Важливо, що у романі Кримського і розрив із матір’ю, і розчарування сім’єю Шмідтів, і головне – заняття наукою та одержимість містичним аскетизмом у Лаговського живляться насамперед образою і слабкістю. Можна стверджувати, що серцевиною роману Кримського стають ненормальні стосунки Лаговського з матір’ю та генеральською родиною. Тут колоніальна мати не охороняє свого сина від себе самого, як писав Франц Фанон у «Гнаних і голодних», а навпаки, стає причиною його знервування та істерії, оскільки вказує на те, що він сам хотів би забути, – його колоніальний статус бідного міського провінціала-українця. Натомість генеральша служить замінником матері, уособлюючи собою імперську метропольну поблажливість і великодушність.
Коли простежити колізії незакінченого роману Кримського, бачимо, що перетворення обрáзи (колоніального ресентименту) на одну з позитивних емоцій, які б розрядили істеричність характеру Лаговського, так і не відбувається. Після розриву з генеральською родиною Лаговський повертається до Москви, а з часом їде на Україну і зустрічається там із матір’ю, якій пробачає її рабську приниженість. Однак приїзд Лаговського додому в останній частині роману і порозуміння з матір’ю, яке нібито робить їх «справжніми приятелями», виявляється дещо штучним фіналом. Імовірно, воно стане лише новою стадією недуги, яку Кримський в іншому оповіданні назвав psychopatia nationalis.
Характер Лаговського є демонстрацією серединного поля, що проявляється в амбівалентній зоні між двома позиціями – колонізованого і колонізатора. З одного боку, як професор Московського університету Лаговський є повноправним представником імперської еліти. З іншого ж, як українець він почуває себе частиною пригніченого, несамостійного і колоніалізованого народу.
Колоніальна образа виявляється в садомазохістській настанові Лаговського, що скерована на аскетизм, роздавання грошей бідним і проявляється у відмові від їжі та запереченні потреб тіла, передусім сексуальних. Його голос, у якому зливається зовнішня самооцінка та коментар самого автора, проривається зізнанням, що він, майже матеревбивця у себе вдома, на Україні, сприймається як святий тут, у Москві: «Що він гроші роздає? – так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає від усіх свій чин? – так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? – так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму… І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому – поганому еґоїстові, мало ще не матеревбійникові, йому кажуть, що він святий!..».
Незавершений роман Кримського можна розглядати як зразок модерністського роману з його інтелектуальним героєм, поліморфною структурою, філософсько-моральною тематикою, психологічним аналізом та автобіографізмом. У ньому наявні всі структурні елементи модерністського роману: інтелектуальний головний персонаж – професор математики та водночас поет Лаговський, перверсивна сексуальна тема, авантюрна складова, родинний конфлікт, численні інтертекстуальні відсилання та цитації, лінґвістично-етимологічні дискусії. Є тут і «текст у тексті», і філософія аскетизму, що слугує формою внутрішньої еміґрації героя, яка збігається з інтересом Лаговського до містики Єфрема Сіріна.
«Андрій Лаговський» – роман колоніальний. Елементом колоніального роману зазвичай є обов’язкова подорож до невідомої провінції (окраїни) імперії. У романі Кримського родина генеральші разом із професором Андрієм Лаговським прибуває на відпочинок до Туапсе, що має виразні колоніальні топоси. Уже саме прибуття до цього міста на Кавказі викликає у подорожніх розмови про черкесів, яких Росія вигнала до Туреччини. Туапсе загалом нагадує еклектичну мішанину Сходу зі слідами російського імперського колориту. «Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трактир Виселі Край», нагадували, що це має бути Росія», – наголошує оповідач у романі.
