І справді, Леся Українка наснажувала свої твори глибоко особистісним чуттям і при цьому не виключала роль автобіографізму у творчості, принаймні саме в листуванні з Кримським вона зауважувала: «Я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію) <…> наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою».

Так наприкінці ХІХ ст. поняття біографічного «людського документа» трансформується в суб’єктивний «психологічний документ», а художнє зображення – у «вівісекцію» й інтроспекцію – самоаналіз власної душі. Подібну тенденцію новітнього мистецтва Леся Українка також підмітила в романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський». «Скажіть, – писала вона авторові, – хіба vіvіsectіo іn anіma vіlі або хоч і nobіlі подає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину? Я думаю, ні». Ще гострішим ставало це питання, яке письменниця ставить перед Кримським, якщо зважати на те, що аналіз душі стає в літературі цього періоду невіддільним від фізіологізму і тілесності. «Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай…», – застерігала вона свого колегу і товариша.

Істеричний герой Кримського поруч із Франковим героєм-самогубцем із «Зів’ялого листя», femme modernе з «Блакитної троянди» Лесі Українки, а також неврастенічними персонажами Олексія Плюща, меланхолійними героїнями Ольги Кобилянської та іншими засвідчили народження нового соціального характеру – модерного українського інтеліґента, з усіма викривленнями і колізіями, які зазвичай супроводжують такі процеси. У 1920-ті роки таке народження стане об’єктом аналізу Леоніда Скрипника у його авангардистському кіноромані «Інтелігент» (1928). Натомість старші письменники, представники реалістичного напрямку, наприкінці ХІХ ст. сприймали таку тематику за окремі «хворобливі» зони в тогочасній літературі, де «люди нервово хворі», із доволі розвиненою чутливістю, «швидко реаґують на зовнішні впливи і водночас зайняті постійним самоаналізом, копирсанням у власній душі». Поза тим сама література в їхній уяві була «здоровою».

Однак нова література і, зокрема, народжуваний модерний суб’єкт виразно тяжіли до декадентства, і нові автори недвозначно асоціювали себе саме з декадентами, навіть при тому, що вони заперечували це. Усе це підривало основи народницької свідомости, тобто поклоніння перед «народом», яке домінувало в українській літературі у пошевченківську добу. «Я – продукт сучасної цивілізації, я деґенерат, я декадент, я людина fіn de sіècle, я неврастенік», – характеризує себе герой оповідання Кримського «Не порозуміються», проголошуючи настання нового віку – невротичного. Пізніше Кримський використає це оповідання як першу частину роману «Андрій Лаговський».

«Дегенерат», «неврастенік» і «декадент» Химченко-Лаговський в оповіданні та в романі має одні й ті самі риси характеру – з істерією, гризінням пальців аж до крові у хвилини найбільшого роздразнення, ненавистю до матері-міщанки та цілісіньким комплексом «плебейства», з якого виростає його невроз. Зауважу, що декадентська свідомість в українській літературі вбирає в себе своєрідний комплекс «плебейства», що характеризує процес самоусвідомлення нового покоління української інтелігенції, яке Франко назве «Молодою Україною» (1880–1900). До нього Франко відносить і Кримського. Декларативно опонуючи тезі про себе як «декадента», Франко покликуватиметься на те, що він «син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Ототожнення з «народом» і водночас розрив із ним – така соціопсихологічна підоснова появи істерика у творах Кримського.

Покоління «Молодої України» виходить на суспільну сцену під лозунґами нігілізму, протесту проти авторитаризму, з критикою романтичного ідеалізму, ідеями «богоборства» і боротьбою проти «батьків». Таким було народження українського інтелігента-радикала, близького до декласованої богеми. Руйнування станового суспільства, поява середнього класу та інтелігента-«пролетарія» в Україні в останню третину ХІХ ст. засвідчували також формування національної самосвідомості та руйнування ідеї «общеруськості», включно із «загальноросійською літературою», яку пропонував свого часу Михайло Драгоманов. Дискусія між Драгомановим та Борисом Грінченком, засвідчена в листах з/до України Наддніпрянської 1892–1893 років, – до неї не раз апелював і Кримський – підносила питання національного й культурного самовизначення модерної української інтелігенції.

Вона, поза сумнівом, є одним із важливих етапів формування антиколоніальної свідомості. За словами Грінченка, «етикеткою» про «морально-необхідну потребу поєднатися племені південному з північним» насправді було «однімано в української нації одне з її власних національних прав, забуваючи, що коли вкраїнський народ є справжня нація, то не може вона не мати і всіх тих прав, які має взагалі всяка нація, а з сих прав – право автономного життя, у всякому разі, не останнє право; коли ж вона всіх прав, нації належних, не має, то вона й не є справжня нація, а так тільки «хохлацкая разновидность великого русского народа».

Покоління «націоналів» і «радикалів», як вони себе називали, переосмислює засади українофільського романтичного етнографізму й народництва і виборює тяжкою боротьбою право на виживання, особливо якщо зважити на те, що їм доводиться жити в часи повсюдного захоплення дарвінівською ідеєю природного відбору. Молода людина, котра походить з небагатої родини, здобуває освіту, голодує, щоб вижити, займається репетиторством в заможних господарів, які належать до вищого світу, зносить їхнє знущання і приниження, і при цьому зневажає своїх батьків, зокрема матір, за бідність, запобігливість перед багатими і сильними світу, – такий портрет головного героя-неврастеніка Кримського, враженого комплексом «плебейства». Подібні молоді люди є нігілістами і наділені своєрідною психологією «людини з підпілля», характер якої виразно окреслив у своїх творах Фьодор Достоєвський.

Кримський розпочинає «Андрія Лаговського» словами зі Степана Руданського, ще одного виразного представника різночинської української інтелігенції цього часу:

Дві основні теми заховані в цьому посланні: перше – це материнське напучування про те, що вийти поза межі свого стану можна, якщо визнавати і коритися сильнішому; друге – що пробитися до вищого стану можна лише ціною жертви і неминучим розривом зі своїм рідним середовищем. Фактично, це правила колонізованої спільноти: стратегія підкорення сильнішим задля інтеграції у вищий імперський світ і розрив із батьківщиною (в ширшому контексті – матір’ю, батьківським домом, країною).

Однак це були не абстрактні правила. Агатангел Кримський походив зі збіднілої родини священників, він рано пішов із дому і розпочав навчання (спочатку в училищі, потім у гімназії та колегії Павла Ґалаґана у Києві, далі в Лазаревському інституті східних мов та Московському університеті). Звичайно, учні і студенти поділялися на тих, які походили зі шляхетних і заможних родин та навчалися за оплату, і стипендіатів, учнів, які належали до бідних родин. Антагонізм між різними соціальними прошарками Кримський, очевидно, зауважив ще з учнівських років, оскільки у багатьох творах він присвятив йому чимало уваги. Він же зробив сам себе націоналом, прийнявши українську ідентичність, хоча, як зізнавався, «у мені й кровинки української немає: мати моя – українська полька, а батько – білорус… Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався».