Знайшла!

Огорнувши пальцями руків'я, Елен витягла пістоль. Іще ніколи відчуття холодної сталі в руці не було таким приємним.

Крутнувши кермо, вона різко розвернула авто на сто вісімдесят градусів, здіймаючи хмару куряви. Ти мені хмару - і я тобі хмару. Тепер моя черга, сучий сину.

Ґрунтовка вже була не дорогою, а чимось більше подібним до канзаського торнадо.

Під прикриттям здійнятої пилюки Елен знову круто розвернулася, промчала ярдів зо сто й на кілька секунд зупинилась — якраз достатньою мірою, щоб підвестися і розчистити залишки розбитого вітрового скла. Коли скляні друзки розсипалися по капоту, вона зняла із запобіжника свій пістоль. І натиснула на газ!

Маленька синя «хонда» ревнула двигуном і рвонула вперед — тридцять, сорок, п'ятдесят миль на годину. Коли ж вона нарешті вискочила з хмари пилу, її швидкість уже сягала більше вісімдесяти!

Ти й досі тут, загадковий незнайомцю? Ти на мене чекаєш? Що ж, ось тобі від мене маленький сюрприз. Зараз я тебе встрелю, а не ти мене!

Забачивши його, Елен негайно відкрила вогонь. Незнайомець і досі стояв прямо посеред дороги — там, де вона його залишила. Тільки цього разу з однією суттєвою відмінністю: його пістоля ніде не було видно.

Це тип стояв собі, не думаючи відстрілюватися. Може, він псих? Йому що, жити набридло? От і прекрасно! Якщо він хоче смерті, то матиме її.

Елен була прекрасним стрільцем, але їй ніколи не доводилося вправлятися в стрільбі з авта, що мчить на шаленій швидкості вибоїстою дорогою. Та після третього промаху її мозок здійснив необхідні коригування траєкторії пострілу. Вчетверте вона вже не схибить.

Аж раптом Елен помітила, як загадковий незнайомець витяг свою «беретту», яку ховав за ногою.

Деву різко викинув уперед руку, зафіксував лікоть — і зробив лишень один постріл. Єї Прямо в точку!

Праве переднє колесо з гуркотом вибухнуло, шматки гуми залопотіли у повітрі, і гидотний синій автомобільчик безладно завихляв. Решта ж відбувалася у суворій відповідності до законів фізики. Він побачив, що Елен намагається загальмувати. Але то вже марно. Надто пізно, дорогенька. Тобі гаплик. Просто ти цього ще не збагнула.

Ліві колеса машини відірвалися від землі. Ще за мить — усі чотири. «Хонда» злетіла у повітря, двічі перевернулася — із глухим хряскотом гепнулася на дорогу, а її дах перетворився на зигзаг сплющеного металу. Зашипів двигун, а крізь решітку радіатора повалив густий чорний дим.

Поки осідала пилюка, Деву стояв з пістолетом у руці, чекаючи, чи не буде всередині авта якихось ознак життя. І він побачив, як з водійського боку автомобіля показалася скривавлена рука. Вхопившись за виступ на дорозі, жінка намагалася витягти себе з-під уламків.

Ти диви яка живуча! Та недовго їй лишилося жити. Деву рушив уперед. Спочатку кроком, потім — підтюпцем. Час було прикінчити її, навіть якщо ця пані — агент Антинаркотичного бюро.

Він мусив це зробити. Вона була як п'яте колесо до воза, як муха в сметані, вона являла собою фактор ризику, а він не міг дозволити собі ризикувати. Поки ця сука житиме, вона обов'язково намагатиметься накопати щось на Пітера Карлайла, і не виключено, що одного дня таки накопає.

І в цей момент він закляк як укопаний.

По ґрунтовій дорозі до них швидко наближався якийсь автомобіль. Тільки чиєїсь компанії йому тут бракувало! Свідка, а може, і свідків!

Але трохи часу Деву ще мав. Він знову перевів погляд на агента Елен Пірс і вже хотів був підбігти та прикінчити її, як…

От чорт!

Агент витягнула з перевернутого авта свою другу руку. І в цій другій руці тримала пістоль. Повільно і незграбно вона прицілилась.

Пора вшиватись. Деву кинувся до свого «мерседеса», вскочив за кермо і рвонув з місця, вильнувши задком. Зиркнувши у дзеркало заднього огляду, він побачив, як тремтяча і скривавлена Елен Пірс, агент Антинаркотичного бюро, важко підводиться на ноги й дивиться йому вслід. Нічого, крихітко, пізніше поквитаємося.