Вражає етнічна різноманітність, на якій робить наголос автор і на яку звертає увагу Лаговський – вірмени, імерити, осетини, татари, греки, турки створюють різнобарвну багатонаціональну картину місцевого населення Туапсе. Серед нього зустрічаються десятків зо двоє інтеліґентів із Москви і Петербурґа, які приїхали відпочивати, та російські колоністи, яким уряд надав тут землі для поселення. Прикметою роману стає мовна поліфонія, якою пересипаний роман Кримського, – тут не лише вказується, що чулася грецька або переважно турецька мова, але уводяться цілі фрази іншими мовами – грецькою, латиною, англійською, російською, німецькою, французькою, турецькою.
Мовно-культурний переклад стає осердям і колоніального роману в цьому творі. Ідеться про роман між Лаговським та грекинею Зоєю, яку професор навчає російської (імперської!) мови. Зоя, вивчаючи російську лексику, зрештою говорить йому по-турецьки «я люблю тебе». Граматика вклинюється в колоніальний роман між прибульцем і туземкою. Однак, хоча «Лаговський не вірив і мав на те свої рації» (річ у тім, що «слова ти, тебе вказують для європейця на інтимність», але «в турецькій розмові вони й не могли говорити інакше, як на ти, бо анатолійські турки й греки не кажуть до єдиної людини ви (сіз), тільки ти (сен)», його позиція як імперської людини давала владу над колонізованою й ожіноченою провінцією.
Зрештою, фізична любов виснажує Лаговського доволі швидко. Його сексуальну слабкість можна легко асоціювати із симптомом колоніальної слабкості. До цього додається і культурне розчарування грекинею як «некультурною» тубільською жінкою, яке вказує на те, що Лаговський ідентифікує себе із центром, а не з кавказькою (чи українською) периферією. Він ототожнює себе не з дикою природою колонії, але з позицією цивілізованого колонізатора. Закоханий у Зою професор зізнається, що привабливість греків полягає для нього у тому, що вони «задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняє вигідно й аристократично од простих варварів», що їхня мова нагадує антично-еллінську, що їхні рухи «антично пластичні». Так він переносить на увесь народ і на окрему чарівну представницю цього народу культурні асоціації, зокрема стереотипні західні уявлення про античний грецький ідеал. Він не шукає в них романтичного ідеалу дикунства, до якого хочеться втекти від цивілізації, але хотів би зберегти свій ідеальний дух, не забруднившись дикістю і тілесністю провінції. Адже, у висліді, Зоя постає в романі просто жінкою легкої поведінки.
Любовна історія із Зоєю демаскує колоніальну свідомість Лаговського. Розчарований і обезсилений фізичною близькістю, показавшись не сильним чоловіком, а слабким і хворим, Лаговський знову, як і вдома, на Україні, переживає пароксизми істерії і, врешті-решт, утікає з Туапсе до Москви. Відпливаючи, він згадує ті місця, де йому було так добре у товаристві сімейства Шмідтів, а повернувшись до Москви, починає писати статтю «Зріст українського національного почуття за царювання Олександра ІІІ», що радше можна сприймати іронічною розв’язкою імперського любовного роману в Туапсе.
Виходить так, що лише переживши колоніальний роман і повернувшись потім до метрополії, він може серйозно аналізувати тему колоніалізму і національної свободи. Коли ж перебуває в провінції (на Україні чи на Кавказі), він ідентифікує себе з колонізатором, який шукає розваг серед тубільного населення і відчуває образу щодо низького, невідповідного стану своєї рідні. Загрозливість тубільного населення для імперської людини зазвичай несе в собі жінка, у романі Лаговського – грекиня Зоя, – вона з «таких», як говорить про неї Володимир Шмідт.
Таким чином, істеричність стає ознакою характеру колоніального суб’єкта: такий суб’єкт відмовляється від матері, він позбавлений сил, навіть сексуальних, він легко піддається ілюзіям і мріям ідеального характеру, наприклад, про ідеальне кохання; він знає мови, але почувається безсилим і загубленим у культурному перекладі, розполовиненим між різними мовами та цінностями. Одне слово, його ідентичність і його бажання зорієнтовані поза межі провінції, до центру, до метрополії, як і належить імперській людині.
