Джейк крутнувся на п'ятах і кинув нарочито-страхаючий погляд на Кетрін, Марка та Керрі.

— Хто наступний? — грізно спитав він. — Ясно, що хтось із вас. Кого мені найлегше впіймати, га?

Наче жучки, що ховалися під каменем, вони розсипалися тепер по палубі. Джейк виловлював їх одного по одному, ввесь час радісно й не до ладу мугикаючи. То була відома пісенька групи «Блонді»: «Хоч так, хоч сяк, а я тебе спіймаю, спіймаю-маю-маю!»

Спочатку Джейк упіймав Керрі. Вона безпорадно борюкалася і вимахувала руками, даремно намагаючись вирватися.

— Щось я не розумію, — пожартував Джейк, піднімаючи її над краєм. — А мені чогось подумалося, що тобі подобається випадати за борт!

Керрі нестримно реготала. їй здавалося тепер, що перший день подорожі та її спроба втопитися відійшли кудись далеко-далеко. І взагалі — то було давно й неправда.

— Гайда! — заволав Джейк, кидаючи Керрі у воду.

Аж тут Марк вирішив помінятися місцями зі своїм люблячим дядечком. Нарешті він вирішив проявити хоч якусь ініціативу.

Підкравшись іззаду до Джейка, він обхопив його за талію.

— Ага, тепер ти — наступний!

Та Марк ледь спромігся відірвати свого дядька від палуби, вже не кажучи про те, щоб зіштовхнути його у воду.

— Спробу зараховано, чуваче! — вигукнув Джейк і хвацьким прийомом, що зробив би честь професійному борцеві, викрутився з його захвату.

І рівно через дві секунди Марк теж полетів у воду.

— А потім вона лишилася сама! — оголосив Джейк, видивляючись Кетрін, яка намагалася сховатися на носі човна.

— Ну добре, гаразд. Здаюся, — сказала жінка, здіймаючи руки. — Я більше не граю.

— Не граєш? Та невже?

Джейк почав повільно наближатися до неї, перекриваючи шляхи до відступу. Кетрін потрапила у пастку, і вона це знала.

— Та ні, ну дійсно, досить, га? — знову сказала вона Джейкові. — Здаюся… дядьку… дядечку Джейк, я здаюся!

Він заперечно похитав головою.

— Докторе, невже ви і справді гадаєте, що вам удасться замовити мені зуби?

— Е-е-е… я забила вчора ногу, а точніше — литку.

— Вода її підлікує.

Діти радісно підгребли до носа яхти, не роблячи таїни з того, що їм кортіло побачити. Разючий і величний фінал.

— Нумо, дядьку Джейк! Кидай її сюди. Ми її спіймаємо.

— Агов, мамцю! — вигукнув Марк. — Давай сюди, до нас!

Джейк розсміявся і стенув плечима.

— Вибач, Кет, але ти сама чула, чого вимагають хлопці.

Він кинувся вперед, підхопив її на руки і крутнувся до борту. На коротку, але пронизливу мить їхні очі зустрілися, і спогади про спільну таємницю враз заповнили їхні душі — але так само швидко зникли, розлякані вереском дітлашні, яка спонукала Джейка не баритися.

І він не забарився.

Усі сміялися, пустували й веселились як ніколи в житті — в житті, яке могло обірватися ще зовсім недавно. А Джейк тим часом велично ступив на краєчок борту.

— Я — цар корабля! — гучно заволав він, кидаючи Кет-рін у воду. — Цар ко…

Ба-бах!!!

«Родина Данів» вибухнула і враз зникла, за якусь дещицю секунди поглинута величезною вогняною кулею.

— Ось де він! Карлайл тут! — вигукнув якийсь репортер, вимахуючи рукою, як регулювальник жезлом, та вказуючи вглиб лункого коридору в приміщенні суду. І вся репортерська братія кинулася у вказаному напрямку, нагадуючи своїми манерами зграю гієн.

Це чимось нагадувало сцену зі старого фільму, де відважні репортери вистежують героя дня, аж поки той не стає переД їхніми очима. Не минуло й кількох секунд після Пі-терового виходу з кімнати, де він телефонував до Берегової охорони, як його взяли у щільне кільце облоги.

