– А то ні?!

– А ні! В тій історії моєї юридичної кар’єри моя неоригінальність і крупна бездарність аж виблискують. Батьки мої спершу були хотіли, щоб я пішов на математичний факультет або в інженери, бо я, бувши гімназистом, мав нахил до механіки… Але я, попросту на злість їм, пішов на юридичний факультет. Незабаром той факультет мені розлюбився; тільки ж я, ганчіркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякої симпатії до правничих наук, блискуче перейшов усі чотири роки університетського курсу!

– Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!

– Ну, ні!.. Ви в гімназії любили грецьку та латинську мову?

– Ні, – одказав Лаговський.

– А яку одмітку мали?

– Найвищу. Чужі мови мені легко даються.

– Я так і думав. Так ви повинні зрозуміти мої юридичні успіхи… Іноді, правда, мені й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не моє покликання… Так!.. Ну, слухайте далі. Відбув я, значиться, університетський курс. Потім отак само, без любові до вибраної теми, я совісно написав компілятивну статтю про звичаєве право у кабардинців, за яку мене запрохано зостатися при кафедрі. Тепер я готуюся до антипатичного мені магістерського правничого іспиту – і через свою бездарність, мабуть, блискуче складу його. Рівночасно пишу дисертацію на тему, яку мені порадив мій професор: «Закони про спадщину в старомосковському праві XV–XVII віку і в тодішніх народних поглядах». Тема ця – мені така цікава, як торішній сніг. Але, побачите, я – через свою шаблоновість і бездарність – знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацію… та й засяду на професорській кафедрі… і поважно викладатиму студентам тую науку, до якої сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»… це що ж таке? Це – вияснення того питання, як треба поділити поміж спадкоємцями подерті штани… Господи, Господи!.. Невже нас, проти нашої волі, ще мало давить буденщина, щоб я і в своїй духовній праці не хотів од неї одірватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдирається в наше життя, буденні дрібниці силоміццю заїдають нас, од тих спірок про «подерті штани» і таке інше вже й так нікуди втекти не можна!.. В душі я радий був би, щоб міг хоч на хвилину забутися про щоденну мізерію й дріб’язки; радніший був би одірватися од неї, одірватися од усяких таких банальностей життя, як діленина тощо… Се в душі, в теорії. А на ділі, в практиці – от бачите, що роблю! Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність – виясняти, як треба ділити подерті штани!.. І для кого виясняти! Адже кому треба буває ті штани ділити? Саме таким людям, яких я зневажаю з цілого серця!..

– То киньте таку нелюбу спеціальність! – зачудувався Лаговський. – Змініть її на таку, котра вам до вподоби… на таку, що ви до неї здатні і прихильні.

– А котра спеціальність мені до вподоби? До котрої я здатний і прихильний?..

– Ну-у-у, Володимире Ростиславовичу! Чи мені це знати, чи вам?.. Може, прикладна математика, механіка…

– Ат! Нема такої спеціальності, щоб мені подобалася… Всі спеціальності – банальні, всі вони – нудні, всі нічого не варті… Ще юридична – ніби трохи цікавіша.

Лаговський задумався, але зараз пригадав, що й давніш, у Криму, і оце недавнечко, на пароплаві, Шмідт залюбки перегортав ліберальну часопись «Право» і, здається, щиро казав, що ця часопись просто аж будить його до боротьби проти сучасного несправедливого світового ладу і що він радий із своїх юридичних інтересів, бо вони дозволять йому свідомо дивитися на світ і на його суспільний лад… Він голосно нагадав це й Шмідтові.

– Може, я це й був казав, – похмуро одмовив той, – але тепер того не скажу. Бо сьогодні з самісінького ранку якась огида мене взяла до всяких життєвих тривог… До чого всі ті пориви, всі ті протести, всі ті невдоволення з сучасного ладу?.. Хіба не краще – втекти кудись геть од усяких «треволнений» і закопатися кудись у таке місце, де жодних ідей немає!.. Ат! – махнув він нарешті рукою. – Мізерія – ім’я мені, мізерія!

Несподіваний здогад разом просвітлив професора. Він притяг до себе Шмідтове обличчя і скількись разів ніжно й жалісно поцілував.

– Слухайте, дорогий мій Володимире, – шептав він, ласкаючи його голову, – ах, вибачайте, що вас так коротко зву, але ж ви, мабуть, дозволите мені звати вас попросту Володимиром?.. Ну, то слухайте, дорогий мій, що́ я вам скажу: вірте мені, що жодних серйозних розчарувань у вас немає і не повинно бути. Бо я тепер зрозумів, що з вами діється. Все те, що я чую од вас, це – кажучи вашими таки словами – tristitia omnis animalis post coitum. Але ж треба думати, що вчорашньої авантури у вас не буде вже знов ані сьогодні, ані взавтра, ані післявзавтрього… Так? Ну, то в такім разі… Тільки ж простіть, що я зараз торкнуся грубого й цинічного пункту… фізіологія каже: що із свого організму чоловік оддає жінці, те в нім фізіологічно поновлюється за три дні; а коли так, то… це якраз із вашого таки матеріалістичного погляду… повинен буде й ваш лихий настрій за три дні статися гарним… Ви вже вибачайте, що я вам плещу такі грубі тривіальності, – перепрошував він Володимира зовсім наївно та й по-дитячому дивлячись йому в вічі. – Але справді, якраз отаке враження я виніс із цілої нашої розмови; і думаю тепер, що ваш оцей настрій не може тягтися довго: він тимчасовий. Та ще от моя рада вам: ви вже й тепер своєю сповіддю наполовину очистили свою душу, а…

– Еге ж, еге ж, очистив! – буркнув Володимир, перебиваючи його. – Тепер душа в мене стала така чистенька, наче недавнечко вичищена клозетна яма, що позбулася свого золотистого делікатного змісту і стоїть порожня і готова служити надалі своєму високому призначенню.

Лаговський розсміявся.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.