»… Виходить, що ваші культурні греки, скоро поробилися християнами, потроху позабували, чи єсть яка одміна між молодим жеребцем та молодим парнем… – зажартував він.

– Чого стоїш? Іди! – грубо напався Шмідт на слугу, що все стояв коло них і ще не пішов собі.

«Що з ним коїться?» – метикував Лаговський.

Вони повдягалися та й пішли, щоб проходитися, на нововибудований мол – довгу кам’яну морську гать, що далеко випинається в море та й загороджує, як стінами, туапсинську сагу проти бурхливих морських хвиль і хуртовин. Дійшовши по молові аж до його кінця, вони оглянулися назад на панораму чудового туапсинського берега та й сіли спочити на молу, повернувшись спиною до безбережного моря, а лицем до тієї берегової панорами, – сіли не на якійсь лавці, бо такої там і не було, а просто на краєчку тієї кам’яної гаті і позвішували ноги вниз над воду. Перед ними амфітеатром лежала, як на долоні, вся туапсинська сага: і справа й зліва од них – зелені гірські береги, наче стіни-ступені того велетенського амфітеатру; а в глибу саги, наче на театральній сцені, розгорнулося гарне містечко Туапсе; воно на тій сцені стояло, наче окрема острівна гора, бо вирізувалося з-поміж лівого й правого берега саги, виступаючи наперед лобком, ба й виглядало, наче окремий острів, зелений, повний росистої свіжості і багатих соків. Здавалося, що той острів тільки що оце виринув з глибокого морського дна та й спинився серед саги, наче заквітчаний корабель, і вода з нього ще не стекла, не збігла, і плаває він і хитається серед гористої саги на воді. Ілюзія, що мов Туапсе – це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини – лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки – зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «т’уапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря – мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.