Кожен нью-йоркський репортер — від «Пост» і «Ньюс» до «Таймс» і «Джорнал» — свято вірив у те, що повідомлення, отримане Карлайлом у кімнаті судових засідань, мало якийсь стосунок до справи Кінкейд. І це повідомлення неодмінно мало бути соковитим, колоритним та дуже важливим! Інакше просто й бути не могло. Хіба ж могло щось інше змусити відомого адвоката перенести відбір кандидатів у присяжні?!

Втім, Пітер і не збирався нічого їм розповідати. Принаймні, наразі. Поки він не дізнається більше про цю таємницю. Репортери тулилися до нього, як цвяхи до магніту, але Пітер і не писнув у відповідь на зливу їхніх запитань. Навіть не сказав «Коментарів не буде».

От уже ж любитель подражнити… Що ж подієш — багаторічна практика…

Пітер Карлайл, знаменитий адвокат, у якого після красномовних виступів у натоптом натоптаних залах завжди знаходилося кілька слів (а інколи і цілий монолог) для преси, цього разу як води у рот набрав.

І замість давати інтерв'ю, він проштовхався крізь стіну рук з диктофонами і шмигнув у двері, що гарантували йому втечу завдяки напису на непрозорому склі. На ньому було виведено чотири магічні слова, здатних зупинити знавіснілу репортерську братію: «Представникам преси вхід заборонений».

Ці двері вели до кімнати відпочинку, з якої, спустившись два марші сходами, можна було потрапити до виходу в тильній частині будівлі суду.

Потрапивши до вузького проходу, Пітер обережно визирнув із-за рогу, оцінюючи ситуацію.

Гм. Класно. Схоже, він у безпеці. Ані праворуч, ані ліворуч репортерів не було видно. Втік, слава Богу.

Нарочито невимушено приєднавшись до мангеттен-ського натовпу, Пітер розчинився серед перехожих. Він іще не знав, куди йде. Та хоч би куди він ішов, там, принаймні, не буде набридливих газетярів і він зможе спокійно обміркувати тривожну новину, яку щойно дізнався.

Проминувши два квартали, він помітив газетний кіоск. У приміщенні суду кровожерливі газетярі намагалися витягнути з нього новини для завтрашніх заголовків, йому ж треба було прочитати заголовки сьогоднішні. До біса війну з тероризмом, голод у злиденних країнах та повідомлення про те, що якась схиблена знаменитість стала матір'ю ще однієї названої дитини! Цікаво, що вчені мужі кажуть про нього та про сьогоднішній суд?

Чи хоча б просто про нього. Дивно, але Пітер відчув нагальну потребу самоствердитися.

Він ухопив кілька місцевих газет, а потім тицьнув пальцем на маленький холодильник із прозорими ковзними дверима, що виднівся за типом з тюрбаном на голові, який сидів у кіоску.

— І «Ред Бул», будь ласка.

Те, що сталося потім, здавалося неймовірним, але було цілковито у стилі Пітера Карлайла. Тільки-но чолов'яга в тюрбані відвернувся, щоб відкрити холодильник, Пітер простяг руку до бляшанки з дрібними грошима, що стояла на прилавку, зачерпнув жменю монет і запхав їх у кишеню. І це при тому, що в тій самій кишені лежав гаманець із шістьмастами доларами.

Продавець обернувся, простяг руку з банкою холодного напою і швидко порахував загальну суму, включно з газетами.

— П'ять двадцять п'ять, — пробурмотів він зі слабким пакистанським акцентом.

Пітер засунув руку в кишеню і відрахував шість украдених доларів.

— Ось, — сказав він. — Здачі не треба.

Так, я негідник, подумав Пітер.І навіть більший, аніж дехто вважає. Помітивши незайняту лавку на дитячому майданчику неподалік, він умостився на неї і почав переглядати газети, поцмулюючи «Ред Бул». А ще його гріла думка про так управно поцуплені грошенята.

Газети повнилися його дорогоцінною персоною. Бо вибір кандидатів у присяжні просто не міг не привернути пильної уваги преси. І левова частка цієї уваги перепала йому, Пітерові Карлайлу.

Акула. Пітбуль. Кінг-Конг. Так величали його газетярі.

Лише «Нью-Йорк тайме» удалося відійти від зоологічних метафор і досить упереджених коментарів стосовно його, м'яко кажучи, неоднозначної професійної репута-

ції. Свою коротку нотатку вони зволіли назвати таким чином: «Пітер Карлайл, кошмар серед кошмарів для обвинувача».

Це вони добре придумали, еге ж? Дай боже гараздів газеті «Таймс» та здоров'я панові Шульцбергеру, її видавцеві.