Два роки тому він був одним з найкращих рятувальників Берегової охорони. І був би й досі, якби не покалічив свою праву ногу під час виконання завдання біля узбережжя острова Гренада. Завдяки майстерності хірурга та дюжині металевих гвинтів ногу йому «відремонтували». І він зміг знову добре ходити. Одначе про біг довелося забути. А про стрибки з гелікоптера в океан — і поготів.

Тепер половину дня Татем проводив за робочим столом, а другу половину займався тим, що немовби клонував себе у школі підготовки рятувальників. Він і не думав нарікати на долю. Просто він дуже скучив за справжньою роботою.

— Ми вже готові, а ви, сер? — пожартував один з рятувальників у басейні. Вже минуло двадцять хвилин, як він та його колеги інтенсивно плавали.

Татем«зиркнув на свій годинник: якщо точно, то двадцять три хвилини.

Курсанти вже добряче втомилися, і саме в цьому й полягав сенс цього нелегкого й виснажливого тренування. Тепер вони були готові до його основної частини.

— Вмикай на всю! — гукнув капітан Татем оператору за пультом керування.

Його підлеглий, лейтенант Стен Мілкрест, підняв угору великий палець — мовляв, команду зрозумів. І, клацнувши тумблером, увімкнув найбільший у світі підвісний вентилятор. Лопаті, кожна у двадцять футів завдовжки, почали повільно обертатися над басейном. Та не минуло й кільканадцяти секунд, як їхня швидкість сягнула максимуму — три тисячі обертів на хвилину. Цей режим роботи вентилятора капітан Татем ніжно називав «Апокаліпсис сьогодення» [iii].

— Страх як люблю легенький морський вітерець! — заволав він до курсантів. — А ви? Гадаю, він вам теж подобається.

Метою цього заняття була імітація на воді вітру ураганної сили, щоб рятувальники мали уявлення, з чим їм доведеться зіткнутися під час справжньої роботи. Ясна річ, ця вправа мала небагато спільного з відпочинком на пляжі.

Татем спостерігав, як четверо хлопців та двоє дівчат відчайдушно намагалися втриматися на плаву, але їхні вже зморені руки й ноги швидко слабнули і знесилювалися. При першому ж сигналі когось із курсантів, що не витримав напруги, капітан Татем мав дати наказ Мілкресту вимкнути вентилятор, але через це курсанта могли й не допустити до подальших тренувань у рамках підготовчої програми.

Татем знову глянув на годинник.

— Ще дві хвилини! — крикнув він.

Уважно спостерігаючи за штучним штормом у басейні, він не міг не згадати про той справжній шторм, що прокотився океаном за кілька сотень миль від узбережжя. Загалом, пошуково-рятувальній групі Берегової охорони (ПРГ) пощастило: майже всім суднам у тому районі вдалося уникнути жорстокої та руйнівної хватки шторму.

Майже всім, окрім одного: вітрильника на ймення «Родина Данів». З ним і досі не було зв'язку.

Але водночас були всі підстави для оптимізму. Річ у тім, що аварійний радіомаяк цього судна передав координати, і найкраща пошуково-рятувальна група вже вирушила на його пошуки. Фактично, на кінець цієї години Татем мав дістати останні відомості про поточну ситуацію. О тій порі група вже мала прибути на місце інциденту. І розібратися, що трапилося.

Раптом двигун вентилятора вимкнувся.

Чорт! У чому справа?!

Можливо, лейтенант побачив щось таке, чого не побачив він? Може, хтось із курсантів почав тонути?

Татем швидко перерахував голови у воді. Та ні, всі на місці. А за його годинником до кінця вправи залишалося ще тридцять п'ять секунд. Що ж трапилося?

Він поглянув на лейтенанта Мілкреста за пультом керування. Може, він знає? Але того вже за пультом не було — він ішов до нього по краю басейну, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго.

Сталося явно щось екстраординарне.

— Як це так — узяв і пропав? — спитав Татем. — Щось я вас не розумію.

Він зі Стеном Мілкрестом увійшов до роздягальні, попередньо давши курсантам команду відпочити, яку вони виконали з превеликим задоволенням.

— Я знаю лише, що мені тільки-но дзвякнули з нашої радіостанції і повідомили, що сигнал аварійного маяка з яхти «Родина Данів» пропав, — відповів Мілкрест. — Буквально хвилину тому він був чіткий та сильний, а потім — раз! — і зник.