Капітан Ендрю Татем ускочив у кімнату невідкладної допомоги шпиталю «Марґарет» у Нассау, і його негайно провели до сусідньої приймальної палати. Це був один з нечисленних привілеїв, який йому давала уніформа та офіцерський чин. Добре, що є люди, готові все кинути і примчати на допомогу.

У повідомленні, що він його отримав зі штабу Багамської асоціації пошуково-рятувальних операцій, ішлося лише про те, що Елен Пірс потрапила до шпиталю. Чому — він не знав. Навіть не знав, чи то її було поранено, чи когось іншого.

Ця невелика таємниця розкрилася тієї ж миті, коли Ендрю Татем побачив Елен у ліжку. То дійсно була вона, і була вона тут як пацієнтка. З саднами, синцями і вся забинтована з ніг до голови.

— О Господи, що трапилося? — спитав він.

— Невеличка поломка авта, — відповіла Елен, демонструючи, що її почуття гумору в цьому інциденті не постраждало. — Якщо точніше, то лопнуло колесо.

І вона розповіла йому про свою перестрілку з озброєним загадковим незнайомцем із бару «Біллі Роза». Елен не сумнівалася, що Карлайл заздалегідь домовився з ним там зустрітися. Чому — вона достеменно не знала, але певні підозри в неї були, і до того ж недобрі.

Такі самі підозри мав і Татем.

— Ми не можемо дозволити йому вилетіти звідси завтра вранці, — сказав він. — Мусимо взагалі позбавити його можливості скористатися літаком.

— Знаєш, я теж лежала й думала про те, як нам це зробити. Тобто — на законних підставах.

Татем підкотив очі.

— Тебе сьогодні ледь не вбили. І для того, щоб виграти час, ми маємо вигадати щось таке, що залишить Карлайла на цьому острові. Твоя контора має поставитися до цього з розумінням. Хіба ж ні?

Елен кинула на нього знічений винуватий погляд.

— Щось не так? — спитав Татем. — Може, я чогось не знаю?

Елен зиркнула йому за спину, щоб пересвідчитися, що вони у палаті самі. Медсестра була в коридорі і явно поза межами чутності. До того ж її голос у цій ситуації в розрахунок не брався.

— Бачиш, у чому справа… Офіційно мене тут немає, — пояснила Елен.

— Не розумію.

— Скажу так: мій шеф у Нью-Йорку не поділяє мого занепокоєння Пітером Карлайлом. Я приїхала сюди типу відпочивати.

Татем знову підкотив очі, збагнувши, про що йдеться.

— А тепер давай напрямки: ти зв'язалася зі мною за власною ініціативою? І прилетіла сюди сама, без будь-якого дозволу?

— Еге ж. Навмання.

— Я не люблю, коли щось робиться навмання. Господи, так он навіщо ти попрохала мене, щоб я виступив у ролі таксиста!

— Вибач, — мовила Елен. — Я тобі компенсую моральні збитки. Ще не знаю як, але компенсую.

— Звісно, що компенсуєш. Я про це потурбуюся, — відповів Татем і не зміг стримати посмішки. Хоч там як, та все ж агент Елен Пірс проявила ініціативу й хоробрість. І йому це сподобалося. Так, вона була з тих людей, що завдають клопоту, але то був клопіт, у якому він почувався як риба у воді. До того ж Елен Пірс була дуже привабливою, навіть коли лежала тут, у ліжку, вся в бинтах.

— Проблема ось у чому, — вела далі вона. — Якщо Карлайл якимось чином рознюхає, де його сім'я, то єдиний спосіб позбавити його можливості скористатися літаком — це заарештувати його. А для цього нам потрібні якісь докази.

— Яких ми, звісно, не маємо. Чи маємо?

— Поки що ні. — Елен на мить замислилася. — Слухай, а як стосовно того обгорілого жилета, що знайшли твої хлопці? Наскільки швидко можна перевірити його на сліди вибухівки?

— Коли як. А ти що, збираєшся ввести когось у курс справи? Агентів ФБР?

Елен похитала головою.

— Не знаю, — сказав Татем. — До обов'язків Берегової охорони безпосередньо не входять функції розслідування, але маю одного досить надійного знайомого, що працює у лабораторії в Маямі. Гадаю, годин за вісімнадцять ми зможемо отримати результат. Максимум — за добу.