— Вони не помилилися?

— Аж ніяк. Цілком упевнені.

— А може, це з нашим обладнанням щось не в порядку? Таке вже бувало раніше не раз. Може, вийшла з ладу якась із наших антен?

— Це перше, про що я спитав, — сказав Мілкрест. — І вони відповіли, що двічі все перевірили. Ніяких збоїв та глю-ків не виявлено.

Татем закурив цигарку «Кемел». Куріння та гра в покер були єдиними його вадами, і зазвичай вони йшли рука в руку. Єдиний виняток становила ситуація, коли на роботі траплялися проблеми. Такі, як зараз, наприклад.

— Гадаю, причин може бути дві, — вів далі Мілкрест, проявляючи свою рису, яка подобалася Татему: лейтенант не боявся висловлювати власну думку командирові. — Або розрядився акумулятор, або вони чомусь самі вимкнули радіомаяк.

Капітан зробив довгу затяжку і повільно випустив дим, розмірковуючи над ситуацією. Обидві причини були ймовірними. Але ж чи були вони реальними? Ось у чому питання. За всі роки своєї служби в Береговій охороні він не пам'ятав жодного випадку, щоб аварійний маяк вимкнувся після того, як його увімкнули. Втім, усяке буває. Завжди щось трапляється вперше.

— Хоч там як, — сказав Татем, — а навряд чи початкові координати змінилися. Нам просто треба буде дещо розширити зону пошуку з урахуванням домінуючих течій.

— Це неважко, — зазначив Мілкрест. — Шторм уже минув, і океан досить спокійний.

— Та отож. Але все одно — зроби мені послугу, добре? Вийди на зв'язок із ПРГ та накажи їм потроїти зусилля. Нехай вважають це сигналом тривоги, але чим скоріше вони знайдуть той човен, тим краще.

Мілкрест кивнув і крутнувся на п'ятах.

— Я триматиму вас у курсі, — сказав він і пішов. Татем іще трохи потинявся у роздягальні, докурюючи

цигарку й відчуваючи перед собою провину за те, що взагалі закурив. Дивно, але чомусь голос Пітера Карлайла, адвоката з Нью-Йорка, і досі не йшов йому з голови. Було в ньому щось бентежне.

За останні десять років безліч людей телефонували Татему і терпляче чекали на бодай якісь новини про своїх рідних та близьких, що вскочили у халепу в морі.

На перший погляд, Карлайл нічим від них не відрізнявся. Був так само нетерплячий, надміру емоційний та явно стурбований. Проте щось усе одно непокоїло капітана Та-тема. Але що саме, він не міг сказати.

Можливо, просто не довіряв адвокатам.

— Мені х-х-х-олодно, — сказав Ерні, цокочучи зубами, що виднілися крізь припухлі посинілі губи.

Нам усім холодно. Ми вже чекаємо отак багато годин, і наші рятувальні жилети дійсно рятують нам життя. Ми фізично виснажені та знесилені.

А ще ми спустошені емоційно. Страшна паралізуюча підозра починає заповзати у мою душу. І тут Керрі вимовляє слова, які жоден з нас не хотів би почути.

— Вони що, за нами так і не прибудуть?

— Звісно, що прибудуть, — заспокоюю я всіх. — Може, дійсно трапилася якась затримка. Можливо, у Берегової охорони зараз купа роботи через цей шторм, і їм доводиться рятувати не тільки нас. Нам просто слід дочекатися своєї черги.

Я сама лише наполовину вірю в те, що кажу. Але якщо бовкнути щось менш оптимістичне, то діти ще більше перелякаються, особливо Ерні.

— Іди сюди, — кажу я синові й міцно пригортаю його до себе. До речі, це гарна ідея — триматися тісно докупи разом із Джейком, щоб уникнути переохолодження. Саме це ми зараз і зробимо.

— Як твоя нога? — шепоче Ерні мені на вухо.

— Добре, — шепочу я у відповідь. — Усе нормально, чуваче.

Втім, я знаю, що це не так. Бо наразі абсолютно не в змозі займатися нею. Вона оніміла і стала як гумова, і я намагаюся просто про неї не думати. Класичний приклад емоційного витіснення, промовляє в мені лікар. Тепер я розумію, що, напевне, думають про мене мої клієнти, коли я наступаю їм на мозоль, радячи більше піклуватися про серце. Ось що вони гадають: заткніться, будь ласка, лікарю! Отож-бо.